ОДИН ІЗ ОСТАННІХ СОЛДАТІВ ОСТАННЬОГО ВОЄННОГО ПРИЗОВУ

Рейсовий автобус «пришвартувався» біля зупинки в Суховолі. Поволі відчинилися двері. Пасажири полишали салон. Високий сивочолий чоловік, не поспішаючи, піднявся із сидіння і теж вийшов на вулицю. «Сашко-о-о!» — долинуло звідкись. Аж гойднуло ним від несподіванки. Наче з далекого-предалекого дитинства покликала його мати. Озирнувся. Та це ж юнка гукала хлопця. Зітхнув… Часто він приїздить у це невеличке мальовниче село. Тут — його мала батьківщина. Останнім часом — усе на цвинтар, де поховані батьки

Ілона ПАСІЧНА


Народився Олександр Степанович Марищук у сім’ї трудолюбивих селян у перший зимовий день, 1 грудня 1927 року. Ген, на узгірку сусідньої вулиці тільки дворище залишилося, заросле цупкими споришами, що з весни й до пізньої осені вмиваються дощами-грозами, сохнуть під сонцем із маревом солов’їних пісень у бузках. А взимку — у колисанках білих завірюх. Тут, наче лозиною, життя збирало до гурту рік за роком, мов гусенят. Ріс хлопченям допитливим. Уже був підлітком, коли почалася війна з гітлерівською Німеччиною. Звідси його та ще двох хлопців забирають в Нікольські табори, що в Саратовській області. А йому ж ще й до 17 років три місяці не вистачало… Він став солдатом останнього воєнного призову.
Табірне життя всім юнакам давалося взнаки. Мороз — 44 градуси, голод. Жили в землянках. Спали на двоярусних лежанках. Залізні грубки-буржуйки пожирали дрова, а на тепло скупилися. Пригадує, як вранці, прокинувшись від холодного сну, бачив вкриті інеєм потилиці товаришів. Колоди на дрова носили за три-чотири кілометри. А ще заняття півтори-дві години вибивали з них останні краплини тепла, забирали сили. Бо що ті 600 грамів хліба щоденно, жменька вареної бульби на 12 чоловік та ще запитої чаєм (але з цукром). А прокладали ще й газопровід Саратов—Москва у тверді-мерзлоті.
Через півтора року їх повезли в Німеччину. Служба у Східній Пруссії. Артилерійські війська. Там отримав медаль «За победу над Германией». «Захисник Вітчизни» — теж відзнака за участь у війні. Має Олександр Марищук і ювілейні медалі.
Повернувся з армійської «семирічки» в 1951 році у званні старшини. Що ж, тепер потрібно десь влаштуватись на роботу… Пригадав, як ходили групами у Луцьк, намагаючись працевлаштуватися. Та ніхто не брав. Якось зайшли у райвно. І там пощастило. Завідувач вигукнув йому: «Підете фізруком!». Це стало ніби дороговказом у подальшому житті: школа, школа, школа…
Олександр Степанович після семи класів Радомишльської школи пішов у Луцьке педучилище, потім — педагогічний інститут. Спочатку працював у школі в Княгинінку (нині Маяки). Тут і зустрів свою долю. Молоденька і дивовижно вродлива вчителька, родом із Кіровоградщини, якій судилося за направленням приїхати працювати у Волинський край, стала його дружиною. А далі — Коршовецька початкова школа, робота у Лаврові. І поруч по життю його доля — Галина Михайлівна.
Сорок років прожили в злагоді. Побудували дім у селі Полонка. Виростили двох синів, за котрих не соромно перед людьми. На жаль, уже 18 років, як вірна дружина у засвітах. А старший син, який жив із сім’єю у Києві, два роки тому загинув у автокатастрофі. Тяжко батькам хоронити дітей… Але ветеран тримається, хоча все частіше його стежина торується в обласний госпіталь для інвалідів війни. Тішать його серце внуки.
Рішучий і вимогливий, дисциплінований і коректний, у будь-який час готовий допомогти і словом, і ділом — таким його пам’ятають колишні учні шкіл, де працював. У Лаврівській середній школі він був заступником директора з виховної роботи. Потім три роки директорував у Радомишльській десятирічці. А останніх 15 років перед виходом на пенсію — директор Городищенської школи. Вихованню молодого покоління віддав майже 40 років.
Олександру Степановичу знову пригадався випадок зі шкільної практики: у Радомишльську школу ходили й з Рівненщини. Якось завітав у кімнату, де проживали хлопці взимку, бо годі додому добратися. Помітив пляшку із «зігріваючим» напоєм. Вилучив, сказавши, що на випускному віддасть. Поставив у сейф.
— Олександре Степановичу, — звернулися хлопці-випускники на урочистості з нагоди закінчення школи, — а пам’ятаєте, що ви обіцяли?
— Так. Зараз поверну, як і обіцяв, — відповів. Слова дотримав.
Не раз у місті вітаються вже солідні чоловіки або жінки, у котрих важко впізнати колишніх дівчаток та хлоп’ят: «Олександре Степановичу, доброго дня! Це я…». І називають прізвища.
Вісімдесят п’ять… Його роки насичені розмаїттям подій, що мають своє неповторне забарвлення, мов райдуга літа. Відходять один за одним побратими-солдати останнього воєнного призову. Богу дякувати, Олександр Марищук — досі в строю
с. Полонка Луцького району.