ЗГАДУЮЧИ З БОЛЕМ АФГАНІСТАН

У 2004 році ми відзначимо дві ювілейні дати, які з’явились у нашому календарі,починаючи з 1979 року. Це День виведення радянських військ з Афганістану, 15 років якого випадає на 15 лютого, та введення військ на територію цієї країни, 25-річчя якого випадає на 27 грудня.
Особисто я розцінюю афганську епопею як жахливу помилку Політбюро ЦК КПРС, недооцінку воєнного аналізу майбутніх подій та пропозицій Генерального штабу Збройних сил колишнього Радянського Союзу. На період введення військ в Афганістан і початку бойових дій я проходив навчання у військовій академії. Нас ознайомлювали з бойовими операціями, які проводились з’єднаннями та частинами 40-ої армії, але ми уже тоді бачили, що щось там не так, особливо, коли про це чули з уст своїх товаришів – учасників цих подій. Чому, приймаючи рішення, високі державні “мужі” не взяли до уваги те, що на афганській землі чужинці довго не затримувались? Чому вони не зробили висновків з факту блискавичного розгрому британського 60-тисячного експедиційного корпусу, який протягом кількох днів був розсіяний в пустелях Кандагару? Чому вони не оцінили стан воєнно-економічного потенціалу своєї держави ? Чому не подумали про тих нещасних батьків, вдів та сиріт, які їх проклянуть, залишившись без найдорожчих своїх людей?
Офіційна статистика стверджує, що через кривавий молох Афганістану пройшло понад 620000 чоловік, це більше чисельності 6-7-и загальновійськових повнокровних армійських з’єднань, що складає два фронти за мірою часів Великої Вітчизняної війни. Кожен четвертий з названої чисельності (150 000 чол.) був українцем. Загинуло в цій війні 14453 чоловіка, з них 9511 було вбито у боях; 2386 — померли від ран та контузій; 817 — померли від важких захворювань і 1739 чоловік загинуло в Афганістані в аваріях, катастрофах, в результаті пригод та суїциду.
Немає жодного району на нашій Волині, куди б не постукало страшне горе. 70 наших земляків назавжди відійшли від нас. З них 8 офіцерів, 7 прапорщиків, 23 сержанти, 42 солдати. В боях загинули 59 чоловік, був розстріляний в полоні підполковник М. В. Бобрик, семеро чоловік померли від ран, троє — від хвороб. Четверо полеглих наших земляків посмертно нагороджені орденами Червоного Прапора, 58 – орденами Червоної Зірки, четверо – медалями “За бойові заслуги“.
Щорічно на День введення військ в Афганістан та виведення з нього ми,ветерани війни, збираємось на меморіалі Слави в Луцьку біля пам’ятника полеглим нашим землякам, щоб віддати шану нашим побратимам. Пізніше об’їжджаємо ближні місця поховання воїнів-афганців. Щорічно, на день введення військ, у Свято-Покровському храмі Луцька з благословення митрополита Ніфонта за участю багатьох священнослужителів відслужується панахида по загиблих. Такі ж заходи проводяться в усіх райцентрах та містах, де створені ветеранські організації. Принагідно висловлюю сердечну подяку нашим священикам,— вони молились за нас разом з нашими рідними, вони і зараз постійно згадують “воїнів, в Афганістані убієнних” під час служби у святих храмах; вони освячують пам’ятники та пам’ятні знаки на честь полеглих; вони моляться за наше здоров’я та благополуччя.
