ЧИ НЕ ПОРА ПЕРЕХОДИТИ ВІД ЗАКЛИКІВ ДО ДІЛА?

Чим переймалася і дивувалася на цьому тижні заслужена журналістка України Анастасія ФІЛАТЕНКО.

… ГАСЛАМИ: «ПОЧНІМО ІЗ СЕБЕ»
Яку газету не розгорнеш — неодмінно натрапиш на заклики різних людей — і убілених сивиною, і молодих: «Почнімо із себе». Це вже навіть дратує — скільки можна закликати, може, вже пора починати? Натомість стає ще більше всіляких неподобств. На свіжопофарбованих стінах будинків стільки написів, включаючи і нецензурні, що просто дивуєшся. Немало й сміття, яке кидають де завгодно. Закликають до порядку, а тим часом нищать все, що хтось відремонтував, навіть на Меморіалі Слави у Луцьку.
Звідки та дурна, інакше не скажеш, «мода» запаскуджувати стіни? Якщо хтось із недорослів думає, що таким чином себе утверджує, бо ж, мовляв, малює графіті, то це далеко не так. Якось мені похвалився батько одного з юнаків, що його сина запросили разом із професійними художниками розписувати технікою графіті кафе у Києві. Він був гордий за сина, який удостоївся такої честі, хоча вчився не в мистецькому закладі, але вмів гарно малювати. А хіба запросять тих, які помарали стіну майже в центрі Луцька: «Здесь были Мерик и Сереня!!!». Мало їм було залишити недолугий напис, ще й три знаки оклику в кінці поставили. Отак «почали із себе» — увіковічили на стіні будинку свої імена!
А яких тільки написів не побачиш на будинках по вулиці Ярощука (на фото)! Різні фарби, різні слова, а то й просто якісь кривульки. Ніхто не шукає тих художників, нічого їм не каже — ні батьки, ні міліція. Просто диву даєшся. Щоправда, нахаби-сміливці не лишають своїх «автографів» там, де є камери спостереження. Свідчення тому — один із офіційних будинків на вулиці Огієнка. Стіни там гарні й чисті. Зате далі, де грушевий сад, можна дати волю — малювати що завгодно, кидати сміття. Мимо просто проходити бридко. Хоча навесні сміття було визбиране (звісно, не тими, хто його накидав), та до наступної весни його буде видимо-невидимо.
Якось по телебаченню показували зарубіжних волонтерів, які збирали у пластикові мішки сміття в Києві. Ті, котрі кидають його в нашому місті, мабуть, міркують: от нам би їх! Видно, нормальних людей так «дістали» ці сміттярі, котрі не несуть до ящиків побутові відходи, а лишають їх де завгодно, що в одному з дворів прочитала напис: «За выброс мусора сломаем ноги». До речі, сміття там не побачила. Може, хоч таким чином треба лякати невігласів? От би ще один напис зробити з пересторогою, щоб не малювали на будинках. Гадаю, що доки всі ми, без винятку, — дорослі, молодь, діти — не усвідомимо себе громадянами своєї країни, нічого не зміниться, скільки б ми не закликали: «Почнімо із себе».
… ЗАМІСТЬ ДРІБ’ЯЗКОВИХ ФЛЕШМОБІВ КРАЩЕ Б ПОЧИТАЛИ «БРОНЕБІЙНУ ПУБЛІЦИСТИКУ»
Бачу, що сьогодні в сучасних студентів мода на так звані флешмоби (новітнє слово, яке в перекладі означає «миттєвий натовп»), коли вони збираються на кількахвилинну акцію. То танцюють, то завмирають раптово всі, то якісь написи утворюють. Але щось не бачу, щоб вони у цих акціях відстоювали свої права. Невже не переймаються тим, що уряд обіцяв їм підвищити стипендію і не зробив цього, посилаючись на те, що у казні немає грошей (а на свої забаганки їм вистачає!). Досить сказати, що на нашого Віктора Федоровича (Президента України) лише на один день витрачають майже два мільйони гривень! А це все гроші платників податків! Не кажучи про Межигір’я, «президентське товариство мисливців і рибалок» та про будівельні роботи у колишньому природному заповіднику в Криму, де Януковича можна побачити з вудкою. Видно, студенти не відають про те, що не вистачає коштів на зарплату їхнім викладачам, як і на комунальні послуги, а тому канікули у них будуть значно довшими.
