Наш моральний обов’язок — пам’ятати великий подвиг вчителя Юрія Лелюкова, який ціною власного життя врятував своїх вихованців...
Наш моральний обов’язок — пам’ятати великий подвиг вчителя Юрія Лелюкова, який ціною власного життя врятував своїх вихованців
Алла ЛІСОВА
«ЧОТИРИ СЕКУНДИ ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ» Так образно називають той момент істини, коли вчитель початкової військової підготовки Іваничівської середньої школи імені Дмитра Тарасова Юрій Лелюков накрив своїм тілом бойову гранату, врятувавши тим самим від загибелі десятикласників. Йому було лише 35… Коли гинуть на війні або за нещасних випадків — це велика втрата. Якщо в мирний час заради інших свідомо йдуть на смерть — це подвиг. … Був звичайний робочий день. Юрій Миколайович прийшов на урок, тема якого була — будова та принцип дії гранати. Три учбові він приніс у клас, аби наочно все продемонструвати учням. Одна з гранат виявилася бойовою… Щоб прийняти остаточне рішення, залишалося 4 секунди. Підвів голову — на нього довірливо дивилося 26 пар очей. Блискавично глянув у вікно з другого поверху — на шкільному подвір’ї вишикувалися другокласники… Мить — і сильний вибух сколихнув сонячну днину. — По східцях бігли дві перелякані учениці й гукали: «Рятуйте Юрія Миколайовича!» Згодом винесли понівечене тіло… Школярі кинулися його рятувати, та було вже пізно, — згадує той трагічний листопадовий день класний керівник Лелюкова (закінчував ту ж школу) Галина Олександрівна Войтюк. — Він був дуже добрим, благородним. Скрізь встигав. Його в сім’ї виховували так, ніби справді готували до якогось подвигу. А ось як закарбувався останній урок улюбленого вчителя в пам’яті тодішньої десятикласниці Наталії Путькало, яка досі носить в нозі осколок від тієї смертоносної гранати : — Пригадую, Юрій Миколайович спочатку дав контрольну, а потім розповідав про те, як спрацьовує граната. У якийсь момент різко повернувся до нас спиною і — все задвигтіло… Понині перед очима стоїть страшна картина: вибиті вікна, журнали, які вогненною хвилею викинуло надвір, закривавлені хлопці й дівчата (16 чоловік були поранені), які бігли вниз. Спочатку не всі второпали, що сталося, — жінці було важко говорити крізь сльози. Плакав весь зал. — Впевнена, той страшний день став другим народженням для мене і моїх однокласників. Ми, наші діти та внуки, все життя дякуватимемо Вчителю за врятовані життя і низько схиляємо голови перед його геройським вчинком.
ВІН ПОСПІШАВ ЖИТИ Цікаві штрихи біографії Юрія Лелюкова прозвучали в стінах Іваничівської школи І–ІІІ ступенів №2, де проходив цей глибокозмістовний вечір пам’яті. Тут зібралися учні, педагоги, тодішні десятикласники, його родичі, друзі, знайомі. Юрій був єдиним сином у сім’ї військового та вчительки молодших класів, які приїхали на Волинь. Спочатку жили в селі Заболотці. Школу хлопчик вже відвідував у райцентрі, куди батьки переїхали. Мама, Катерина Григорівна, була дуже вимоглива у вихованні сина. Ставши офіцером, служив у Туркменистані. Рвався в Афганістан, та згодом повернувся на Волинь. Працював на різних посадах та найбільше припало до душі спілкування з учнями. — Він у нашому дворі користувався незаперечним авторитетом, — згадує колишня сусідка і подруга Юрія Лариса Федорус. — У школі не лише добре вчився, а й був активістом всіх масових заходів. Його дуже поважали. Юру з–поміж усіх виділяло якесь особливе, викристалізоване почуття справедливості. З яким трепетом і гордістю ми дивилися, коли він, курсант Московського вищого училища прикордонних військ, приїхав додому. Ляльку, подаровану ним моїй дочці, бережу й досі. Вважаю, що наша школа повинна носити ім’я Юрія Лелюкова. Він був дуже допитливий, відповідальний. З батьком пройшов усі доти району. Згодом тими стежками водив свою дочку Олесю: — Нам усі ці роки так не вистачає тата, який був також прекрасним чоловіком і сином, — схвильовано мовила вона. — Тільки тепер, доживши до такого віку, в якому обірвалося його життя, і маючи восьмирічного сина, я зрозуміла, який це короткий проміжок часу. Хоч він встиг зробити багато. Кожен його день був дуже насиченим. Тато спішив жити. Він зробив те, що й мав би зробити. Хоча, — Олеся на мить зробила паузу, — я не впевнена, чи хтось зараз із моїх друзів–ровесників пішов би на таке… Учителька Леся Іванівна Мудринець, яка остання з педагогів бачила живим Юрія Миколайовича, вважає, як і багато інших, що його вчинок по-належному не вшанований. Тодішня влада йому давала різні оцінки. Але після низки публікацій Юрій Лелюков був посмертно нагороджений орденом «Знак пошани». Та всі, хто знав його, переконані, що цього не достатньо. І строку давності такому подвигу не повинно бути…
ЮРІЙ ЛЕЛЮКОВ ЗАСЛУГОВУЄ ЗВАННЯ ГЕРОЯ Про це говорили всі без винятку виступаючі. Зворушливими спогадами поділилися із присутніми товариш Юрія Лелюкова Петро Мудринець, колишній заступник директора школи Василь Чміль. Заступник голови Іваничівської райдержадміністрації Володимир Матвіюк, який був особисто добре знайомий з Юрієм Лелюковим, повідомив, що він як посадова особа, як людина, яка глибоко цікавиться історією краю, робитиме все, аби «правда восторжествувала й Юрію Лелюкову було присвоєно звання Героя України». Ще до 25–річчя загибелі висловлювалося таке клопотання, але воно не було задоволене. Тепер знов зібрані листи, інші документи для відповідного повторного звернення. Треба знову пробувати. Адже це справа нашої честі, вважає Володимир Матвіюк. В актовому залі школи горить свіча пам’яті. На першому ряду в скорботі поруч із донькою сидить дружина — Лариса Валентинівна з внуком Сашком. На них з портрета пильно дивиться така рідна людина… Ще раз пережити трагічні хвилини спонукає короткометражний фільм, створений у 1987 році на самодіяльній кіностудії «Волинь» Борисом Ревенком. Хвилина мовчання закликає усіх до молитви. Дочка врятованого 29 листопада 1984 року Богдана Тимчука Наталія прочитала вірш Марії Тарасич, присвячений останньому уроку Вчителя, який своїм героїчним вчинком буде виховувати ще багато поколінь. P. S.Цього ж дня пам’ять Юрія Лелюкова вшанували біля його могили, а в районі було проведено баскетбольний турнір між командами шкіл на приз Юрія Лелюкова.
