Постав її сьогодні о 16-ій годині у вікні твого будинку в пам’ять про мільйони невинно убієних штучним голодом у 1932 – 33 роках
Постав її сьогодні о 16-ій годині у вікні твого будинку в пам’ять про мільйони невинно убієних штучним голодом у 1932 – 33 роках
ГОЛГОФА ГОЛОДУ (Уривок із однойменної книги Григорія ГУРТОВОГО).
Розповідає Надія Іванівна Дяченко, 1926 року народження, уродженка села Бовкуни Таращанського району Київської області. 1933 -го мені виповнилося 7 років. Сім’я велика — п’ятеро дітей, тато, мама ще й бабуся. Наше село Бовкуни Таращанського району Київської області більш як наполовину вимерло з того страшного голоду. І дорослі, і діти. Особливо вмирали діти. Правда, в нас ніхто не вмер, бо була корова. З трави, з листя липи робили борошно і пекли пляцки. Кухлик молока — і ще можна було вижити. Худі, як скелети, але живі. Корову тримали не в хліві, а в хаті, біля мисника. Щоб не вкрали… Бо в селі голодні люди поїли і собак, і котів, і навіть жаб. Пам’ятаю, розповідали, що один чоловік наловив жаб, поставив у казані в натоплену піч. Так вони кілька хвилин несамовито квакали. З’їв. Рятувались хто як міг. Десь найшли луски з віникового проса. Парили, варили. Наїлись. І вмирали від нього. В одній родині, пам’ятаю, вимерли всі. Один чоловік залишився. Розпухлий. Уже не вставав. Підвода, яку щодня пускали по вулицях підбирати померлих, забрала і його, ще живого. На кладовищі в яму з мертвими вкинули і його. А він простягає до їздових руку і ледве ронить: Та я ж ще живий… Витягли. Завезли на колгоспний двір. Дали їсти. А він на другий день помер. І людоїдство пам’ятаю. Аж мороз поза шкірою йде, як згадаю все. У нас на вулиці неподалік жила сім’я — жінка Дашка, чоловік Юхим і їхня дочка Ганя. Усі їх боялися. У Гані погляд був, як у хижака. Якось одна голодна біженка попросилась до них на ночівлю. Тоді було багато людей, які ішли в світ знайти порятунок від голоду. На тій жінці, бачили, була кремова хустка. Але вранці та жінка не вийшла з хати. А в її хустці і туфлях уже ходила Ганя. Якось та Дашка в одній сім’ї побачила двох дітей. І хоч пухлі, але ніби повненькі. Дашка каже батькові дітей: — Дай отого хлопчика, я завезу в Білу Церкву в дитбудинок. Там він виживе. Віддали Дашці хлопчика. Але пізнього вечора батько заходить до Дашчиної хати дізнатись, чи здала. У хаті темно. А в коридорі каганчик блимає. І чути — там щось рубають. Постукав у двері — не відкривають. Покликав сусідів — якось вивалили двері і побачили жахливу картину — хлопчик уже порубаний. А в кутку — ямка. Там кишки і кілька голів людей. Там і залишки тієї жінки, що просилась до них ночувати. Допити довели, що Дашка вбила багатьох людей, особливо дітей, а м’ясом самі годувались і возили на продаж у Білу Церкву. Звичайно, її заарештували. Де поділи — не відомо. Та і її чоловіка також. Але відомо, що Ганька зі страшним поглядом приїжджала після війни в село. Пригадую, що та Дашка пробувала заманити в хату і мого брата Сашка, і дівчину Ганю Биркозу. Якось Бог милував. Отакий штучний голод зробила та дика сталінська, енкаведистська влада. Голодом хотіли загнати в колгоспи і примусити забути, що ми, українці, ще й козацького роду. Спогад записано 29 травня 2008 року в селищі Торчин Волинської області.
