Віталій Писарук, єдиний волинянин, якому видалили дві нирки, веде активний спосіб життя і продовжує працювати вчителем...
Віталій Писарук, єдиний волинянин, якому видалили дві нирки, веде повноцінний спосіб життя і продовжує працювати вчителем
НИРКА РОЗРОСЛАСЬ ДО ШЕСТИ КІЛОГРАМІВ Нещодавно Віталій Писарук потрапив до лікарні не у “своє” відділення. Його попросили здати на аналізи сечу. – Не можу. У мене нема нирок, – відповів чоловік. – Не розповідайте казок. Без нирок не живуть! – обурився лікар… Навіть не усі медики розуміють, що можна жити без такого важливого органа, як нирки. Але це – правда. У березні буде рік, як лучанину Віталію Писаруку видалили дві нирки. Це була унікальна і технічно складна операція, адже через хворобу кожна з нирок розрослась до гігантських розмірів: при звичайній вазі у 500 грамів одна нирка мала майже 6 кілограмів, а інша – 5! – Що, не помітно, що нема нирок? – посміхається і міцно тисне руку Віталій Писарук. Справді, дивлячись на цього такого енергійного чоловіка, можна зрозуміти контролерів у тролейбусі, які часто кажуть, що його посвідчення інваліда – підробка... Хворобу, як це часто у нас буває, він привіз з армії. Після того, як на 20-градусному морозі протягом тижня ремонтував машину (довелось немало полежати під нею), у нього набрякли ноги. З часом це минулося. Але то був перший дзвіночок… Другий – високий тиск. Через нього Віталія Писарука не взяли у військове училище. Високий тиск тоді списали на гіпертонію. А точний діагноз поставили тільки у 1986 році у Волинській обласній лікарні – полікістоз нирок. З тих пір Віталій Адамович двічі на рік лягав у лікарню, щоб підлікуватись. Так тривало до 1999 року, коли робота нирок різко погіршилась і Віталій Писарук був змушений піти на гемодіаліз, – так званий апарат “штучна нирка”, коли кілька разів на тиждень спеціальний апарат очищає кров. – Я тягнув до останнього, – каже Віталій Писарук. – Думав, минеться. Але коли відчув металевий привкус в роті, відчув, що організм отруюється, зрозумів, що нирки остаточно “здають”. Це було 5 грудня, якраз на день народження дружини. Кажу їй: “Людо, вибач за такий подарунок, але нікуди не дінешся – треба іти до Ігоря Леонідовича –“здаватись” (Ігор Гордійчук – завідуючий відділенням “штучної нирки” – авт.) … НА ГЕМОДІАЛІЗІ СТАВ… СТАРШИМ ВЧИТЕЛЕМ Життя на “штучній нирці” – це перша група інвалідності. Це – постійна прив’язаність до відділення гемодіалізу Луцької міської лікарні – єдиного місця в області, де є апарат “штучна нирка”. Це – виснажливі для організму чотиригодинні сеанси гемодіалізу, кожен з яких прирівнюється до розвантаження в одиночку вагона. В наших умовах життя на “штучній нирці” – це постійна боязнь, що “допотопні” апарати вийдуть з ладу, боязнь, що не вистачить медикаментів, не вистачить грошей. Найменший збій означатиме смерть пацієнта. – Якщо у сім’ї є хворий на гемодіалізі, то фактично вся сім’я працює на нього. По суті, уся моя пенсія іде на лікування, – говорить Віталій Адамович. – Але найстрашніше у такій ситуації те, що хвора людина часто опиняється поза суспільством – втрачає роботу, зв’язки. На щастя, цього зі мною не сталося, – у мене прекрасні колеги по роботі. Віталій Писарук – вчитель праці у Луцькій школі №24. Крім цього, він очолює міське методоб’єднання учителів праці. Після того, як потрапив на гемодіаліз, – роботи не покинув. Більше того: вже на “штучній нирці” отримав вищу категорію і звання старшого вчителя! – Коли починається навчальний рік і у школі складають розклад, його складають “під мене”. Дирекція іде назустріч і враховує, що я мушу кілька разів на тиждень бути у лікарні на гемодіалізі. Повірте, коли відчуваєш таке ставлення до себе, то це додає сил. Бо якби сказали: розклад є, а решта – твої проблеми… Я б був безробітним. – Віталій Адамович – гідний захоплення і своїми людськими якостями, і професійними, – каже директор школи №24 Сергій Скороход. – Він – максималіст і просто добросовісна людина. Але, повірте, навіть знаючи його характер, уся школа була шокована, коли через