ВОЛОДИМИР ДЕНИСЮК: ’НАЙБІЛЬШЕ МОЄ БАГАТСТВО – СІМ’Я І ДРУЗІ’

Начальнику управління у справах преси та інформації облдержадміністрації Володимиру Тимофійовичу Денисюку вчора виповнилося 60 літ. Наш кореспондент зустрілася з іменинником і взяла в нього інтерв’ю
— Володимире Тимофійовичу, знаю про вашу щиру і незрадливу любов до Ратнівщини, зокрема, села Заліси. Це ваша мала батьківщина?
— З’явився я на світ у Житомирській області, куди у 1914 році, з початком Першої світової війни евакуювали з села Заліси родину мого батька Тимофія Івановича. Там він згодом одружився з моєю мамою Людмилою Семенівною.
— А хто ваші батьки?
— Батько закінчив медичний технікум у 30-х роках, був військовим лікарем, брав участь у фінській кампанії, згодом у Великій Вітчизняній війні. Але після оточення на півдні України потрапив у полон, втік з табору і добрався до родини свого батька, яка проживала тоді у селі Демчин, неподалік Бердичева. Саме там він одружився з моєю мамою і там народився я.
У 1947 році сім’я повернулася на Ратнівщину. Батько завідував медичним пунктом, а мама спершу вчила дітей на лісових хуторах, а понад 40 років учителювала у початкових класах місцевої школи. Батька, на жаль, уже немає. А мама й досі, мені й братові Іванові на радість, живе у Залісах.
— Певно, мамина професія вплинула на те, що ви стали студентом історичного факультету Луцького педінституту імені Лесі Українки?
— У певній мірі так. Адже після закінчення Заболоттівської середньої школи я вже працював у Заболоттівській школі-інтернаті лаборантом, вихователем, а потім навіть вчителем. Тож педінститут не був для мене випадковістю. Щоправда, у школу після нього я уже не повернувся.
— І що ж вас звабило?
— Не хочу хвалитися, але вже у студентські роки не лишилася непоміченою моя активність у громадській, комсомольській роботі, участь у будівельних загонах. І вже на четвертому курсі інституту зранку спішив на лекції, а після них займався комсомольськими справами у Луцькому ПТУ №2. Згодом мені запропонували роботу в лекторській групі обкому комсомолу. А потім уже і лектором-міжнародником в обкомі партії працював, а після закінчення Вищої партійної школи — заступником завідуючого відділом обкому партії.
— Скажіть щиро — зраділи чи засмутилися, коли вам запропонували у 1983 році очолити обласне управління культури?
— Кажу цілком щиро — дуже зрадів. Я вже й до того знав галузь, все те добре, що зробили працівники культури під керівництвом заслуженого працівника культури Миколи Царенка. Мав власні плани, задуми. Тож, коли став начальником управління, навіть попри всілякі ідеологічні постулати зумів багато чого разом з колегами реалізувати.
— Цікаво, чим найбільше запам’ятався дев’ятирічний період на цій посаді?
— Найперш, певно, те, що новосілля щорічно справляли 19—27 культосвітніх закладів. Був реконструйований музей Лесі Українки в Колодяжному, завершилося будівництво чудових районних будинків культури у Ратному, Маневичах, Іваничах, гуртожиток для студентів і працівників закладів культури у Луцьку на 600 місць. Звичайно, в цьому не лише моя заслуга, але у великій мірі і я був причетний до цього. Незабутніми для мене лишилися фестиваль народної творчості “Волинські візерунки”, конкурс народних інструментів “Калинова сопілка” та духових на приз Петкевича. І все ж особлива моя радість — перший Міжнародний фестиваль українського фольклору “Берегиня”. Це було щось надзвичайне. Воістину демонстрація величі українського національного духу. Адже до Луцька приїхали колективи з різних регіонів України, із п’яти континентів світу, де проживали українці. У ці роки мені присвоїли звання заслуженого працівника культури. А до того мав два ордени — “Дружби народів” та “Знак пошани”.
— І все ж нові вітри не втримали вас на посаді начальника обласного управління культури.
— Так, це був непростий період, період становлення незалежної України. І комусь здавалося, що можна все зробити легко і просто, а ті люди, що обіймали ті чи інші посади, вже непотрібні. У той час, як це не прикро, і я виявився непотрібним на посаді начальника управління культури. Скажу відверто, згодом мені пропонували повернутися у той же кабінет. Але я відмовився, і на те мав причини.
— А вже в управління у справах преси та інформації ви прийшли з облдержадміністрації?
— Я завідував там два роки організаційним відділом. А з 1994 року очолюю управління у справах преси та інформації.
— Отже не все гладко було у вашому житті. Цікаво, як сприймали ваші тимчасові невдачі ті люди, яких ви вважали своїми друзями?
— Завжди намагалися підставити своє плече, підтримати. Я маю на увазі справжніх друзів таких, як Олександр Огородник, Данило Поштарук, Євгенія Смолярчук, Іван Панасюк, Богдан Береза та інші. Була, звичайно, категорія “друзів”, яким імпонувала моя посада. Ті швидко “відсіялися” і я за ними не шкодую.
— Вже десятий рік ви на посаді керівника управління у справах преси та інформації. Непроста це ділянка роботи, особливо в останній час.
— Найперш щире й тепле слово хочу сказати про своїх попередників Ніну Алексєєву, особливо Бориса Свенцицького, котрий дуже багато зробив для зміцнення матеріальної бази поліграфічної галузі, будівництва редакцій районних газет. Ми зуміли передати ці приміщення на баланс редакціям районних газет, що дуже важливо. Першими на Україні розробили програму підтримки районних видань і повністю забезпечуємо папером районні газети. Відродилася видавнича справа. Нині вже маємо десять офіційно зареєстрованих видавництв. Управління бере участь у журналістських конкурсах, матеріальній підтримці авторів, проводимо конкурс “Світ волинської книги” та інше. Болючою лишається проблема централізованого книгорозповсюдження. На жаль, коли я прийшов на цю посаду, цієї галузі, по суті, вже не було.
— Володимире Тимофійовичу, цікаво, а де й коли знайшли дружину?
— А я її довго не шукав. У 1970 році одружився з однокурсницею Любою. І вже ось 34 роки йдемо спільною життєвою дорогою. Маємо доньку Оксану, яка, до речі, працює в очолюваному мною управлінні, сина Ігоря. Взагалі можу сказати, що особливого матеріального багатства не нажив. Найбільше моє багатство — то сім’я і друзі.
— Не буду відносити до матеріальних набутків написані вами численні книги з питань культури, краєзнавства. Все це, без перебільшення, духовне багатство і ваше особисте, і тих людей, про котрих ви пишете і котрі ці книги читають.
— Справді, я вільний час, відпустки проводжу в архівах, музеях. Після копіткої дослідницької праці народжуються ці книги. Я є автором і упорядником майже двадцяти книг різної тематики, зокрема, їх чи не найбільше з питань культури. Є, звичайно, книги, що стосуються проблем діяльності засобів масової інформації, свободи слова, утвердження національної ідеї. Взагалі-то, стрімко летить час. Щось уже зроблено, за що не соромно, але, гадаю, що можливості ще не всі вичерпані. Як то кажуть, дай Боже здоров’я доробити все задумане.
Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.