«Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам’ять!» — так образно і символічно називалася акція, якою розпочалися заходи з нагоди Дня пам’яті жертв Голодоморів і політичних репресій в Луцьку...
«Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам’ять!» — так образно і символічно називалася акція, якою розпочалися заходи з нагоди Дня пам’яті жертв Голодоморів і політичних репресій в Луцьку. Її минулої п’ятниці провів на Театральному майдані Волинський громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років.
Володимир ЛИС
Учасники акції, а це були переважно молоді люди, вирішили передати трагічні події тих років у вигляді перфомансу. Стіл із хлібом, який стояв на майдані, стерегли енкаведисти. За ними — люди, одягнені в чорний одяг, тримали лампадки. На грудях у кожного з них промовисті назви місяців тих страшних років, взяті з роману «Жовтий князь» Василя Барки, того самого роману, який табачниківське керівництво Міносвіти викинуло зі шкільної програми. Але гіркі народні назви залишилися у людській пам’яті: вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, грудень — трупень, січень — могилень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — гумень. Водночас ці люди, за словами організаторів акції, символізували душі загиблих у найважчі місяці Голодомору. Протягом двох годин кожен перехожий міг кинути жменьку зерна на розстелене велике полотно-плакат із написом «1932-1933». А знаходилося зерно у невеличкому мішечку поруч. Напис нагадував, що навіть за офіційними даними тоді для однієї людини виділяли не більше 50 грамів хліба. На площі відбулася й акція «1933-ій рік в одній хвилині». О 16-ій годині учасники акції впали на землю і лежали одну хвилину під символічний перегук дзвонів. Так образно відтворювали картину масової загибелі людей від голоду. Адже тоді, під час Голодомору, помирало 17 — 25 українців за одну хвилину. Учасники акції потім також кинули по жменьці зерна на полотно-плакат. На Театральному майдані зібралися лучани і в суботу, щоб вирушити звідси на іншу площу — Замкову — урочисто-скорботною ходою. У колоні разом із представниками громадськості, рядовими лучанами, учнями шкіл, студентами йшли голова обласної ради Володимир Войтович, заступник голови облдержадміністрації Олександр Курилюк, інші очільники обласної та міської влади. Вони ж від імені учасників ходи поклали вінки і квіти до місця біля Хресто-Воздвиженського храму, де свого часу було викарбувано напис: «На цьому місці буде встановлено пам’ятний знак Християнського Милосердя волинян, які рятували від голоду біженців із потерпілих регіонів України». На жаль, пам’ятного знака досі не встановлено, а деякі букви з напису стерли час і негода. Учасники вшанування жертв Голодомору поклали вінки і квіти до пам’ятника жертвам політичних репресій і Голодоморів на Замковій площі. Митрополит Луцький і Волинський УПЦ Київського патріархату Михаїл разом із духовенством відправив панахиду по невинним жертвам цього чи не найстрашнішого злочину сталінського тоталітарного режиму. Звертаючись до присутніх, владика Михаїл закликав усіх вшанувати пам’ять, розділити біль скорботи мільйонів за загиблими не на полі битви, не від війни, а заморених людиноненависницькою владою, яка так будувала «світле майбутнє». Їх ми справді не повинні забути, якщо не хочемо, щоб подібне колись повторилося. Зробити усе, щоб пам’ять про жахливі злочини тоталітарної системи не була забута, щоб це не повторилося, щоб прийдешні покоління знали про трагедію поколінь минулих, закликав у своєму виступі міський голова Луцька Микола Романюк. За його образним висловом, «виснажена народна душа лише зараз зцілюється». Хвилиною мовчання вшанували присутні всіх замордованих голодом. О 16-ій годині свічки пам’яті і лампадки присутні виклали у формі великого символічного вогняного хреста (на фото). «Засяйте на небі всі українські душі з 1922, 1932, 1933, 1946—1947 років», — під скорботну мелодію і передзвін пролунав заклик мовби з далекого уже минулого чи із самих небес. Вшановували присутні і жертв Голодоморів, і складали данину пам’яті тим, хто рятував чи намагався врятувати, прихищаючи втікачів із голодоморних країв. Цей захід нашої болючої пам’яті проводився вперше без одного із свідків тих страшних років Григорія Гуртового. Григорій Олександрович у цей день завжди промовляв, звертаючись до присутніх і розповідаючи про те, що довелося пережити у Запорізькому козацькому краї, і дякуючи волинянам за порятунок у році 1947-ому. Здалося, що один із вогників запалено, щоб згадати й цю велику людину...
