ІВАНА ЧЕРЕНА ПОВЕРНУЛИ ДО ЖИТТЯ ТРИ ЛЮБОВІ

У народі кажуть, що доля ступає широко, не криючись, а біда підступає до людини скрадаючись. А ще кажуть, що примхлива пані Доля (на відміну від його долі-кохання) любить випробовувати мужніх. Якщо це правда, то Іван Адамович Черен може вважати себе улюбленцем долі, хоча й свій рахунок до тієї пані мав би виставити сповна. Він чесно, хоч і нелегко, виграв свій поєдинок


Володимир ЛИС

КОВЗАНКА КОХАННЯ
Невеличке, всього на 40 хат, село Липа, яке нині входить до села Маковичі, що в Турійському районі, малому Іванкові запам’яталося густим запахом липового цвіту і ще відчуттям того, що світ немовби розширився — ген аж до того лісу, що на виднокраї, куди він любив ходити по гриби, а ще далі — до озера на рибалку. І бігати дуже любив, мов знав, що треба йому набігатися і находитися на значну частину свого життя. Їх у простій селянській сім’ї було шестеро, бо одна маленька сестричка померла дитиною. Особливо теплий в Іванка був, як тепер кажуть, контакт із сестрами Галинкою і Вірою. Віра пізніше відіграє значну роль у його долі й важливому життєвому виборі. Але то буде пізніше, а поки що, закінчивши школу, Іван Черен вступив до Володимир-Волинського технікуму механізації сільського господарства. На вихідні, як годиться, їздив у село додому. Разом із хлопцями і дівчатами, котрі вчилися у технікумі, професійному і педагогічному училищах.
Вирушаючи одного надвечір’я наприкінці зими, він не знав, що в той автобус сідає його Доля. Доля в образі юної, ще молодшої за нього дівчини з тонким гнучким станом і диво-очима. Дорогою до Макович вони перемовилися кількома словами із незнайомкою і виявилося, що вона їде погостювати до своєї однокурсниці з педучилища Світлани.
Тут у нашій теперішній розмові слово бере ота сама дівчина-Доля, яку звали Ніна. І розповідає вона якось по-особливому, посміхаючись (Іван зізнається, що та усмішка, жвавість її і якась вражаюча безпосередність у поєднанні з таємничістю його і приворожила), про те, як вночі, перед тим, як мали вирушати із села до Володимира-Волинського, після холодного лютневого дощу вдарив мороз і все довкола, у тому числі й дорога, вкрилося льодовою кіркою.
— Ну справжня тобі ковзанка була, боязко ступити, — каже Ніна Іванівна. — Автобус не прийшов, мусили чекати аж наступного дня, залишалося хіба виходити на вулицю і замість того, щоб йти по ній, ковзатись, як на справжній ковзанці.
На тій імпровізованій ковзанці вдруге зустрілася Ніна з місцевим хлопцем, який заговорив до неї в автобусі. А наступного дня, коли таки виїхали до міста, вони проговорили цілу дорогу.
Ну, а потім став студент технікуму приходити в їхній гуртожиток начебто до своєї односельчанки. Про те, про се поговорити, привіт із села передати, так часто ходив, що Ніна аж заревнувала було. Хоча обом дедалі все більше ставало зрозуміло, до кого насправді приходить Іван. Він закінчив навчання першим, і трохи попрацювавши, пішов служити до війська, на флот, аж на Далекий Схід. І полетіли звідти через цілий тодішній Союз від його східних рубежів до західного кордону листи. І які то були ніжні листи, згадує тепер Ніна Іванівна і шкодує, що коли хату будували, то десь вони пропали.
А одного разу прийшов лист, заадресований незнайомим почерком, а в ньому… повідомлялося, що пишуть вони цілою ротою тому, що їхній товариш Іван Черен упав з трапа, дуже йому зараз недобре, а листів із далекої Волині від коханої дівчини щось довго нема. І якщо вона не напише негайно, то вони можуть і приїхати отак цілою ротою, піти у самоволку і нехай їй тоді буде соромно.
— То ви ще й така горда-вредна була? — жартома запитую тепер винуватицю тодішніх Іванових хвилювань.
— Та яка там горда-вредна, — і все ж в очах Ніни Іванівни зблискують лукаві бісенята. — Якраз до екзаменів готувалася, а мали бути державні, бо ж випуск, то й вирішила, що лист може полежати, а те треба поздавати. Тоді мені так зле на душі стало, я відразу, звичайно, відписала і вже зрозуміла, що він мій і я його.
Повернувся зі служби Іван Черен і проліг його шлях до Шацька, де жила обраниця. Там і весілля справили, також серед зими. І на те весілля з далекої Находки приїхав Іванів товариш по службі Валерій, родом із Донеччини, який запам’ятався не лише тим, що Івана хвалив, всьому їхньому дивувався, а й за кілька днів випив аж десять літрів пива і все сміявся, яке то, виявляється, добре пиво тут, на Западній.
