«Пишіть правду, бо це — найсильніша зброя. Я вірю, що завдяки такій газеті, як ваша, вона восторжествує в Україні»
«Пишіть правду, бо це — найсильніша зброя. Я вірю, що завдяки такій газеті, як ваша, вона восторжествує в Україні», — таке побажання висловив «Волині» ветеран шахтарської праці, член Нововолинської міської організації ОУН — УПА і водночас дяк місцевої Свято-Покровської церкви Віталій Баглик. Такі напутні слова зараз, в останні дні передплати, для нас надзвичайно важливі — вони і надихають, і ще більше зобов’язують зробити все можливе, щоб ви не розчарувалися в нашій газеті і залишалися її вірним другом і надалі
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор «Волині-нової»
Але почати нашу сьогоднішню розмову з читачами я хотів би з учорашнього свята. «Любий отче Миколаю, ти усе про мене знаєш»… — повторював останнім часом мій чотирирічний син. З Олесиком ми говорили про подарунок, який би він хотів отримати від Святого Миколая. За умови, якщо буде слухняним. Син замовив у Святого пожежну машину. Працівники служби «один нуль один» після того, як завітали у їхній садочок, тепер для Олеся — найсміливіші люди, які рятують усіх на світі. І вже при першій якійсь неполадці в квартирі, як от — вимкнення світла чи поламці його машинки, він поривається зателефонувати до них. Не кажучи про те, що зараз на його малюнках будинки стали загорятися, але сміливі пожежники вдало їх гасять… У цей момент і я зловив себе на тому, а що б сам попросив у Святого Миколая? Звісно, перш за все подумав про здоров’я моїх рідних і людей, які стали мені рідними, з якими ми робимо спільну справу. Здоров’я всім нашим читачам, адже я майже щодня стикаюся з картиною, яку ніколи не хотів би бачити. Коли люди у безвиході приходять до нас у редакцію з проханням хоча б чимось допомогти на лікування. У них в очах стоять сльози — і в тебе стоять сльози, бо тих сотня чи дві гривень мало чим їм зарадять. І в той же час знаєш, що тільки на обслуговування одного Президента українці щодня віддають майже 2 мільйони гривень! А далі ловлю себе на думці, що лист до Святого Миколая мені писати було б і не так важко, адже в ньому я можу використати послання небайдужих серцем людей, які надійшли до нас у редакцію. Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем. Котрий вовік ні в празники, ні в будні не піде на збіговиська облудні. І не схибнеться на дорогу зради, і у лукавих не спита поради. І не зміняє совість на харчі, – душа його у Бога на плечі. «Пише вам проста пенсіонерка про своє бачення сьогоднішніх подій. Вашу газету передплачуємо вже дуже давно і ми, і наші батьки. Ні телевізор, ні інші газети не дають тої правди, що «Волинь»… Прочитала в газеті такі слова: «З кожним роком виборець стає мудрішим і його вже не купиш грішми, ні тим більше — кілограмом круп». Ні, не мудрішими ми стаємо, а біднішими, і тому хапаємося хто за що: вчителі хвалять багатих кандидатів, бо в школі нові вікна поставили; лікарі — бо в лікарню нове обладнання привезли; жителі будинків –що в під’їзді ремонт зробили, вхідні двері поміняли; у дитсадках — майданчики обладнали. А все це, на мою думку, повинна робити держава. Проте в держави на це грошей нема. Але де взяли ті, хто так щедро обдаровує нас перед виборами? Ми ж знаємо, що чесною працею у нашій країні багатства не заробиш. А обдаровують нас так звані ангели, які ніби останню сорочку із себе знімають, але лишень, щоб стати народним депутатом і потім ще більше накрасти… Ось так помалу і зневірюються наші люди в усьому: вивчив дитину в університеті — іде зразу після закінчення на ринок торгувати або стає на біржу. Колгоспи розвалили, в селах роботи ніякої, молодь спивається. А той, хто ще здужає робити, садить картоплю, сіє моркву, буряки, щоб заробити хоча б якусь копієчку на прожиття. А де ж збути той врожай? Тому селянин з кожним роком і зневірюється в землі — це значить, що тепер багатіям легше буде ту землю в нього скупити… Що ж буде далі з нашою державою? Ми старі, то якось доживемо віку. Шкода внуків, щоб не були вони наймитами в тих же депутатів», — болить серце за країну у ковельчанки Балюк В. І. І хоч про нього скажуть: навіжений, то не біда — він все одно блаженний. І між людей не буде одиноким, стоятиме, як древо над потоком. Крилаті з нього вродяться плоди, і з тих плодів посіються сади. І вже йому ні слава, ні хула не зможе вік надборкати крила. … «Привіт, Миколаю! Мене звати Іванка. Мені 9 років, я ходжу в 4-Б клас. Я тобі можу багато що розповісти, бо давно-давно на тебе чекаю, і от настав той час, коли прийдеш у нашу хату. Мій братик в останні дні майже не спить, бо хоче бачити тебе. Я весь цей рік була слухняною, допомагала мамі, щоб ти тільки надіслав мені подарунок. Дякую тобі наперед. До побачення, Миколаю!». Лист Святому Миколаю адресовано… в газету «Волинь»! Є ще кілька схожих, але в них їх молоді автори доволі нескромно просять у Святого комп’ютери, ноутбуки чи круті мобілки… А дівчинка із Горохівського району просто попрохала про подарунок. І тому похвалюсь: учора листоноша Роман Добрянський із поштового відділення селища