Через неповторну графіку сільських пейзажів і натюрмортів іваничівську художницю Валентину Протопоп (на фото) уже давно називають волинською Катериною Білокур...
Через неповторну графіку сільських пейзажів і натюрмортів іваничівську художницю Валентину Протопоп (на фото) уже давно називають волинською Катериною Білокур.
Валентина ШТИНЬКО
ПЕРША ЗУСТРІЧ Заочно знаю Валентину Протопоп зо два десятки літ, скільки разів із завмиранням серця й зачудованим подивом розглядала її графіку, спілкувалися по телефону, а зустрілися — вперше! Тому трішки хвилювалася, хоч нагода була приємна: вручити редакційні відзнаки і премію. Адже художниця з Іванич була названа однією з переможців у нашій акції «Самородки із народу». Втім, у Іваничах Валентини Ростиславівни не застали. Виявилося, що літо й осінь вона провела у рідному селі Древині разом із сестрою Вірою, яка за нею доглядає. Більше того, збираються там і зимувати, оскільки зуміли провести у свою сільську хату газ, бо там, серед природи, почувається краще. Про наш приїзд господарям сповістили сердиті гусаки, які своїм гелготінням і сичанням не згірше собак захищали територію. Втім, і собаки активно долучилися до «охоронних заходів», і лише симпатичний кіт незворушно сидів на підвіконні й грівся у променях скупого осіннього сонечка. Цю живність, як потім розповіли жінки, їм постійно підкидають «добрі» люди, не вельми замислюючись, що ускладнюють господарям і без того нелегке життя. Вітаючись, я взяла у свою долоню Валину руку, а пам’ять обпекло її щире зізнання, висловлене в одній із попередніх газетних публікацій: «Господи, поки я жива, не забирай у мене правої руки, якою я ще можу малювати…». А вже через хвилину ми розмовляли про все на світі, як старі знайомі. Була подивована, що Валя кохається у квітах, навіть виписує насіння і саджанці, а потім разом із сестрою Вірою із нетерпінням чекають цвіту й дуже тішаться, коли виростає щось цікаве й оригінальне. І хоч доглядає за квітами Віра, Валя також «у курсі» всіх квіткових справ. Ось і мені дістався подарунок — цибулина рідкісної ще у наших квітниках ацедантери. Ну дуже хочу, щоб вона благополучно перезимувала й закорінилася у моєму квітнику! НЕДУГА ЗАБИРАЛА СИЛИ, АЛЕ ГАРТУВАЛА ДУШУ… Вона точно знала, що лелека до її з’яви на світ не причетний, бо в таку пору лелеки над Древинями не літають. Пізнє жіноче щастя навідало її маму, Ганну Олексіївну, саме напередодні одного із найвеличніших християнських свят — Різдва Христового. Тож першими її колисковими були колядки та щедрівки. От тільки щедрою на ту пору доля виявилася до інших, бо вже у чотирирічному віці Валю підкосила підступна хвороба — переставали слухатися спина, руки, ноги… Добре знаючи наслідки того страшного діагнозу, лікарі натякали матері, що їй буде легше, якщо здасть дочку в одну із інтернатних установ для дітей-інвалідів. Але ненька лиш заперечливо хитала головою: «Доки буду жити і ходити — дитя буде зі мною». Коли Валі виповнилося 13, ноги перестали слухатися остаточно. Школу відвідувати вона не могла, тож учителі приходили додому. Свої життєві університети проходила в лікарнях. Недуга забирала сили у тіла, але гартувала душу. Вона не могла убити інтересу до людей, до їхніх взаємин, до природи, такої постійної у своїй мінливості й такої прекрасної. Одного разу їй захотілося відтворити свої відчуття і враження на папері. Тепер кажуть, що саме сніговичок, намальований семирічною художницею, змусив дорослих уперше заговорити про її Божий дар. А вона до самозабуття мережила папір, намагаючись досягти простоти й досконалості. За порадою фахівців вступила на заочне відділення Московського народного університету мистецтв на факультет образотворчого мистецтва і успішно закінчила його. Втім, добре розуміла, що на шляху, який вона обрала, навчання не завершується ніколи. З початку 80-х років роботи молодої художниці почали з’являтися на сторінках іваничівської районної газети «Колос», в обласних виданнях, демонструвалися на районних та обласних виставках. ДОБРІ ВІСТІ ВІД «СІЛЬСЬКИХ ВІСТЕЙ» Цю газету їй приносили дівчата з бібліотеки, і вона завжди була для неї цікавим співрозмовником, майже другом. Тож коли у нелегкі 90-ті стало особливо сутужно, затримували, а потім частинами виплачували навіть ту мізерну пенсію, вона якось наважилася і написала в редакцію листа, вклавши й кілька своїх графічних малюнків. Іншого способу заробити на хліб у неї просто не було. За якийсь час Валентина не тільки побачила свої роботи на сторінках «Сільських вістей», а й отримала поштовий переказ — 200 