неповних два місяці після надзвичайно складної операції з видалення нирок, уже наступного дня після виписки з лікарні Віталій Адамович… прийшов на роботу. “Я ЗНАВ, ЩО ВИЖИВУ!” На перерві хтось із непосидючих дітлахів так захопився грою, що з розгону врізався у Віталія Адамовича. Удар головою прийшовся якраз у хвору нирку... Біль – слово з яким найбільше асоціюються у Віталія Писарука наступні три місяці життя. Біль нестерпний, несамовитий, такий, коли просять смерті. Три місяці лікарі намагались врятувати нирку. До того злощасного удару у Віталія Писарука ще йшла сеча. Тепер виділень не було ніяких, а коли з’являлись, то це була кров. Рентген не мав сенсу – нирка почала збільшуватись у розмірах і стала такою гігантською, що на УЗД її просто не можна було побачити. Усі внутрішні органи були зміщені. Зрештою стан погіршився настільки, що чоловік просто непорушно лежав, не в змозі навіть на сантиметр підняти голову, і знемагав від болю. Лікарі щось радили, запитували, пропонували. А Віталія Адамовича хвилювало тільки одне – його біль. На ніч біля нього залишалась дружина і кожні півгодини колола знеболювальне. Сьомого березня нирку видалили. Лікарі були вражені: нирка важила 5 кілограмів 900 грамів! У перші кілька днів після операції стан Віталія Адамовича покращився, навіть пішла сеча. Але дуже скоро усе пішло за старим, уже знайомим йому сценарієм – друга нирка теж стала рости у розмірах. Постало питання і про її видалення. А це для організму могло стати непосильним випробуванням. Віталія Адамовича попередили, що ніяких гарантій дати не можуть, і що він – перша людина, якій видаляють одразу дві нирки. Такої операції на Волині ще не проводили. Але робити це необхідно, інакше він помре. А потім його життя залежатиме від сили організму і гемодіалізу. Як і першого разу, 31 березня операцію проводила група лікарів на чолі з лікарем-урологом обласної лікарні Мирославом Коником. Друга видалена нирка була майже п’ятикілограмовою! – Я знав, що виживу, – каже Віталій Адамович. – Був впевнений у професіоналізмі лікарів. Але це – один бік справи. А інший – атмосфера, настрій, з яким людина іде на операцію… Я у житті багато чого бачив. Але завжди найважливішим для мене була моя сім’я, моя дружина. Я своїй тещі казав не соромлячись: я перед вами стаю на коліна за те, що ви виховали таку доньку. Люда не дала мені померти. Вона мене витягнула, – своєю присутністю, підтримкою, вірою. НА РОБОТУ ПІШОВ, КОЛИ ЩЕ НЕ ЗАЖИЛИ ШВИ Уже через місяць після операції Віталій Адамович “діставав” лікарів з проханням відпустити його додому. У кінці травня його виписали. І наступного дня після виписки він, незважаючи на застереження лікарів берегтись, пішов на роботу. Тоді ще нили шви, які не зажили. “Слів не було – одні погляди”, – такий ефект справив Віталій Писарук на колег, коли з’явився у вестибулі школи. (Таку саму реакцію він викликав і в сусідів, які вже влітку побачили його на дачі з лопатою в руках – людям на “штучній нирці” протипоказані важкі фізичні навантаження). – Навіть якби мені вистачало моєї пенсії, я б все одно пішов працювати. Людина повинна бути серед людей, посильно працювати, повинна бути соціально адаптованою і відчувати, що вона потрібна суспільству. А свою роботу я дуже люблю, люблю дітей. Та й іще ж не посадив біля нашої школи сад, про який мрію. Крім сеансів гемодіалізу, які треба проходити тричі на тиждень, Віталію Адамовичу чотири рази на місяць роблять переливання крові. За кордоном – навіть у Білорусі та Росії – від цього уже відмовились. Там хворим, які живуть завдяки гемодіалізу, переливання крові замінили спеціальними ліками – рекормоном. Але із своєю учительською зарплатою на цей дорогий препарат (місячна потреба якого коштує понад тисячу гривень) Віталій Писарук розраховувати не може… – Знаєте, що для мене найстрашніше у нашому теперішньому житті? Те, що ідеш по вулиці і не зустрічаєш людей, які посміхаються, – каже чоловік, який, може, менше, ніж інші, має підстав для посмішки. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
