ЗРАДИШ МОВУ ЗА ЦУКЕРКУ?

Чим переймалася і дивувалася на цьому тижні редактор відділу культури і освіти, кандидат історичних наук Леся БОНДАРУК.


…ОСОБОЮ ПЕРШОГО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
1 грудня в історії нашої держави особливий день — 21 рік тому на Всеукраїнському референдумі понад 90% громадян підтримали Акт проголошення незалежності України. Цього дня було обрано і першого президента, яким став Леонід Кравчук.
23 листопада 2012 року на сайті Луцької міської ради з’явилося повідомлення про вшанування 25 листопада в Луцьку пам’яті першого Президента Михайла Грушевського. Розпорядження про це підписав перший заступник міського голови Святослав Кравчук. В урочистому заході взяли участь представники галузевих підприємств, установ, організацій, громадських організацій, політичних партій. Увічнення пам’яті — добра справа, от лишень таки бракує нашим владним мужам знань з історії. Бо Михайло Грушевський Президентом ніколи не був, а був головою Центральної Ради УНР. Такої посади в Українській Народній Республіці не існувало, не передбачала її й Конституція, ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. В історії невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Однак міф про президентство Грушевського жив і особливо активно використовувався у 1994 році після обрання Леоніда Кучми. Таким чином його адміністрація на чолі з Дмитром Табачником прагнула применшити значення опонента Кучми — Леоніда Кравчука як першого Президента України. У той час в адміністративних надрах народилися концепції високого статусу для Академій педагогічних і правових наук (за членства і Табачника, і Кременя, і Литвина, і Головатого, і Копиленка), котрі затято плекали президентство Грушевського на допомогу авторитаризму. Підтримував цю міфотворчість й президент НАН Борис Патон, і керівники профільних інститутів, академіки, професори, доценти. Напис про «Першого Президента України» у 1996 році кон’юнктурники викарбували на меморіальній дошці червоного корпусу Шевченкового вузу. Політика і час змінилися, а міф лишився: чимало друкованих видань досі використовують його. І все через те, що погано знаємо рідну історію.

… НЕВЖЕ ЦЕ БУЛО ПРОСТО ПЕРЕЛИВАННЯМ З ПУСТОГО В ПОРОЖНЄ?
Рівно рік тому, 1 грудня, була створена Ініціативна група «Першого грудня». Об’єднання організоване у відповідь на звернення трьох українських церков (Української православної церкви, Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). До нього увійшли відомі громадські та культурні діячі України — Євген Сверстюк, Семен Глузман, Любомир Гузар, Вадим Скуратівський, В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Мирослав Маринович, Ігор Юхновський.
У «Декларації» групи «Першого грудня», яка стала головним програмним документом, наголошувалося: «В суспільстві потрібно: відновити чесну, фахову та продуктивну розмову навколо життєво важливих його проблем, давши волю творчій ініціативі людей; сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді; брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо. Ми почали діалог. Закликаємо всіх громадян об’єднатися навколо відповідальності за майбутнє своєї країни. Ми започатковуємо Національний круглий стіл, який має стати новим суспільним інститутом вираження суверенної волі громадянського суспільства».
Цього року я спілкувалася з кількома учасниками групи «Першого грудня» — Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Брюховецьким, Семеном Глузманом, Вадимом Скуратівським. Попри спільну справу, усі вони висловлювали власне бачення «суспільного діалогу», який, на мою думку, ще не відбувся. Із цим погодився і мистецтвознавець, історик, літературознавець та публіцист Вадим Скуратівський, який відповів на запитання: які зміни в життя суспільства внесла їхня група і чи почули її учасників громадяни України?
— Одверто кажучи, це вирішать історики у майбутньому. Бачите, йдеться про те, що рано чи пізно в українському суспільстві мала з’явитися неполітична структура, яка б нагадала про те, що у світі має бути якась світоглядна стратегія поза суто партійними принципами. Ця ініціативна група покликана нагадати, що ми всі Божі діти і маємо діяти відповідним чином, не зважаючи на політичні уподобання. Саме у цьому напрямі група була помітною в суспільстві, у першу чергу в засобах масової комунікації, серед інтелігенції. Попри свою неполітичність ми підтримали опозицію в тих намірах, де вона нагадує нам про необхідність моральної підоснови будь-якого суспільного жесту — державного чи громадського, колективного чи індивідуального. І в цьому напрямку дещо вже зроблено. Але разом із тим я вважаю, що десь ми не змогли докричатися до масової свідомості, тому що аж надто багато говорили про те, чого не повинно бути у суспільстві того, що зветься матеріально-егоїстичним інтересом. Бачите, тут ми по суті зверталися до української еліти, яка втратила будь-яку потребу свого перебування поза матеріально-егоїстичним полем. А пересічна людина у містах і селах нині живе у таких злиднях, що треба якось по-іншому звертатися до неї. Боюся, що тут було схоже на вислів про переливання з пустого в порожнє. Усе це дуже для мене болючі питання.

