Зустріч із Станіславою Коренковою (на фото зліва), здавалося, була буденною і не віщувала ніяких інтригуючих сюжетів. Єдине, що інтуїтивно я відчувала, — те найцікавіше та найдраматичніше, заховане в глибині її серця, бо ж не кожному стрічному будеш виливати свій біль…
Зустріч із Станіславою Коренковою (на фото зліва), здавалося, була буденною і не віщувала ніяких інтригуючих сюжетів. Єдине, що інтуїтивно я відчувала, — те найцікавіше та найдраматичніше, заховане в глибині її серця, бо ж не кожному стрічному будеш виливати свій біль…
Галина КАЖАН
ЇЙ І СЬОГОДНІ БОЛЯТЬ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ Пані Станіслава — корінна лучанка. Народилася в багатодітній сім’ї Леонарда Андрійовича і Ганни Іллівни Перунів. Одинадцятеро дітей росло не у вельми великому достатку. Нині, окрім Збігнева та Ірини, слава Богу, дев’ятеро ще живі й здорові. На старій світлині така собі сімейна ідилія: усі живі, радісні й щасливі. Росли в гурті, а гуртом, як мовиться, і батька добре бити. До війни їх було четверо: Іра, Женя, вона — Стася та Андрій. Батько працював старшим техніком кабельної комунікації міста. Роботу свою знав і любив. Війна застала сім’ю зненацька. Татусь першим зателефонував мамі, щоб мерщій збирати дітей і втікати за Стир до рідних у Боратин, бо за годину-другу бомбардуватимуть місто. Тільки вдалося мамі поромом перебратися річкою на другий берег у сторону Рованців, як у небі з’явилися «залізні птахи» і почали кидати на древній Лучеськ страхітливі «яйця». Мама, ніби квочка, прикрила своїх курчат під якимось корчем. Від вибухів, свисту і грому здавалося поглухли. Коли звечоріло, почали навмання добиратися до родичів, які дали притулок, хоча й у самих місця було обмаль. Мамуся бідкалася, що ж із батьком і чи живий? Ці кілька тижнів життя у невідомості були мовчазною мукою, кожен боявся сказати вголос про те, що думав. Єдине, про що знали в селі достеменно, то це те, що Луцьк лежить в руїнах і там хазяйнують фашисти. Якогось вечора несподівано з’явився зчорнілий, схудлий батько і сказав, що від їхнього помешкання не залишилось і сліду, але він підшукав покинуте, тому треба вертатися назад, тікати далі нікуди — скрізь війна. Пані Стася добре пам’ятає завали і чужу мову. А ще горе тих людей, яких невідомо за які гріхи зганяли разом із дітками в гетто. Лучани проявляли своє милосердя, ризикуючи життям, намагалися хоч в якийсь спосіб перекинути за колючий дріт скибку хліба… Очі жінки переповнилися слізьми, вона замовкає, бо говорити немає сил. Клубок здавлював горло і оповідати про те, як людей, ніби худобу, кидали один на одного в кузов вантажівки вона уже не могла. Цей психологічний фашистський прийом був обов’язковим: робити усе на очах свідків, щоб викликати у такий спосіб страх і уникнути супротиву місцевого населення. Ще добре пам’ятає, як хтось вночі підпалив їхнє помешкання і знову все згоріло, залишилися голі та босі, добре, що живі… Мама, одному Господу відомо, в який спосіб роздобувала якусь крупу, картоплю й годувала малечу. Бабуся ж, тато і мама були втіленням лише людської вподоби — шкіра й кості. Коли відступали фашисти при визволенні Луцька, то доруйнували те, що зосталося.
БАТЬКО-ЧЕМПІОН ПРИЩЕПИВ ЛЮБОВ ДО СПОРТУ 11 ДІТЯМ І знову все спочатку, знову з нуля. Тато повернувся у свій зв’язок, а мама прала, прасувала, готувала, одним словом, наймитувала по людях. У 46-му, коли уже народилася Галя, Стася разом з Ірою, Женею вже могли допомагати мамі на грядках, які оброблялися там, де можна було. А ще глядіти менших, бо у 48-му на світ з’явилася Софія, а за нею у 50-му — Ольга. Пані Станіслава показує старий номер журналу «Україна» за березень 1971 року, де про сім’ю Перунів надрукований фоторепортаж, в якому згадується про 102 спортивні грамоти в їхній родині. Так, це правда, що їхній батько в юності був відомим спортсменом, виступав на боксерському рингу, провів 33 бої і у всіх здобув вікторію. Жагу до перемог прищеплював й дітям. А щоб росли здоровими, не зверталися до лікарів, то гартував здоровий дух спортом. Станіслава Леонардівна у дитинстві й юності полюбляла спортивну та художню гімнастику, а особливо — легку атлетику, де захоплювалася стаєрськими (довгими) дистанціями. Це давало їй можливість вчитися економити свої фізичні сили на довгому відрізку шляху. У той час, зізнається пані Стася, не прийнято було говорити, а в пресі про це і зовсім не повідомлялося, що за спортивні досягнення одержували талони на харчування — це було своєрідним стимулом і підмогою для великої родини. З особливою любов’ю вона згадує тренера Тамару Іванівну Попову, яка дала дітям Перунів не лише можливість стати загартованими, а й через посередництво спорту підтримати матеріальне становище. Мамі дали орден «Мати-героїня». Тільки хто тоді по-справжньому вникав у проблеми тієї чи іншої родини? Хіба що нарівні демагогії. Діти по-справжньому захоплювалися спортом, а згодом передали цей запал своїм дітям та внукам. Коли ж із великої любові Стася виходить заміж за Миколу Коренкова, то любов їм подарувала первістка Сашка, а згодом за якийсь місяць у тата і мами народився останній із братів — Володя. Так і грали у хокей в одній команді дядько Володя і племінник Сашко. Про кожного члена цієї великої родини можна написати окрему розповідь. Вони того заслуговують. Не хапали зірок із неба, а обрали звичайні робітничі професії: зв’язківці, слюсарі, водії, будівельники, кухарі, інженери, кондуктори.
НАЙКРАЩА ТЕЛЕФОНІСТКА УКРАЇНИ Вона, Станіслава, стала першокласною телефоністкою. Не усе вдавалося одразу, та наполегливість, любов до справи, до своєї професії принесли їй перші успіхи. Довірили їй здійснювати зв’язок із найвіддаленішими містами Радянського Союзу. За час роботи на Луцькій міжміській телефонній станції Станіслава Леонардівна підготувала більше 10 високопрофесійних телефоністок. Сумлінне ставлення до службових та громадських обов’язків принесли пані Коренковій повагу і шану колективу. Вона обиралась делегатом обласного зльоту передовиків-зв’язківців, нагороджена Дипломом Міністерства зв’язку і Республіканського комітету профспілки працівників зв’язку, їй присвоєно звання «Краща телефоністка УРСР», удостоєна знаків «Переможець соціалістичного змагання» 1976 і 1977 років. Її досвід роботи вивчався і поширювався не лише на Волині. Вона давно на заслуженому відпочинку, та своїх рук не покладає, бо, як мовила, спорт дав їй витривалість не на спринтерські дистанції, а на довгі-предовгі перегони. Навчена життям і зараз розраховувати свої фізичні можливості. Дарує свою любов родині, синам, внукам, племінникам і всім волинянам. А як же — звикла віддавати тепло свого серця безкорисно. І сьогодні, у свої 78 років допомагає тим, кому нині самотньо і не просто втриматися на плаву у цьому розбурханому океані життєвих випробовувань. Бо вважає, що розділений біль — напівбіль.