З великого кохання починалося їхнє сімейне життя, подарувало воно доньку Світлану і сина Юрія, бажання звести свій дім, що вони згодом таки й зробили. Щасливі, сповнені відчуття п’янкої радості життя, не знали, що вже непомітно, отим нечутним кроком, підкрадається біда.
БІДА
Усе почалося, здавалося, з такої собі дурнички. Несподівано почав свербіти палець на нозі й дедалі частіше та дратівливіше. Коли звернувся до лікаря і пройшов обстеження, діагноз приголомшив. Виявляється, розвивалася гангрена разом із звуженням судин. Один із лікарів сказав прямо: «У нього така хвороба крові, яка прирівнюється до раку». Артерії стали забиватися згустками крові аж до того, що геть пообгнивали обидві ноги. Звісно, і чоловік, і дружина, і діти боролися за його здоров’я, як могли. Оскільки сказали, що допомагає прополіс, то лікувалися й ним. Як з вдячністю згадують тепер, усі, хто мав у Шацьку пасіки, несли їм той прополіс. Але хвороба, на якийсь час відступаючи, поверталася знову. Зробили операцію і два роки нібито було легше. Потім ще одну, так звану сипоктомію.
Цілих вісім років боровся з хворобою Іван Черен. Коли ж останній раз приїхали до Луцька, відверто сказали, що «жоден доктор не дає й одного відсотка, що він залишиться живим». Відправили назад до Шацька. Сказали, що ліків треба взяти тільки на три дні, бо більше не протягне. Коли ж через днів 20 зателефонували, що хочуть знову приїхати, на другому кінці дроту дуже здивувалися — він ще живий?
Іван Адамович признається, що тоді не хотів жити, бажав, аби швидше ті муки закінчилися. Отут і навідалася сестра Віра та наполягла, щоб все-таки відважився на операцію — ампутувати обидві ноги. Повагавшись, він згодився. Операцію робили в обласній лікарні під місцевим наркозом. Із вдячністю згадують і Володимира Феодосійовича Литвинюка, який робив попередні операції, і молодого на той час хірурга Олександра Івлєва, котрий провів головну операцію.
— Я чого не хотів їхати до Луцька, — каже Іван Адамович, — бо з розмови лікарів зрозумів, що ніг таки доведеться позбутися, а як жити без ніг собі не уявляв.
Але такий момент настав. Операцію робили під місцевим наркозом тому, що змучене тіло загального після двох попередніх операцій могло не витримати. А коли лежав уже без ніг, у перші дні все просив Світлану почухати п’ятку. Бо ж здавалося, що у нього досі є ноги і що вони дають йому знати про себе. Ніна Іванівна у ті дні залишалася в Шацьку, бо треба було бути біля сина, який також захворів і біля маленької внучки Надійки. А коли приїхала до лікарні, то почула від санітарки:
— Батько не міг померти біля такої дочки.
У ті важкі дні Світлана справді весь час, удень і вбезсонні ночі, не відходила від тата. Допомагала перев’язувати, проводити процедури, а головне — підбадьорювала теплим словом, стискала ніжно-ніжно руку і тихо розказувала всілякі історії. А коли до палати зайшла Ніна і поглянула чоловікові в очі, — змучені, стомлені, але усе ж із тим давнім вогником, який вона так добре знала і який, здавалося, тепер засвітився по-особливому, то раптом згадала чомусь той її приїзд до далекого незнайомого села на Турійщині.
— Пам’ятаєш нашу ковзанку? — запитала вона. — Як ми з тобою по тій вашій вулиці ковзалися?
— Не було такого, — каже тепер Іван Адамович, і через хвилю признається, що йому тоді також здалося, що таки було, що вони, взявшись за руки, сміючись, летіли крізь ту льодяну зиму до дня теперішнього.
— А я подумала тоді, що було, — каже Ніна Іванівна і витирає сльозу.
Мені чомусь подумалося: якщо є сльози щастя, то саме такими вони й бувають.
ІВАНОВЕ «АВТОРАЛІ»
Настав той час, коли його виписували з лікарні — безногого, але живого, який вже не сам, а з допомогою інших вирушав у наче незнайомий йому світ.
— Якщо хочете жити — рухайтеся, — сказав на прощання лікар. — Робіть що завгодно, але робіть. Ви з Полісся, а я знаю, що там багато лози. Плетіть кошики, треба клепати косу — клепайте.