… БЮДЖЕТНИКАМ НЕМА ЗАРПЛАТИ, А ГРОШІ ДОСІ ВИДІЛЯЮТЬ НА… ЄВРО-2012
Поганою передноворічною традицією стала чергова інформація про те, що у грудні лікарі, вчителі, студенти, держслужбовці та загалом усі працівники бюджетних галузей можуть залишитися без грошей. За даними заступника голови профспілки працівників освіти і науки України Сергія Романюка, на зарплатню бюджетникам не вистачає близько 10 мільярдів гривень. Найгірша ситуація з виплатами освітянам та студентам. «У місцевих бюджетах, щоб закрити фінансовий рік, не вистачає 2,4 мільярда, у центральному — лише для виплати зарплати працівникам вищої школи бракує 101 мільйона гривень, на виплату стипендій не вистачає 109 мільйонів гривень. Для галузі охорони здоров’я потрібно близько двох мільярдів на зарплатню».
У бюджетній сфері України працює близько 4 мільйонів людей, тож гроші може недоотримати кожен третій із них. Звідки ж взявся такий величезний борг і чому про нього почали говорити лише зараз? Ситуацію пояснив експерт Центру імені Олександра Разумкова Павло Розенко: «Рiч у тiм, що в Держбюджеті України на 2012 рік було передбачено зростання ВВП на 4 відсотки. На сьогоднi маємо максимум того, що «намалював» Держкомстат, — зростання ВВП приблизно на один відсоток. Тобто, держава фізично не має ресурсів, щоб виконати в повному обсязі зобов’язання з соціальних виплат, заробітної плати, пенсій, стипендій тощо».
Який же вихід можливий, щоб люди не лишилися голодними? Передусім, потрібно внести зміни до Закону про державний бюджет на 2012 рік. Уряд змушений шукати кошти, зокрема, шляхом збільшення державного боргу, як це було з Пенсійним фондом, чи скоротивши деякі інші видатки. До речі, з бюджету досі виділяються кошти на побудову об’єктів до Євро–2012, хоча футбольний чемпіонат закінчився вже півроку тому.
Сьогодні, 1 грудня, уряд пікетуватимуть бюджетники з Тернопільщини, але масові страйки та мітинги регіональні профспілки наразі не готують. Зрештою, така ситуація є вкрай принизливою — просити свої ж зароблені кошти. І найгірше, що вона повторюється кожного року. Чомусь жодного разу не чула хоча б про місячну затримку зарплатні народним депутатам. А вони ж — слуги народу і також бюджетники. То, може, нехай би депутати почекали кілька місяців, а коштами на їхнє утримання уряд перекрив би борг освітянам і медикам?

… ЗАБОРОНОЮ КНИЖОК ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОДОМОР
Давно не секрет, що у Росії існує список осіб, в’їзд яким на територію країни заборонено. Крім нього існує ще й перелік книжок, за які там можна отримати тюремний термін, якщо, наприклад, зберігаєте вдома або розповсюджуєте книжки про Голодомор 1932-1933 років, про архіви НКВС, український визвольний рух чи український націоналізм.
У Федеральному списку екстремістських матеріалів, розміщеному на сайті міністерства юстиції Російської Федерації, перебуває 1539 найменувань заборонених для тиражування на території Росії книг, брошур, газетних матеріалів та інтернет-публікацій. Уперше він був опублікований у липні 2007 року і складався із 14 найменувань. Нині поруч із назвами публікацій у дужках зазначається підстава заборони на їхнє поширення на території РФ. Зазвичай — це рішення судів.
Серед забороненої у Росії літератури книжки про національно-визвольний рух на Кавказі антипутінського спрямування, є й чимало видань українських авторів і науковців, чиї матеріали не перебувають під забороною в самій Україні чи в інших державах. Серед них переважають книги про Голодомор як акт геноциду українського народу. Зокрема, під номером 1151 йде книжка «Голодомор 1932-1933 рокiв в Українi: Матерiали кримiнальної справи № 475», заборонена в Росії ухвалою Мещанського районного суду Москви від 01.12.2011 року. Цією ж постановою суду заборонені такі видання: Владимир Василенко «Голодомор 1932-1933 годов в Украине как преступление геноцида: правовая оценка», 2009 р.; Василь Морочко «Геноцид українцiв. Серiя: Голодомори 1932-1933. Голодомор», 2007 р.; Юрiй Шаповал, Володимир Пристайко, Вадим Золотарьов «ЧК — ГПУ — НКВД в Українi: особи, факти, документи», 1997 р. «Вирок» цілому ряду українських книг було винесено приблизно в одні й ті ж терміни, коли в РФ почалося переслідування Об’єднання українців в Росії (ОУР). Адмінкодекс Росії за «виробництво і розповсюдження екстремістських матеріалів» передбачає штраф або 15 діб в’язниці.
Я собі уявляю, що було б, якби до цього списку (навіть випадково) потрапила хоч би одна книжечка про Голокост — одразу почався би скандал на міжнародному рівні із масовим осудом широкої світової громадськості. А ми мовчимо і терпимо. Нас ніхто не захищатиме, доки самі не навчимося це робити. Як тут не згадати слова професора Колумбійського університету Юрія Шевчука про мовні наслідки Голодомору в Україні: «Коли росіяни в’їжджають в Україну, то вони як позитивний момент часто люблять відзначати, що їм комфортно з мовної точки зору в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську. Зона комфорту проте закінчується там, де закінчується зона Голодомору. Для когось це комфорт, а для нас — це величезна трагедія. Те, що зараз відбувається в Україні, це продовження логіки Голодомору і геноциду в тому, що стосується мови і всієї культури».