гривень. — Уявляєте, які то були для мене гроші при 30-гривневій пенсії? То вже було на хліб. А головне — то був стимул! Відтоді й почалася наша співпраця, яка підтримувала, рятувала від депресії. Я виросла там творчо! Добре, що пішли гелеві ручки, бо працювати пером так віртуозно неможливо. Моя співрозмовниця із вдячністю називає імена бага-тьох київських журналістів, але з особливою теплотою в голосі згадує ім’я світлої пам’яті головного редактора «Сільських вістей» Івана Сподаренка. — Знаєте, я росла без батька. І думала, що вже ніколи не пізнаю, що таке батьківська турбота. На щастя, помилилася: справжньою батьківською опікою оточив мене Іван Васильович. При найменшій потребі я отримувала від нього і моральну, й матеріальну підтримку. Навіть інвалідним візком забезпечили мене сільськовістяни. Уявляєте: сіла я в сучасний електровізок, легенько натиснула на важіль і вперше за багато років самостійно проїхала через усеньке село, милуючись мальовничими пейзажами… Шкода лишень, що за ці роки мій німецький візок потроху «з’їздився», потрібні запчастини, а у нас їх не дістати… Завдяки газеті я познайомилася з багатьма цікавими людьми, ілюструвала книги, і прозові, й поетичні. Особливо мені близькі пейзажні твори. От історичних проілюструвати не змогла б, бо для цього треба багато часу проводити в архівах, музеях… Слухаю Валентину і розумію, яку високу планку ставить вона для своєї творчості. А тим часом журналіст Олексій Григор’єв характеризує її так: «Уже майже півтора десятиліття несуть на сторінках «Сільських вістей» витончені малюнки Валентини Протопоп у сотні українських домівок світло, радість і віру… Її знає вся Україна. Теплі слова про її творчість залишили у книгах відгуків відвідувачі виставок її малюнків у Київському музеї гетьманства, в Музеї Миколи Островського в Шепетівці. Твори Валентини Протопоп живуть самостійним життям. Її малюнки подорожують світом, прикрашають книги українських письменників і поетів, а створені нею узори вишиванок є у багатьох оселях земляків. Деякі картини художниці помандрували до волинян, які проживають далеко за межами нашої держави. Як щирі вітання з рідної України… Вражає сила характеру цієї жінки, яка живе багатим, повноцінним життям: має надійних друзів, роботу, цікавиться політичними і культурними подіями у світі, країні, районі. Талановита, ніжна душею, вона зігріває людські серця своїм теплом, засіває їх добром». Що ж, краще й не скажеш… ТАКІ ЗАЧАРОВАНІ «ПОРИ РОКУ» Ще до особистого знайомства із Валентиною я мала нагоду стежити за процесом підготовки до видання, а потім — тримати в руках сигнальний примірник розкішного мистецького видання — альбому графіки Валентини Протопоп «Пори року». Тому при нагоді й запитала у художниці, кому належить ідея його видати. — Та ж Марії Володимирівні Тарасич. Ви ж знаєте, у Марії Володимирівни і в самої великі проблеми зі здоров’ям, вона добре знає, що таке життя в інвалідному візку. Ми хоч і живемо в одному селищі, але бачилися лише кілька разів. Проте вона підтримує мене, підтримала і тоді, коли не стало мами… Вона і взяла на себе клопоти по координації зусиль усіх інших людей, які мені допомагають з виданням альбому графіки. А це передусім київські журналісти із «Сільських вістей», зокрема завідувачка відділом ілюстрацій Світлана Григорівна Урбанська. Видавнича рада виділила кошти на видання тисячі примірників. І тут у нашій розмові виникла прикра пауза. Бо в ситуації зі з’явою на світ такого бажаного і довгожданого видання не все так просто. Адже далі кількох сигнальних примірників справа не пішла, бо десь там нагорі ніяк не можуть розібратися із тендерами й тим, хто ж, нарешті, має друкувати книги волинських авторів? Через це процес книговидання практично зупинився. І в це «зачароване коло» бюрократичної тяганини, на жаль, потрапили й «Пори року» Валентини Протопоп. Але художниця не падає духом, вона продовжує працювати, хоча кожен штрих, кожна лінія даються з неабиякими зусиллями. Адже вона так хоче розповісти усім нам, який красивий, дивовижний, багатий цей Божий світ, наше буття, «непомітне в марноті щоденних турбот, але підняте живим пером Автора до високого звучання образу». Так охарактеризував творчість Валентини Протопоп, провівши паралель із найвидатнішим ілюстратором ХІХ століття Полем Гюставом Доре, художник Орест Хмельовський, назвавши свою передмову до альбому графіки волинянки «Поезія штриха». Видання містить 230 графічних малюнків, підібраних за порами року, і це лише невеличка частина її праці. Передусім — невтомної праці щедрої й доброї душі.