Газета «День» випустила серію книжок «Бронебійна публіцистика». Судячи із публікацій, ця серія розрахована у першу чергу на майбутнє, на молодь. Хоч я і не належу до цієї категорії, проте на одному подиху прочитала «Бронебійну». Там справді є над чим замислитися, насолоджуючись публіцистикою Юрія Шевельова, Уласа Самчука, Івана Франка, Василя Стуса та й інших непересічних письменників, справжніх патріотів України, які вболівали за українську націю, мову, героїзм і зрадництво та й багато чого іншого, чого не вистачає всім нам.
Проте боюся, що більшість студентів не читали серії «Бронебійної публіцистики». Бо ж скільки в Україні вишів різних форм власності? Їх — понад 800, у кожному рахунок іде на тисячі студентів. На жаль, наклад «Бронебійної публіцистики» — лише тисячу примірників. Знову ж таки, щось я не чула (може, не ті газети читаю, не те телебачення дивлюся), щоб студенти Києва, Харкова, Одеси та й Волині виходили на площі, дуже переймаючись українською мовою, українською нацією, відстоювали свої права. Вибори до Верховної Ради показали, що саме молоді люди, принаймні, великий відсоток, проігнорували їх.
… НЕВЖЕ Й ТРАГЕДІЯ НЕ ЗАЧЕПИЛА?
Газети, телебачення, радіо немало говорили про голодомори-геноциди українців. Рік минув, а я все не можу забути, як редакторка із Луганська написала у своєму блозі «больные на голову голодоморцы». А ще вона хизувалася тим, що буде справляти бенкет того дня, коли вся країна вшановуватиме пам’ять невинно убієнних. Не можу збагнути, чому вона так написала? У мене ще й досі перед очима сльози старшої сестри, яка у 15 років добиралася на Західну Україну за торбою гнилої картоплі, щоб врятувати нас на Київщині у голод 1946 – 1947 років. Нехай особисто ця горе-редакторка не пережила голоду, але ж знає про те, що пішли із життя мільйони людей — безневинних жертв сталінського геноциду. Та що там говорити про Луганськ, якщо й на Волині вистачає байдужих людей, які не переймаються цією трагедією. Щось я не бачила, щоб на Театральному майдані в Луцьку, де починалася хода на Замкову площу, зібралася переважна більшість лучан. Чомусь не прийшли всі без винятку директори шкіл зі своїми вихованцями, керівництво університетів та й багато інших людей... На жаль, не побачила я також у вікнах силу-силенну запалених свічок, хоча до цього закликали преса, радіо, телебачення. Ці свічки мали символізувати нашу пам’ять про мільйони невинних жертв. Та що там говорити про пересічних громадян, коли навіть Президент Віктор Янукович на весь світ заявив, що це був просто голод в областях колишнього Радянського Союзу, а не геноцид українського народу. Боляче, що навіть у такий день люди не сказали рішучого «ні» цій цинічній неправді.
… ЯК КОЛЕГИ-ЖУРНАЛІСТИ ЗАРАДИ ГРОШЕЙ ЗАХОВАЛИСЯ ЗА ПСЕВДОНІМАМИ
Прочитала, що одна із київських ведучих телеканалу дозволила собі купити за дев’ять тисяч гривень за квадратний метр трикімнатну квартиру в іншому місті, куди вона буде приїжджати зі своєю донькою. Треба розуміти, що в неї і в Києві є не менш престижне житло. Власне, це не новина, що окремі журналісти, в основному столичні, можуть дозволити собі полетіти на вихідні в інші країни, хизуються «Мерседесами» і «Лексусами», ексклюзивними гардеробами від кутюр. Подумалося: невже у них така велика заробітна плата, що вони можуть дозволити собі так шикувати?
У нашій газеті, як на мене, не гірші журналісти, ніж «зіркові» колеги, але вони не мають ні шикарних будинків, ні імпортних автомобілів. Що вже говорити про подорожі за кордон? Журналіст може поїхати за свої гроші, та, певно, йому не вистачить коштів, щоб повернутися назад. Нас учили наші редактори: «Не залазьте у моральні борги». І не лише говорили про це, а й самі були такими. Не випадало нам не слідувати їхнім повчанням. То, може, не треба отого розкішного, але неправедного життя? Бо куди б не поїхав чи не пішов, навіть коли вже не працюєш, тобі буде не соромно дивитися людям у вічі й вони зустрічатимуть тебе як рідну людину.