… ЦУКЕРКИ ЧИ КОНФЕТЫ — ТАКИ МАЄ ЗНАЧЕННЯ!
Інтернет-простір в Україні кілька днів лихоманило — люди обурювалися, що улюблені солодощі кондитерської фабрики «Рошен» почали випускати в обгортках із повністю російськомовними назвами. Чомусь перше, що пригадалося, коли почула про це, як у часи Помаранчевої революції разом з подругою Христею Багрій на Майдані Незалежності роздавала людям рошенівські цукерки у помаранчевих обгортках з написом «Так!». Скільки посмішок отримували ми взамін за ті карамельки. Відтоді купувати продукцію цієї фірми було і виявом патріотизму, і свідченням доброго смаку.
І от президент кондитерської корпорації В’ячеслав Москалевський публічно заявив, що україномовні написи на їхніх виробах замінено на російськомовні з метою… економії. «Компанія з обсягом експорту в приблизно 400-450 мільйонів доларів на рік пожлобилася —іншого адекватного слова добрати не можу — на копійчані обгортки й коробки для власних співвітчизників», — написав у колонці на сайті «Українська правда» доктор фізико-математичних наук Максим Стріха. — Якщо говорити про світову практику, чому ж данським чи голландським фірмам, які широко виходять на англійський, французький чи німецький ринки, й на думку не спадає замінити в себе вдома данські чи голландські етикетки на «загальнозрозумілі»? Причина — рівень загальної культури. Данці й голландці, на відміну від багатьох наших співвітчизників, шанують себе і «чужомовну» продукцію можуть бойкотувати. А ще — національне законодавство, яке стоїть на сторожі прав, зокрема й мовних, своїх споживачів».
В Інтернеті з’явилося багато фотоколажів із написами: «Канхвету дам я тобі посмоктати, ще й рідну мову навчу забувати», «Шоколад «Рашен» — екстрачорна русифікація: зрадиш мову за шоколадку?» тощо. На електронну адресу кондитерської корпорації активні учасники соцмережі Фейсбук почали писати гнівні листи з обуренням і вимогою припинити нехтувати права українських споживачів. Відомо, що Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» у статті 38 «Вимоги до етикетування харчових продуктів» у пункті 1 стверджує: «Забороняється обіг харчових продуктів, етикетування яких не відповідає цьому закону та відповідним технічним регламентам. Усі харчові продукти, що знаходяться в обігу в Україні, етикетуються державною мовою України». Свій ультимативний лист «Рошен» надіслала і я. Вирішила, що відтепер купуватиму шоколадки і цукерки «Світоча» або «Корони».
Очевидно, масове обурення зросійщенням улюблених солодощів заставило задуматися над економічними інтересами виробника, особливо напередодні свят Святого Миколая, Різдва і новорічних заходів, бо у справу мусив втрутитися «сам» міністр економіки і торгівлі Петро Порошенко. Політик на своїй сторінці у Фейсбук написав, що продукція української кондитерської корпорації «Рошен», яка реалізується на внутрішньому ринку, знову матиме етикетки українською мовою. Він пояснив, що ініціював обговорення цієї теми на Раді директорів корпорації, після чого його аргументи були сприйняті. «Українські товари на українському ринку мають бути українською мовою. Це так само важливо, як і те, що в Україні має бути єдина державна мова — українська», — написав Порошенко у соціальній мережі. Після цієї заяви українці, що розпочали акції протесту проти русифікації обгорток цукерок, оголосили про перемогу і тимчасове припинення бойкоту — доки не пересвідчаться у правдивості обіцянок. Як бачимо, порятунок української мови — таки виключно справа суспільства і залежить від позиції кожного з нас.

На фото: Ось так у Порошенка русифікували «Ромашку».