Коли найкраще в лісі? У декого з відповіддю не виникає жодних труднощів: «Коли з компанією виїжджаєш на «природу», так би мовити, подихати свіжим повітрям». Але більшість із ностальгією згадують грибну пору, кожен свою прекрасну мить...
Коли найкраще в лісі? У декого з відповіддю не виникає жодних труднощів: «Коли з компанією виїжджаєш на «природу», так би мовити, подихати свіжим повітрям». Але більшість із ностальгією згадують грибну пору, кожен свою прекрасну мить. Для цінителя «тихого полювання» має велике значення, як і в театрі-інтер’єр, мелодія лісу. Не забувається полудневий запах смоли у хвойному лісі, коли сідаєш на пеньок відпочити. А який піднесений, радісний настрій, коли зранку косі промені сонця пронизують хвою, а росинки, як сльози, бринять на лісових вітах. А яке настояне повітря, коли тихо шепоче листя, але не від вітру, а під тихим вкрадливим «грибним» дощиком. Якщо берези стоять у позолоті й навіває журбу кружляння відмерлих листочків, замислюєшся над сенсом життя
Олександр НАГОРНИЙ
Усе це чудове обрамлення згадалося тепер, коли ліс темний, похмурий, відчувається крижаний вітерець. «Які гриби в цю пору?» — дивувалися домашні. Так само здивувалися в селі знайомі, коли до них зателефонували. І все-таки ми спробували поміж вирішенням справ пошукати грибного щастя, послухати осінню тужливу пісню лісу. Надихала згадка про незабутню поїздку у хвойний ліс ще за радянських часів, у річницю Жовтневої революції — 8 листопада. Напередодні було тепло, в Луцьку відбувся обов’язковий «парад», як тоді називали, із уславленням партії і вождів та всіх трудящих. Уночі вдарив білий мороз, але відступати не хотілося. У лісі ми бігали підтюпцем, грілися біля вогнища. Польські гриби стояли намертво, як пеньочки, а коли їх зрізали та кидали у відро, дзвеніли, як картопля. Хіба таке забувається? Ми потрапили в сосновий бір із високими деревами, під якими наче шукали прихистку від негоди юні берізки. На наше здивування асортимент дарів лісу був майже літній. Найбільше траплялося в моху польських грибів і таких «м’ясистих», ніби вони готувалися зимувати. Шкода було зрізати лапаті яскраві й ніжні зеленички. Знаходили смолисті кози, маслюки, сироїжки і навіть лисички. І ми не мали в лісі жодного конкурента. Нарешті побачили підводу, запряжену коником, і неодмінний сільський атрибут — собачку. Сім’я їздила десь на болота в розвідку за дровами чи то оглядала копиці з сіном. Але на возі стояв повний кошик грибів (на знімку), той самий, що використовують, коли копають картоплю. Були в ньому навіть мухомори, бо, виявляється, настоянку з них використовують при всяких болячках. Жінка розповіла, що 15 листопада бачила на пагорбі в лісі вужа більш як метр довжиною. «Коли підняв голову, то злякалася і я, і мій собака», — сказала, посміхаючись. І хоч кажуть, що на свято Чесного Хреста змії ховаються, залягають у сплячку, та цьогоріч вужів бачили значно пізніше навіть у Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. Можливо, їхні схованки розорили під час реконструкції парку? Але над чим замислився вуж у маневицькому лісі? Невже плазун вгадує погоду, як і деякі народні ворожбити? У лісі, наче в коморі, тепло й затишно. Він чекає на пухнасту снігову ковдру. У когось із грибників розболілася голова від свіжого хвойного повітря (не подумайте чогось поганого). Але все відбулося, як у тому анекдоті: «Чоловік виїхав із хащ, припав до вихлопної труби авто і йому полегшало». Ми відчули всю чарівність глибокої осені, про яку знавець природи і чудовий поет Віктор Лазарук написав такі рядки: Сплять чорняві гриби; до чола жовта глиця примерзля — іскриться. То вони соснякам і лисицям ще надихали крихту тепла. Тче вітри, ніби бердо, сосна. Тільки тінькнула в сінях синиця, Наче пенькнула перша струна. Та є сподівання, що «тихе полювання» ще не закінчилося. У нас, на Волині, нерідко буває, що в грудні, як розтане сніг на пагорбах під промінням сонечка, яскраві зеленички згадують тепло і вилізають із піску. А борщ із цими делікатесами не зрівняєш ні з якими олігархічними наїдками.
