У селі Широке Горохівського району пенсіонерку Василину Мельник зазвичай називають «бабою Ніною». Маленька на зріст, дрібненька статурою, вона, за словами односельчан, ніколи не відзначалася балакучістю. Тримає усе в собі. І злого слова від неї ніхто начебто не чув. Ні за часів, коли працювала телятницею на тваринницькій фермі місцевого відділку тоді ще сущого Горохівського радгоспу–цукрокомбінату, ні упродовж пенсійних вже літ...
У селі Широке Горохівського району пенсіонерку Василину Мельник зазвичай називають «бабою Ніною». Маленька на зріст, дрібненька статурою, вона, за словами односельчан, ніколи не відзначалася балакучістю. Тримає усе в собі. І злого слова від неї ніхто начебто не чув. Ні за часів, коли працювала телятницею на тваринницькій фермі місцевого відділку тоді ще сущого Горохівського радгоспу–цукрокомбінату, ні упродовж пенсійних вже літ.
Петро БОЯРЧУК
Кожної неділі, як і кожного святкового дня, село звикло бачити «бабу Ніну» в церкві. А буденної днини вона — у роботі. Жити інакше, якщо немочі не заважають, «баба Ніна» не вміє. Це у Широкому знають всі. І не тільки в Широкому. Не випадково ж одна із працівниць Цегівської сільської ради (від Цегова до підпорядкованого їй Широкого – добрий десяток кілометрів) про Василину Степанівну Мельник мені сказала, що людина вона совісна і до того, аби звести на когось неправду, не здатна. Коли трапляється, що «баба Ніна» не йде до церкви чи не виходить триваліший час на вулицю, хтось із сільських обов’язково до неї навідається. Не кажучи вже про соціальну працівницю Марію Ковальчук, котра допомагає Василині Степанівні долати життєві труднощі упродовж дев’яти останніх років і зазвичай приходить до її оселі двічі на тиждень. Чи про завідувачку фельдшерсько–акушерським пунктом (від Василининої садиби – через межу) Наталію Круль, котра не раз виходжувала «бабу Ніну» від хвороб. Одне слово, доброї уваги Василині Мельник у Широкому начебто не бракує. Навіть і попри те, що є в селі людиною прийшлою і родичів тут у неї нема. Але хто знає, про що говорили Василині її літа безсонними ночами, коли не раз думала, як хоч трохи наповнити свій побут родинним теплом і затишком? Мала сина. Народився 1964 року і загинув 1984. Розбився на мотоциклі. Мала чоловіка. Разом із ним творили сім’ю, зводили новий дім, будували життєві плани. Навіть коли й зазнали непоправної втрати, разом готові були нести свій хрест, скільки вистачало сили. Але в середині дев’яностих років минулого століття чоловік переніс інсульт. Паралізований, безпомічний, ще понад рік тримався за життя її увагою, але так і не видужав. Василина в Широкому залишилася одна–однісінька. Цього не відчувала так гостро, коли поралася біля господарства, про це забувала, коли приходила до церкви, але нікуди не могла від цього подітися, коли залишалася у просторій своїй хаті віч–на–віч із власними помислами. Хіба є такі слова, аби передати всі почуття, що ними ворухнулося серце, і всі думки, що полонили свідомість, коли того дня уздріла, — до неї ідуть якісь чоловік і жінка? Привітні, усміхнені, радісні. — Толіка я не бачила років двадцять, то не впізнала, — говорила мені. — А до неї придивилася, бачу, хоч так само давно не стрічала, — таки ж Надя, мого стрієшного брата дочка, моя родина! Ще очам не вірю, а вона коло мене вже. Обіймає, цілує, питає, як живу. «Господи, — думаю, — нарешті хтось про мене споменувся!». Ось так вісімдесятилітня нині Василина Степанівна Мельник та значно молодші від неї жителі розташованих мало не за півсотні верст від Широкого Загаїв Горохівського району Надія і Анатолій Вознюки кілька років тому зустрілися. Втім, я би не довідався про цю зустріч, аби не анонімний лист, що його отримала редакція газети від імені жителів Широкого. Було зрозуміло, що писав його хтось нетутешній, оскільки навіть імені Василини Мельник, про інтереси якої велась мова, назвати не зміг. Можна було здогадуватись, що комусь, хто знає Надію Вознюк, більше ішлося про щось своє. А що чинне законодавство дозволяє анонімок не розглядати, можна було спокійнісінько викинути листа у кошик для сміття. Але одне речення в тексті від цього стримувало. Ішлося ж у листі