У тому, тепер уже колишньому житті, Іван Черен працював електриком, інженером. Коли потрібно було збудувати хату, аби заробити гроші, їздив до далекої Тюмені. А що робити тепер? Та він таки взявся робити. Слова про те, що можна плести кошики, виявилися рятівними. Робив і кошики, і виготовляв крісла, і столи для цеху лозоплетіння, який ще тоді існував на Венському, що поблизу Шацька. Потім, сидячи на візку, навчився рубати дрова. Сам лагодив ланцюжка із дроту, щоб підтягати колоди, які треба було розрубати. Ремонтував електроприлади, праски, підключав електродвигуни. З усмішкою згадує Світлана, як вішали люстру, а тато все підказував, що і куди кріпити. А потім ремонтував насоси і циркулярки і, вважай, як з гордістю коментує Ніна Іванівна, мало не весь Шацьк став ходити до нього, аби полагодив якийсь прилад.
У народі кажуть, чим далі в ліс, тим більше дров. Іван Адамович став справді виїжджати у ліс збирати гриби, їздити до ставків на рибалку. Якщо всі жінки в його сім’ї «сови», то він типовий «жайворонок». Чотири-п’ять годин ранку, а часом і в три, він уже… ледь не написав — на ногах. Але ноги Івану Адамовичу заміняє візок, на який він сам забирається. І ось уже з подвір’я, на яке вибрався на руках, вирушає у свою щоденну мандрівку.
— Коли тато мчиться вулицею або лісовою дорогою — авторалі відпочиває, — посміхається Світлана.
І вже з іншою інтонацією — про те, як нелегко отак кермувати візком, як, напевне, стомлюються руки, а в лісі доводиться і через хащі продиратися, і гілляки б’ють по обличчю, а він їде. А ще на дорогах пісок, а часом і грузьке болото. Та у тих мандрівках, у пошуках грибів, у пошуках ліпшого місця для рибалки щодень проїжджає по два десятки, а то й більше кілометрів. Ті мандрівки тривають уже 13 років, що минули після останньої операції, а взагалі йому — шістдесят четвертий.
Коли ж настає зима, то (як з особливою інтонацією розказують жінки), тато і дідусь стає їхнім домашнім кочегаром. Не тільки натоплює грубки і піч, а й сам пече хліб і знамениті «бабині перепічки». Це за рецептом Ніниної бабусі. З нетерпінням чекає настання весни, коли знову зможе вирушати у свої мандрівки. До речі, коли ми того осіннього надвечір’я приїхали на вулицю з поетичною назвою Вишнева, Іван Адамович чистив гриби. Звісно, зібрані ним самим. А грибів було таки чимало, не на одну смаженину і юшку вистачить.
ЖІНКИ І РЕЦЕПТИ ВИЖИВАННЯ
Ніна Іванівна з гумором згадує, як одного разу на їхньому селищному базарі, куди завернув Іван Адамович, він зупинився перепочити. А жінка, яка проходила мимо, подумала, що он, мовляв, інвалід, без ніг, то, мабуть, грошей просить. Поклала йому гроші, а він через увесь базар їхав, щоб наздогнати і віддати ті гроші. На слова доньки про те, що має колосальну силу волі, махає рукою — ат, яка там воля, просто вирішив, що людина за будь-яких обставин має жити. І не просто жити, а так, щоб бути потрібним іншим. Бо, як каже, коли чоловік руки опускає, то, вважай, загинув. Але тут мені хотілося б сказати й про інше. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що Іван Черен не опустив рук, не зламався, став жити повноцінним життям, навіть не маючи ніг, а перед тим виграв змагання з горезвісною пані з косою тому, що поруч із ним увесь цей час були три жінки, котрих він дуже любить, без яких не уявляє свого життя і які його так само люблять і не уявляють життя без нього. Любляча дружина Ніна, зворушливо турботлива донька Світлана і дідусева улюблениця — внучка Надійка. Надійка, яку він, уже навіть не маючи ніг, любив брати на плечі, маленьку, і отак «везти» по кімнаті. Ніна Іванівна багато років пропрацювала у дитячому садку, виховуючи і чужих дітей, професію педагога обрала і Світлана Іванівна. А внучка вчиться у лісовому коледжі, редагує тамтешню газету, пише вірші й мріє про професію журналіста. У батька, коли захворів, вчився мужності й науки виживання син Юрій.
Коли ж я запитав, щоб він порадив тим, із ким трапиться біда, який рецепт повернення до життя найголовніший, Іван Адамович сказав:
— Не опускати руки. Завжди пам’ятати, що поруч із тобою люди, для яких ти повинен жити.
— Коли я була у лікарні після першої операції, то бачила, як чоловікові з відрізаними ногами було боляче, а він кричав на всіх, насамперед на дружину, і я думала: як добре, що у мого тата є ноги, — каже Світлана. — А тепер я думаю: як добре, що у мене є такий тато.
— А в мене — такий чоловік, — додає Ніна Іванівна
І не без задоволення, я бачу, із гумором відповідає Іван Адамович:
— Та де там добрий, пустіший став набагато, вимагаю, щоб усе на місці було, щоб був інструмент під рукою…