У мемуаристиці про сталінські табори колимська група є чи не найчисельнішою. Свого часу Олександр Солженіцин висловлював припущення: це може бути пов’язане з тим, що на Колиму “стягнули цвіт арештантського світу”...
У мемуаристиці про сталінські табори колимська група є чи не найчисельнішою. Свого часу Олександр Солженіцин висловлював припущення: це може бути пов’язане з тим, що на Колиму “стягнули цвіт арештантського світу”. Та скільки б не було написано і видано споминів про пережиті колимські страхіття, для історика ця джерельна чаша не стане переповненою. Адже навіть спільне зло кожна людська душа сприймає і переносить індивідуально. Підтвердженням цього є і книга волинського селянина (а по суті, сільського інтелігента) Миколи Павловича Куделі “Пекло Колими”, четверта за ліком у його мемуарному доробку . Нова книга містить вісімнадцять нарисів - спогадів, а також низку листів автора з неволі та відповідні світлини. З-поміж інших табірних спогадів вона вирізняється уже тим, що писалася на 89-у році життя. Усвідомлюючи, що в такому віці пам’ять слабне і не здатна до повного відтворення, послідовний правдолюбець Микола Куделя активно використовує свої старі нотатки, замітки, колимські листи тощо. Це його принцип: по можливості залучати всю доступну мемуаристу джерельну інформацію. “Писав, не передаючи куті меду, нема там нічого фальшивого, придуманого чи прикрашеного літературними фарбами”, - зазначає він у післяслові до книги. Та читачі й без такого авторського запевнення переконуються у щирості викладеного. Відразу впадає в око, що автор споминів не намагається подати свою особу у вигідному світлі: героїзувати себе або змалювати своє невільництво виключно чорними фарбами. Наприклад, епізод невдалого вербування його в “стукачі” подається не у формі непримиренного, принципового протистояння злу, а як уникнення небезпеки морального падіння силою обставин. Виклад у книзі, як того і вимагає матеріал, емоційний, але одночасно і врівноважений, без надривів та смакування тими епізодами, що викликають жалість та співчуття. Микола Куделя відверто пише про мету виживання, яку поставив перед собою в екстремальних табірних умовах, та ілюструє її намірами вчинення каліцтва або невтручанням під смертельною загрозою і через безнадійність наслідків у розправу “блатних” над безвинною людиною . Один із нарисів так і називається — “Девіз – життя”. Перед озвірілими урками рятувався не будь-якою ціною, а Шевченковими поезіями - молитвами, що “як промінь теплого сонця, розтоплювали мерзлоту їхньої душі” . А ще - своїм талантом палітурника, яке начальство використовувало для власних потреб та оформлення бухгалтерської документації. Саме за послугу в оправленні старої книги відомому на Колимі хірургу Ґольбергу Миколі Куделі за сприяння цього лікаря після об’єктивного обстеження комісією дали другу групу інвалідності. І він з кінця 1950 року до смерті Сталіна виконував палітурні роботи в бухгалтерії рудника “Галімий”. Називає цей період “раєм у пеклі”. У книзі також добре показано ті зміни, які почалися в таборах після смерті тирана. У таборі “Хатарен”, де М. Куделя перебував до 16 листопада 1954 року, в’язні у лічені дні організували гурток художньої самодіяльності, на концертах якого часто лунали українські пісні та мелодії, в бараках з’явилися художні книги . Цікавим для дослідників є описаний у спогадах процес повернення з колимської неволі та перші роки родинного життя у рідному селі. Об’єктивність викладеного у книзі підтверджується іншими мемуарними джерелами. Так, у спогадах Григорія Чмелика та інших теж зустрічаємо факти безкарного знущання над в’язнями з боку кримінальних злочинців-рецидивістів під час конвоювання залізницею і в самих таборах. А описані автором пекельні умови морського транспортування ув’язнених із пересильного табору “Ваніно” до Магадана у вересні 1948 року тотожні аналогічній картині, змальованій у спогадах Івана Гнатюка, але вже стосовно вересня 1949 року . Разом з тим, не просто знайти інші мемуари з таким рівнем самовираження, як це спостерігаємо у споминах Миколи Куделі. І справа не стільки в оціночно -аналітичних відступах, якими вони рясніють і які є природними для людей поважного віку, як у високій мірі людяності кожного описаного епізоду чи факту. Не “зведення порахунків” з минулим, як висловився стосовно однієї із книг М. Куделі оглядач періодики одного з найкращих сучасних часописів , хвилюють цю людину, а прагнення виокремити добро та віддати належне доброзиждущим. Тому у своїй книзі Микола Павлович з повагою і вдячністю називає прізвища та імена людей різних національностей, які допомагали йому вижити, намагається якомога більше розповісти про них. Нарис про згаданого лікаря Ґольберга так і названо - “Завдяки чому і кому я вижив на Колимі”. Спогади М.Куделі саме і цінні передусім тим, що в них автор подає образи людей, з якими звела його неволя. Хай ці образки не так майстерно та детально виписані, як у “колимчан” Надії Суровцової чи Варлама Шаламова, але вони так само живі і промовляють до вічності. Привертають також увагу роздуми М. Куделі при згадці про споглядання бараків японських полонених на Колимі: “У тій зоні завжди було тихо і спокійно... Японці - неперевершені, прекрасні будівничі - розбудували столицю Колими, місто Магадан. Цікаво було бачити зблизька націю, найцивілізованішу в світі, яка своєю працездатністю, розумом, поступом, культурою, винахідництвом перевершила Америку!” “Чого тільки не було в таборах! Того ніхто не описав і не опише, а те, що я подав, – крапля в морі”, - констатує у своїх спогадах Микола Куделя. Варто наголосити, що ця крапля є джерельно цілительною і для дослідників колимського пекла, і загалом для всіх тих, хто прагне не осквернити свій “образ Божий” у тих нелюдських ситуаціях, які час від часу виринають на наших дорогах та роздоріжжях. Василь ЯРЕМЕНКО, кандидат історичних наук.