про те, що Вознюки, розчуливши її родинною увагою, тітку свою «обібрали, як липку». — Того дня, як вони приїхали, — розповіла мені Василина Степанівна, — Надя спитала, чи не хочу продати корову, бо, якби хотіла, то вони куплять. Я сказала, що корова тільна і треба почекати, поки втелиться. Але, кажу, ви моя родина, а я вже стаю немічна і не маю нікого, то, як будете мені помагати, віддам корову без грошей. Я вам, як будете глядіти мене, все так віддам. Вони між собою порадились і Надя каже: «Будемо». Корова отелилась, приїхав Надін чоловік, забрав. Так все почалось. І тривало не один рік. Було, щоправда, Василина Степанівна чомусь завагалась. Може, ще й через те, що про надто вагоме для неї ішлося. То ж перед тим, як у черговий раз обдарувати племінницю з її чоловіком, поцікавилася: «Ви в Бога вірите?» — «Віримо», —почула. «Не обманете?» — «Ні», — відказали мало не в один голос. «Прочитайте «Отче наш», — попросила. Прочитали. Тоді й віддала їм ті самі гроші, що збирала «на чорний день». Стверджує: «Було п’ять тисяч гривень». Не приховує: «Тисячу гривень потім Надя вернула». — Я нікому того не розказувала, — говорила мені, — бо стидно було признаватись, що маю таких родичів. Але, як вже таке пішло, то все розкажу. Бачить Бог, я не брешу і нема на мені за мої слова гріха. Розповіла. Про те, як, допоки почувалась на силі, вигодовувала у своєму обійсті свиней, а «Толік приїжджав колоти і забирав м’ясо». За винятком того разу, коли наполягла, аби зоставив більше, їй він залишав «тільки одну шинку і голову». І про те, як, коли приїжджали допомагати в городі, давала їм гроші на бензин, бо їхати із Загаїв до неї далеко, а що з городу вони брали усе, що хотіли, то так ніби й мало бути. А ще й про те, як, «бо, думала, доглянуть», віддавала отриману за оренду своїх земельних паїв пшеницю (було, що й «десять метрів» зразу), як «приїхав Толік грузовиком і забрав усенькі нарубані дрова», хоч за те, що дрова їй порубали, вона «заплатила зі своєї пенсії». Зрештою і про все те, «що їхні очі бачили, то руки брали», а вона не перечила, бо вірила, що її добро добром їй повернеться і марила безсонними ночами родинним затишком. Найвищим проявом тих сподівань став складений нею 3 жовтня 2008 року заповіт, згідно з яким на випадок її смерті усеньке належне Василині Мельник майно, а це – і просторий мурований дім з усіма господарськими спорудами та цілком облаштованим обійстям, і присадибна ділянка, і земельні паї — має перейти у власність Надії та Анатолія Вознюків. Але племінниця після цього почала приїжджати дедалі рідше, чоловік її – так само і «баба Ніна» дедалі частіше стала почуватися ошуканою. Коли ж у січні цього року занедужала і зателефонувала до племінниці, аби приїхала, у відповідь почула, що приїхати Надія не може, бо позамітало дороги, хоч снігових заметів у ті дні не було і рух автотранспорту не припинявся. Завдяки «сестрі милосердя, медпрацівниці та всім добрим людям», про що ідеться в листі до редакції, здоров’я до Василини повернулось і вона знову зателефонувала Вознюкам, аби приїхали. «Як потепліє», — була відповідь. Наближався Великдень і Марія Ковальчук разом із соцпрацівницею Іриною Сак прийшли до «баби Ніни», щоби навести лад у її хаті. А застали її ледве живою. Марія притьмом кинулася до Наталії Круль. І вельми вчасно, бо, як розповідали мені про той випадок, «кров’яний тиск у неї був такий високий, що міг статися інсульт». Але загроза відступила. Марія з Іриною поклали «бабу Ніну» в ліжко, а самі взялися прибирати, коли біля двору Василини зупинилася легкова автомашина. За якусь хвилину до хати увійшла Надія Вознюк. Не поцікавилась ні «баби Ніни» здоров’ям, ні тим, що роблять в її домі чужі люди, але сказала Василині Степанівні: «Я привезла вам гроші» — «А корову?» — зіронізувала у відповідь Василина і тоді Надія «пирхнула», щось роздратовано відказала, розвернулася, стукнула хатніми дверима і поїхала. А що ніяких грошей не залишила, то соціальні працівниці мимоволі подумали: поїхала до медпункту, аби порадитися з Наталією Круль щодо подальшого лікування «баби Ніни». Але машина пролетіла повз ФАП (бачили це крізь вікно), не зупиняючись. Божою волею