Сьогодні минає 40-й день по смерті єдиного на Волині повного кавалера орденів Слави та Богдана Хмельницького Гаріфа Ібрагімова...
Сьогодні минає 40-й день по смерті єдиного на Волині повного кавалера орденів Слави та Богдана Хмельницького Гаріфа Ібрагімова. Так склалося, що в січні цього року я не був на урочистості з нагоди 90-ліття єдиного на Волині кавалера орденів Слави та Богдана Хмельницького третього, другого і першого ступенів Гаріфа Ібрагімовича Ібрагімова, а через неповних дев’ять місяців не ступав у скорботній ході разом із тими, хто прийшов, аби провести ветерана в останню путь. Його серце зупинилося в ніч із суботи на неділю 7 жовтня. З тої години сьогодні минає вже сороковий день. Упродовж понад трьох десятків літ роботи в Горохівському районі мені не раз доводилося зустрічатися з Ібрагімовим і розмовляти, але, переглядаючи власні архіви, несподівано опинився перед фактом — безпосередньо про нього за весь той час надрукував чотири публікації. Кожна із них тепер нагадує про щось таке, що залишилося тоді поза текстом. Квітами лягають ці згадки на його могилу…
Петро БОЯРЧУК
1. ДОЛЮ ВИРІШИЛО СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ Здається, то було в 1991 чи 1992 роках, коли люди наче прокинулися з якогось гіпнотичного сну, перестали озиратися на КДБ та Сибір і відверто заговорили про те, про що недавно боялися навіть думати. Наша розмова була довгою, але… «Я не можу тебе відпустити, не пригостивши», — сказав Гаріф Ібрагімович по її закінченні, відтак сиділи удвох у літній кухні за столом, на якому вистигала щойно засмажена господарем яєчня, і продовжували балачку. Ібрагімов розповідав, як він, уродженець села Кайнли, що в Татарстані, а тоді — старшина Червоної армії, недавній навідник, потім і командир обслуги протитанкової гармати, потрапив після війни у невеличке пристанційне поселення, що з нього виросло в Горохівському районі нинішнє селище Мар’янівка. Мав завдання заготовити сіно для коней, що їх зазвичай запрягали бійці у гарматні лафети, коли підрозділ міняв розташування. Кращого місця для косовиці, ніж широкі луки на берегах названої Липою річечки, годі було шукати. Сіно дурманило пахощами різнотрав’я і жагою до життя, яку після бойовиськ війни кожен намагався черпати повними пригорщами. Однак війна, що там, на фронті, вже закінчилася, тут ще продовжувалася і без жертв не обходилося. Люди, котрі в Україні стали на боротьбу за своє, українське, віддавали свої життя за цю ідею. Тому і запитав я Гаріфа Ібрагімовича, чи не доводилося тоді стикатися йому з тими, кого совєтська влада назвала «буржуазними націоналістами» і «бандитами», місцеві мешканці — «нашими хлопцями», а історія нарекла українськими повстанцями, котрі боролися за Українську соборну самостійну державу. Почув у відповідь: «Жодного разу. Хоч вони оберталися десь поряд. Знаю, що цікавилися мною, розпитували. Було, що й до батьків моєї Катрусі приходили, щоби більше вивідати про моє ставлення до України та українців. Мабуть те, що чули про мене від людей, їх задовольнило, бо ніхто мені з них ніде дороги не перейшов. І підніжку мені на тій дорозі ніхто з них не підставив». Так Україна прийняла його до себе.
2. А ДО ВОЛИНІ ПРИЧАРУВАЛА КАТЕРИНА ГЕТЬМАН Причиною того, що, заготовляючи для фуражних потреб артилерійського підрозділу сіно, Гаріф затримався у Мар’янівці трохи довше, ніж було необхідно, стала місцева дівчина Катерина на прізвище Гетьман. Причарувала до себе і назавжди привернула до Волині. Минуло небагато часу й Ібрагімов збагнув, що звідси вже не поїде нікуди. Та й не кортіло нікуди їхати. Зберігши за собою дівоче прізвище, українка Катерина Гетьман стала для татарина Гаріфа Ібрагімова дружиною. І ніякі сили не могли завадити їхній любові. Серед багатьох імен, котрі називав Гаріф Ібрагімович під час наших розмов, її ім’я вимовляв з якоюсь особливою, тільки йому властивою теплотою в голосі і той голос говорив більше від будь-яких слів. З їхнього кохання зріс син Володимир, продовження тої любові несе у юне своє життя Гаріфова внука. Теж Катерина і теж Гетьман. Сьогорічної весни я знову приїздив до Ібрагімова, аби записати щось із його спогадів. А він звернув мою увагу на всі ті зміни, що відбулися в облаштуванні його обійстя за час, який минув після останньої нашої зустрічі, і (не був би то батько!) з гордістю зазначив, що все тут зроблено вмілими руками його сина. А про свою надто рано померлу дружину згадував із тим же вселенським смутком у голосі, що і двадцять років тому. Смерть, яка розлучила його з Катериною Гетьман, їх і звела. Тепер вже — назавжди.