Однокурсник, який живе в Києві, розповів, як одне, ну дуже престижне видання замовило йому матеріал. Він написав його. Як того заслуговували «герої» публікації, вийшла критична стаття. Незабаром йому подзвонили прийти за гонораром. Зайшов у бухгалтерію і там розписався за 25 гривень. Коли завітав до того, хто замовляв публікацію, сказав спересердя: «Якби знав, що стільки заплатите, то й не їхав би. Мабуть, більше потратив, поки до вас добрався». А той розсміявся і сказав, що йому треба ще раз зайти у бухгалтерію і назвати себе. І там йому дали конверт, в якому лежало 100 доларів. А ось розписуватися за гроші ніхто не просив. Він узяв конверт, хоч, видно з розповіді, особливо цим не порадувався. Подумалося: якщо вже мастите видання таке собі дозволяє, то що роблять інші? Можливо, звідси «ростуть ноги» у нинішнього журналістського благополуччя?
А як окремі кореспонденти заметушилися перед виборами! Це стосується і деяких місцевих колег. Якщо ти віриш якійсь партії чи окремому висуванцю, будь ласка, пиши за своїм розумінням, це твоє переконання і за нього можна поважати таку людину. Але, як правило, ховалися під псевдонімами. Якими вже словами не розхвалювали тих, хто платив (і то немалі) гроші. Думаю, щоб отак «продатися», потрібно мати дуже вагомі причини, наприклад, або самому важко хворіти, або твоїм рідним. Але ж ні. Знаю, що купують автомобілі, квартири, хваляться, що підзаробили грошей. Хочеться запитати таких авторів — вибори закінчилися, далі ви також із спокійною душею будете дивитися людям в очі? Хоча, мабуть, думають, що можна за це не переживати, бо окремі журналісти заховалися за псевдонімами, тож ніхто не здогадається. А вам комфортно особисто усвідомлювати, що ви продалися? І коли журналіст на запитання, звідки у нього гроші, каже на всю Україну з екрана, що то гонорар за написані книжки, хочеться вимкнути телевізор. Бо ж знаємо, які нині гонорари, які маленькі наклади видань, за які треба або особисто заплатити, або щоб хтось за тебе заплатив. І тому ще раз переконуєшся в правоті колишніх редакторів «Волині», які закликали журналістів не залазити у моральні борги. Бо за будь-яких обставин, вважаю, треба залишатися людьми. Із собою на той світ нічого не візьмеш. Чи, може, хтось думає, що буде жити вічно?
… ЧОМУ ГОЛОВНИЙ АВТОМОБІЛЬ, А НЕ ЛЮДИНА?
Переймалася я на цьому тижні ще й тим, що чомусь у Луцьку автомобілі на першому місці, а вже потім люди… Маю на увазі міські дороги і тротуари. Не можна сказати, що у нас не мостять доріг. Але майже ніде, де замостили шляхи для автомобілів, не зробили таких же тротуарів для пішоходів. Як правило, в темноті (а в нас далеко не всі вулиці освітлені) можна поламати ноги на так званих тротуарах, а точніше на тому, що від них залишилося.
Очільники міста, мабуть, частіше їздять на авто, і їм невтямки, як бідним людям ходити, особливо в негоду, наприклад, вулицею Степана Бандери (колишньою Суворова). Нещодавно її нарешті замостили, хоча довгий час була ямка на ямці. І це в центрі міста! Вулиця вузенька, автомобілів багато, а тротуарів нема. Дорожники так щільно поклали бордюри, що вся вода збирається там, де мають ходити люди. Тільки вийдеш на проїжджу частину, як одразу тобі сигналять. Пішов би під «бровкою», але ж машини стоять суцільним рядом.
Та хіба тільки на цій вулиці немає тротуарів? Подібне і на Огієнка, проспекті Перемоги, більших і менших вулицях міста. Пораділа за вулицю Клима Савура — її замостили і для автомобілів, і зробили гарний тротуар для людей. Та й там у «бочці меду ложка дьогтю» — спробуйте у негоду підійти до магазину-гуртівні «ПАККО». Калюжа така, що важко обійти її, хіба що об’їхати на автомобілі. От депутат міської ради хвалився, що завдяки йому впорядкували вулицю Грибоєдова. А тротуару знову ж таки не зробили. Спробуйте підійти до баків зі сміттям, коли надворі йде дощ. Там калюжі не просихають.
Я не знаю, хто відповідає за ремонт вулиць, хто приймає роботу з такими недоробками, без тротуарів. Як на мене, коли щось робити, то вже так, щоб люди не нарікали. Не всі ж можуть купити автомобілі, треба комусь і пішки ходити. То, певно, варто і про них подумати.
Може, новообраний депутат у Верховну Раду по Луцьку і його благодійний фонд візьметься за цю справу? І в нашому європейському місті, як полюбляють його називати різного рангу керівники, і дороги будуть такі, як слід, і тротуари, і урни для сміття, і будинки чисті й охайні, без будь-яких написів, щоб Луцьк не на словах, а на ділі став дійсно європейським.