та за допомогою Наталії Круль і повсякденній помочі Марії Ковальчук Василина Мельник знову одужала. Тоді й поїхала до Надії Вознюк сама. Знайшла її у Михлині в школі, де Надія Євгенівна вчителює. Але родинна розмова не відбулась. Як розповіла Василина Степанівна, роздратована її приїздом племінниця на неї нагримала… Коли ж після цього сивочола жінка дісталась до Широкого, задзвонив телефон. Незнайомий голос сповістив, що телефонують з міліції, бо на неї, громадянку Мельник, надійшла заява. Мовляв, вона зірвала у Михлині в школі уроки і має за це відповісти, але в райвідділі зважили на її вік, тому, коли хоче, щоб не приїхали, не наклали їй кайданки на руки та не повезли «у каталажку», хай сидить тихенько собі вдома і нічого нікому не говорить. І хоч жодного уроку насправді Василина Степанівна не зірвала, усе ж принишкла. Що насправді ніяка на неї заява у райвідділ міліції ні від кого не надходила, не підозрювала. І лише згодом наважилася розповісти Марії Ковальчук, котра поцікавилася, чого це раптом «баба Ніна» стала всього боятися, про погрозливий телефонний дзвінок. Втім, про ці подробиці я довідався вже під час перевірки листа до редакції. У листі ж ішлося тільки про те, що Василину Мельник її племінниця з чоловіком обібрали та про деякі речі, що їх вони начебто привласнили. То ж і попросив Надію Вознюк цього листа прокоментувати. У відповідь почув: «Усе, про що в ньому написано, не відповідає дійсності». Окрім мішка горіхів, нічого Вознюк у своєї тітки ніколи не брала, де поділася її корова, не знає, і тітки давно не бачила, а стосунки з нею розірвала, бо та «почала її шантажувати». І хоч на іншу відповідь чекати було, мабуть, зайве, я усе ж поцікавився, що можуть означати слова з листа, які стверджують: «Надя і тепер мріє позбирати всі паї в обездолених людей… і вийти… сухою з води». «Не знаю», — була відповідь. Залишилося хіба що подивуватися з її короткої пам’яті. Річ у тім, що про подібну «опікунську» діяльність Надії та Анатолія Вознюків газета «Волинь–нова» розповідала ще 10 серпня 2006 року. Тоді в матеріалі «Гроші за хату взяли і з хати вигнали» ішлося про те, як це подружжя продало в Загаях стару, перед тим пошкоджену пожежею, хату двом одиноким молодим матерям–сестрам з чотирма дітьми віком від кількох місяців до шести років, котрі на ту пору залишилися без житла. Турбуючись про їхніх дітей, за хату заплатили Михлинська сільська рада і депутат обласної ради Андрій Турак. Але під тим приводом, що зазначеної в угоді на купівлю–продаж суми від покупців Вознюки повністю начебто не отримали (у цьому зв’язку якийсь час використовували сестер і як дармову робочу силу), з хати тієї їх незабаром витурили. Ішлося й про те, як перед цим прибирали вони до своїх рук особисту власність (4,16 гектара земельних паїв і згадану вище хату) в алкогольно–залежного одинокого сельчанина, котрий, мабуть, збагнувши в момент просвітління, що все своє майно утратив, ту ж таки хату підпалив, а сам покінчив життя у зашморгу. Чи треба сумніватися, що, аби з «бабою Ніною» трапилося те, що могло трапитися, Вознюки були би вже власниками нерухомості і в Широкому? На цілком законних, як то кажуть, підставах. Але під час нашої зустрічі Надія Вознюк, все заперечуючи, турбувалася лише висновками журналіста та його намірами щодо подальшої роботи за результатами перевірки листа. Я ж не брався до цієї статті, сподіваючись, що Надія Вознюк, як в анонімці ідеться, «проявить крапельку милосердя до своєї тітки» і все влаштується на родинному, так би мовити, рівні. Але переконався лише в тім, що належить вона до тих вихованців колишнього владного режиму, котрі й направду «не бояться ні Бога, ні чорта, ні людей», а в нових умовах головним божеством зробили для себе матеріальні статки, жадоба яких заступає все інше. Уже наступного дня після того, як довідалася, що маю намір про цю життєву історію розповісти, Надія Євгенівна прийшла до редакції зі скаргою на журналіста і вимогою «захистити її від наклепу і шантажу, від сорому». Тут же сказала: вона готова відмовитися від належного їй у спадок майна Василини Мельник. Але навряд чи не знала, що свій заповіт пані Василина вже скасувала.
