Село Рокита Старовижівського району — один із давніх центрів гончарства на Волині...
Село Рокита Старовижівського району — один із давніх центрів гончарства на Волині. Колись там було дуже багато гончарів. У навколишніх селах навіть приказка побутувала: «На Рокиті добре жити — горщики ліпити». Нині давнє ремесло призабулося. Щоправда, досі працює та ще й навчає школярів премудростям гончарства Василь Курилюк із Дубечного. Нам же пощастило порозмовляти з гончарем ще старої закалки Іваном Грицюком (на фото), який добре знає секрети ремесла
Сергій НАУМУК
Зізнатися чесно, ми приїхали поспілкуватися з Іваном Яковичем про вівчарство, бо він віддавна вирощує овець у домашньому господарстві. Колись вівчарство у поліських районах було розвинене набагато більше, аніж тепер. Нині воно стало ледве не екзотикою. Про причини занепаду галузі ми розповідали в одному з номерів «Волині» минулого року. Проте деякі господарі ще розводять цю дрібну рогату худобу. Нині на обійсті Івана Грицюка є лише кілька овець. Хоча раніше було до 30 голів. Чоловік каже, що вже нездужає їх доглядати. Але визнає, що утримувати овець вигідно: є м’ясо і вовна. Останню продає для пошиття ковдр. Знаходяться охочі її купити, бо така ковдра легка й тепла. Більше натуральний продукт ні на що не використовують. Це одна з причин занепаду вівчарства. Коли Іван Якович розповідав про випасання овець, мимохіть згадав про місцину, де «був горн». І тут з’ясувалося, що він був гончарем. Тож ми взялися розпитувати його про секрети традиційного для Рокити ремесла. Іван Грицюк вже давно не брав до рук глини і не ліпив горщиків. Але пам’ятає усі деталі виробництва до найменших подробиць. Наліпивши горщиків із допомогою ножного гончарного круга, їх сушили на своєрідних полицях із дощок. А вже тоді складали в горн, обкладали дерном, мохом і розводили вогонь. За один раз у горн поміщали 6-7 кіп гладишок. Копа — 60 штук, отже гончар випалював 300-360 одиниць посуду! Каже, що у 1960-1970-х роках у Рокиті було до 20 горнів, у яких випалювали посуд. Горн обладнували десь за селом у лісі, щоб було легко доставляти паливо. Робили горщики двох видів. — «Шмаром» (солідолом — авт.) мажеш всередині, потім посипаєш порошком, який робили з акумуляторів. Їх били, сушили, мололи і цим порошком посипали. А тоді випалювали. Як порошок розплавиться повністю, то виходили блискучі поливані горщики, — розповідає Іван Якович і виносить з хати два своїх творіння. — А ще чорні горщики були. На тих тільки ялинку креслили. Помалював, повозив, вклав і розпалюєш піч. Коли бачиш, що горщики вже розпеклися до червоного, то піч зверху відкопуєш, накидаєш смолисті дрова і знову закопуєш. Вони там тліють. І від того диму горщики стають синювато-чорними. Оце і є рецепт знаменитої поліської димленої кераміки. У таких гладишках молоко зберігалося краще, аніж в інших — це вже доведено наукою. Та й сам майстер переконаний, що чорні горщики кращі, бо містили тільки глину без жодної «хімії». Чого не можна сказати про поливаний посуд. Випаливши горщики, його спеціальною ключкою діставали через отвір зверху печі. Відтак везли продавати. Весь випал (300-360 горщиків) ув’язували на воза. — За совєцької влади всі гончарі платили податки, — згадує старий гончар. — Продавати ми возили на базар. А ті активісти бомбили, жити не давали. Зловлять і поб’ють горщики. Так потроху гончарство зійшло нанівець. Якщо в післявоєнні роки низький рівень розвитку промисловості та недостача фабричного посуду сприяли ремісникам, то пізніше влада таки доконала їх: на ремісників наклали великі податки та почали забороняти індивідуальну торгівлю. В останні роки гончарні вироби замість ужиткового дедалі більше набувають декоративного характеру. І добре, що є ще старі майстри, які можуть передати молоді свої секрети.