Мар’янівка повідомив нам, що, незважаючи на снігові замети і кучугури, Святий Миколай прийшов вчасно з подарунками до Іванки та її братика… А хто від правди ступить на півметра, – душа у нього сіра й напівмертва. Не буде в ній ні сили, ні мети, лиш без’язикі корчі німоти. «Де ваші запитання волинським «тушкам» — Івахіву, Мартиняку, Єремеєву, Палиці? Вони ж так клялися-божилися перед виборами, що коли стануть народними депутатами, то нічого спільного з Партією регіонів не будуть мати! Втім, можете й не задавати. Досить вашого опитування на сайті про те, з ким із волинських депутатів-мажоритарників читачі пішли б у розвідку? (Результати голосування на вчорашній день: Ігор Єремеєв — 7%; Ігор Палиця — 10%; Степан Івахів — 12%; Сергій Мартиняк — 23%; Євген Мельник — 47% — авт.). Щоправда, дивує друге місце Сергія Мартиняка. То повідомте читачам таку історію. Ви ж так багато хвалебного писали про програму пана Мартиняка «Чисте село». От тепер розкажіть, як після виборів однієї ночі в Купичеві Турійського району усі сміттєві баки, встановлені паном Мартиняком, повантажили і вивезли. Як думаєте, чиїх рук ця справа? У нас в селі всі асоціюють це з українською народною казкою про Котика, Півника і Хитру Лисичку, яка і борщик виїла, і Півника схопила… Хоча в казці на допомогу прийшов таки Котик, але в Україні, на сьогодні, я не бачу ні в кому з політиків такого безкорисного Котика… Прізвища не називаю, щоб не зробили з моєю сім’єю так, як із харківським суддею». На моєму столі ще один лист. Офіційний — рознарядка на бюджетно-відомчу передплату на 2013-ий рік. Звернення-вказівка по одному з районів, які газети передплачувати за рахунок держави на сільські ради, школи, бібліотеки, заклади культури. «Волині» у цьому «списку угодних» нема. І слава Богу, кажу Святому Миколаю, значить — ми на правильному шляху. Хоча, вважаю, що в цьому — не сила, а слабкість влади, яка не хоче бути сильною, виправляти свої промахи, про які пише газета, а хоче слухати лише солодкі слова. Це ж нонсенс, коли єдина газета в області, яка виходить тричі на тиждень, до того ж співзасновником якої є обласна рада, не потрапляє у сільради чи бібліотеки. Але кажу не тільки за нашу газету, бо разом із «Волинню» там мали б бути і «Вісник», і «Відомості», та й інші газети, а мудрий волинянин уже сам би робив вибір, що йому читати… І хто всіляким ідолам і владам ладен кадити херувимський ладан, той хоч умре з набитим гаманцем, – душа у нього буде горобцем. Куди б не йшов він на землі і далі, дощі розмиють слід його сандалій. Бо так воно у Господа ведеться – дорога ницих в землю западеться! «То де ж ми себе загубили і як тепер знайти?» Здається, під час нинішньої виборчої кампанії і після неї ще більш актуальними стали слова світлої пам’яті нашого головного редактора Степана Сачука. «Відверто кажучи, — писав він, — часом охоплює тривожне відчуття і дрож проймає від того, що ми самі себе так безвільно розгубили на життєвих манівцях, проміняли свій безцінний людський капітал — честь, совість, гордість — на чортзна-що: пристосуванство, підлабузництво, прагнення до уявного благополуччя, зрештою, на відмову від власного «я». Розгубили, живучи постійно у нестатках і приниженні, у постійному страху перед кимось і перед чимось, відчуваючи свою незахищеність. Ми воліємо за краще відмовлятись від своїх переконань і моральних цінностей, аніж показати характер і постояти за себе…» Тому прошу в Миколая сил втримати разом із колегами ту високовольтну лінію духу, яку передали нам Степан Сачук і Полікарп Шафета. І зробити крок вперед. Хоча на манну небесну наша команда ніколи не сподівалася. Бо ми добре розуміємо Марка Твена: «Єдине місце, де ПЕРЕМОГА йде раніше за ПРАЦЮ, — це словник». І запевняю, що газета й надалі сповідуватиме три головні принципи: Україна, Свобода слова, Людина. До цього нас перш за все зобов’язують слова, які ми почули від передплатника у Горохові: «Скільки живу, стільки передплачую газету «Волинь», а я вже давно на пенсії». Розумію, що це перш за все заслуга наших попередників і старших колег. Але запевняємо, що зробимо все, щоб і самим заслужити на такі слова: «Цю газету читав мій прадід, читав дід, тато, я читаю і читатиме мій онук»… … Рано-вранці 19 грудня біля мого комп’ютера лежала остання книжка з поезіями Ліни Костенко із закладкою на сторінці 236, де була поезія «Давидові псалми. Псалом 1», повністю процитована в моїй публікації. Я знаю того Святого Миколая, який зробив такий подарунок. Але мурашки бігали по тілу — спробуй, дотримайся у житті тої планки з вірша. Не разово, а щодня…
P. S.Ой, я ж нічого про завтрашній кінець світу не згадав. Кажу: для тих, хто передплатив газету «Волинь» на наступний рік, кінець світу відміняється! Принаймні, його обов’язково врятують наші пожежники і небайдужі читачі, на яких цей світ, власне, і тримається. «Хто мовчить — того нема», — наголошує наш уславлений земляк Євген Сверстюк. Не мовчіть! Пишіть або дзвоніть нам. Святий Миколаю, нехай в Україні не буде байдужих людей! І до зустрічі у суботу!
На фото: Віталій Баглик не одне десятиліття передплачує «Волинь».