3. СТАВ ОФІЦЕРОМ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ Весною 2008 року напередодні 63-ї річниці Перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною Указом Президента України Віктора Ющенка колишнього артилериста Гаріфа Ібрагімова, який у 1945 повернувся з війни у мирне життя із найвищими відзнаками солдатської доблесті, було нагороджено орденом Богдана Хмельницького першого ступеня, а водночас присвоєно військове звання капітана. Відтак 63-ю річницю згаданої перемоги Гаріф Ібрагімович, який доти упродовж усіх повоєнних літ ходив у званні старшини, в незалежній Україні зустрів не тільки повним кавалером орденів Слави та Богдана Хмельницького, а й офіцером. Говорячи про цей факт, Гаріф Ібрагімович пробував проаналізувати у розмові зі мною дії тих Ющенкових політичних опонентів, котрі чіпляли на українського Президента тавро усе того ж українського націоналіста, що в їхньому розумінні незмінно залишається зрадником народу, і ніяк не міг збагнути логіки того ярликування. Виходило, замість здружувати людей різних національностей, які в сукупності мають стати в Україні однією політичною нацією і одним українським народом, замість знаходити в них те, що об’єднує, ці начебто інтернаціоналісти навпаки сіють між ними недовіру і ворожнечу, та ще й у підлий спосіб всіляких інсинуацій? Виходило — все це тільки для того, щоб розділяти і, розділивши, владарювати? Виходило — все тільки тому, що ні на кого і ні на що не зазіхаючи, нікого не принижуючи і, тим паче, не беручи в кабалу, українці не хочуть поступатися тим, що мають і що їм має належати?.. Перше у своєму житті звання офіцера Гаріф Ібрагімович отримав лише у 2008 році. Коли розмовляли з ним востаннє, був уже підполковником. Але поняття офіцерської честі приніс із собою з бойовиськ війни 1941 — 1945 років. І як не крути, а з діями багатьох тих нинішніх, котрі беруться командувати народом, воно чомусь не ув’язується жодним чином.
4. ОСТАННІЙ СНАРЯД І СОЛДАТСЬКІ СЛЬОЗИ Коли гітлерівська Німеччина напала на СРСР, він працював чорноробом на будові в Москві. Мобілізаційну повістку отримав 26 червня 1941 року. Були потім розбиті німецькими бомбами Київ, Жмеринка, Фастів, Козятин, знову Київ, вогневі позиції на якомусь острові на Дніпрі, передислокація і лінія оборони у Черкаській області, осколочне поранення в шию, німецький полон, визволення, тавро зрадника і нескінченні допити «особістів», протитанкова артилерійська батарея, фронт, вогнева позиція на передовій і бої, бої, бої. На теренах України, Молдови, Німеччини, Чехії… Через багато літ не переставав дивуватися, як вийшов із того пекла живим. Слухаючи його розповіді про все, чого довелося зазнати, я якось запитав, чи не сниться йому війна? «А знаєш, — почув у відповідь, — раніше не раз снилося одне і те ж. Снилося, що з усіх, хто в гарматній обслузі, я залишився один, що в стволі моєї гармати є останній снаряд, що стою на прямій наводці і що на мене нестримно суне німецький танк, що я поспіхом цілюся, аби випередити його постріл своїм стрілом, бо наступної миті ударить він і мене просто не буде, що я вже шарпаю за спуск, але на тому кожного разу сон уривався». «То ви так і не чули, — продовжував я випитувати, — чи вистрелила ваша гармата, і не бачили, чи влучив у танк ваш снаряд?» — «Аби не влучив, — усміхнувся у відповідь, — я би з тобою сьогодні не розмовляв». А весною нинішнього року я поцікавився, чи не траплялось йому на війні плакати? «Не пам’ятаю, — сказав на те. — Може, й траплялось. Коли там, на Черкащині, нас, необстріляних пацанів-новобранців, кинули напризволяще, через що і потрапили в полон, коли німці знущалися над нами, як хотіли, і добивали наших ослаблених полонених, коли потім били свої, звинувачуючи у зраді, коли втрачав бойових друзів, коли сам чудом залишався живим… І коли оголосили нашу перемогу, теж, мабуть, плакав. Але я не пам’ятаю сліз на очах. Плакало серце».