Після закінчення військової академії мене направили у далекий сибірський гарнізон, розташований в глухій тайзі, де, прослуживши з вересня 1982-ого до січня 1984-ого року, чомусь почав відчувати, що наступним моїм місцем служби стане Афганістан. Нас ніхто не питав, хочемо ми їхати туди чи ні. Ніхто не думав про наші сім’ї, наших дружин та дітей, не шукали у нас хвороб чи інших причин, за якими можна було б відмовитись від подібного відрядження. І коли, уже зараз, слухаю дебати у Верховній Раді про те, чи посилати підрозділи Збройних сил у складі миротворчого контингенту в ту чи іншу державу, а чи не посилати – думками поринаю у той далекий січень 1984 року і прикро стає за цю сьогоденну показну “роботу”, своє “переживання” за тих, хто буде служити у складі контингенту. Яка це нещирість. Адже набір особового складу, зокрема в окремий батальйон для Іраку, йде лише на добровільній основі, за згодою і самого контрактника, і його сім’ї, після проходження кількох медичних та мандатних комісій та після кількамісячної професійної підготовки. Питається, а чи міг би при таких умовах попасти в Афганістан сержант Віктор Ткачук – син лучанки Зінаїди Йосипівни Ткачук – голови Комітету захисту сімей воїнів, що загинули на тій війні ? Чи дозволяв йому це стан здоров’я ? Він пішов служити, воювати, щоб ніколи не повернутись. Так же ніхто не питав і мене. Не поцікавились, як буде дружина годувати і виховувати трьох дітей: дочку – випускницю середньої школи, дочку – ученицю молодших класів та сина, що ще відвідував дитячий садок. І це за тисячі кілометрів від батьківської підтримки. Коли в день прощання п’ятирічний син, підливши “масла у вогонь”, сказав, щоб батько не їхав в Афганістан, бо його там впіймають і вб’ють – здавалось розпачу і сльозам дружини не буде кінця. Відмова від цього відрядження закінчувалась одним висновком – виключення з партії і негайне звільнення зі служби не зважаючи на те, що окремим офіцерам і прапорщикам до виходу на пенсію залишались лічені місяці, а то і дні.
Січень 1984 року. Це був період, коли масштабні бойові операції 40 армії бажаних результатів не приносили, разом з тим з’єднання і військові частини несли відчутні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Багато рейдових виходів, засад, нальотів, зачисток населених пунктів, висадок десантів, цільових бомбових та артилерійських ударів також зводились нанівець із-за фальшивої інформації місцевих агентів і зрадницьких дій керівництва армії Афганістану. З іншої сторони сама афганська армія була знекровлена, практично не боєздатна. Призов особового складу проводився силовим методом: шляхом блокування військами населених пунктів, зачисток місцевості, відлову чоловічого населення віком до 40 років (часто за зовнішнім виглядом нещасного селянина не можливо було визначити скільки йому років – чи 60, чи 30), примусового залучення до служби. Такий “призов” вів за собою масове дезертирство, в першому підходящому випадку такий “вояка” залишав пост і втікав, прихопивши заодно і штатну зброю.
Як правило, роль військового радника завжди була крайньою. Веде успішно бойові дії афганська частина – нагороджують афганського полковника чи генерала; несе втрати – викликають в Кабул радника і з’ясовують причини його неякісної роботи. Погано воює афганська частина – провина радника, загинув радник в бою – чому пішов у цей бій? Починаючи з 1984 року Генеральним штабом було прийняте рішення – основні завдання при проведенні бойових дій покласти на афганські війська, нашим же забезпечувати їх проведення з повітря і суші шляхом вогневого супроводу, блокування місцевості, авіаційної і артилерійської підтримки. Не зважаючи на це рішення, основним засобом досягнення відчутних результатів в боях були все-таки дії наших військ, афганці просто боялись відкрито воювати без відчуття ліктя радянського солдата і офіцера. В таких умовах велись бойові дії протягом 1984-1986 років, свідком яких і безпосереднім учасником був я. Марш за маршем, рейд за рейдом, десант за десантом, і успішно і не зовсім успішно, все це проходило як в тумані. Повертались з бою в місця постійної дислокації, хоронили вбитих, ремонтували техніку і озброєння, поповнювали запаси матеріально-технічних засобів і знову те ж саме. Воював і з підрозділами “командос” (щось подібне до наших військ спецпризначення), і з піхотними частинами, і при підтримці наших військ, і самостійно.
Олександр РАДОЩУК,
начальник відділу з питань оборонної та мобілізаційної роботи апарату обласної державної адміністрації, ветеран війни в Афганістані.
Закінчення буде.