Лучанка Надія Чорна каже, що вже давно хотіла розповісти цю історію, подякувати хірургу, завдяки якому її чоловік зараз “не безрукий інвалід, а роботящий годувальник сім’ї”...
Лучанка Надія Чорна каже, що вже давно хотіла розповісти цю історію, подякувати хірургу, завдяки якому її чоловік зараз “не безрукий інвалід, а роботящий годувальник сім’ї”. От тільки побоювалася, щоб не нашкодити лікарю, який ризикував кар’єрою, рятуючи чоловіка від каліцтва. Лікував у домашніх умовах такого хворого, якому винесли вирок московські хірурги. Отож, “історії хвороби”, як прийнято в стаціонарах, ніхто не заводив. Залишилась лише “історія одужання”, яку зі сльозами, дарма, що минуло вже кілька років, розповідала в редакції схвильована жінка, матір двох дітей і щаслива дружина. – Михайло мій — будівельник. Як стало у нас із роботою сутужно, поїхав до Москви на заробітки. Будували віллу якомусь столичному багатієві. Діло затягнулося до зими. Вдарили морози, а хазяї за роботу не розраховуються, поки дах не накриють. Хлопці витримували по 10—15 хвилин, бо ж було більше тридцяти градусів морозу. А мій чоловік готовий був зубами ту черепицю класти, як руки дерев’яніли. Словом, обморозив руки аж до кісток,— згадувала наша відвідувачка гірку заробітчанську недолю глави її сім’ї. Скільки наших чоловіків втрачають здоров’я, стають інвалідами, поневіряючись на заробітках, ніхто не підраховує. Випадок з Михайлом Чорним — типовий. Скільки міг — обмотував руки ганчір’ям, терпів і намагався працювати. Уночі біль ставав таким сильним, що стогін сам виривався з горла, і він біг з їхнього злидарського прихистку на мороз, щоб не будити криком товаришів. До лікарні не звертався, бо не було грошей. Руки стали, як колоди. Надрізав час від часу лезом шкіру на пальцях, щоб стекло і стало легше. Тримався довго, поки не піднялась до 40 градусів температура, не зміг встати. Прораб — москвич, який навідувався на будівництво, побачивши Михайла у такому стані,— перелякався і відразу ж повіз до лікарні. Там подивились і розвели руками: “Де був раніше? Доведеться кінцівки ампутувати”. Те ж саме сказали й у відомій столичній клініці, куди в страшному відчаї від почутого звернувся заробітчанин разом зі своїм провожатим. – Для чоловіка це був шок. Він сказав, що помре, але не дасть відрізати свої руки, бо тільки ними заробляє на прожиття. Ясно, що ніхто у Москві й не вмовляв “хохла-раба” оперуватися. Виписали сильнодіючі антибіотики, аби витримав дорогу додому, і відправили на вокзал. Мені дали знати, щоб зустрічала. Але я просто не могла пізнати свого Михайла в тому змордованому, раптово постарілому чоловікові з блідим обличчям і погаслим поглядом,— вкотре розповідає про пережите Надія. До лікарні йти хворий категорично відмовлявся. Морально вбитий, він переживав страшну депресію і жодні аргументи рідних не діяли. У подібних ситуаціях дуже важливо, щоб лікар був ще й психотерапевтом, людиною терплячою, чуйною, умів завоювати довір’я пацієнта. Михайлу Чорному Бог послав такого лікаря. – Василь Васильович Никитюк тоді працював хірургом у дитячій поліклініці, що на проспекті Волі в Луцьку. Хвалили його люди, та й дітей на прийом до нього приводила. Чомусь саме до нього вирішила піти зі своєю бідою. Коли Василь Васильович оглянув руки мого чоловіка, то я бачила, як в ньому боролися сумніви. Якби, не дай Бог, сталося найгірше — відповідав би лікар. Я розуміла це, але чоловік був у такому стані, що вмовити його лягти у стаціонар було неможливо. І я молила Василя Васильовича, щоб він якось нам допоміг,— згадує ті дні Надія Чорна. – Я спробую. Але якщо бачитиму, що не зможу врятувати ваші руки, то будемо рятувати життя. Дайте слово, що погодитеся на госпіталізацію, як тільки я скажу,— поставив умову хірург після тривалої бесіди сам на сам з хворим. Василь Васильович Никитюк про цей випадок зі своєї практики пригадує без особливих емоцій, не деталізуючи обставин. Мовляв, хірургу не звикати до критичних ситуацій. Зате подружжя Чорних може в подробицях розповідати, скільки ночей прочергував Василь Васильович біля хворого, що лежав удома під крапельницею, як робив “блокади”, перев’язки, уколи і все це між прийомами дітей у поліклініці. Через кілька днів інтенсивного лікування у Михайла почали ледь помітно рожевіти фаланги пальців. З’явилася надія: “Навіть якщо до половини пальці ампутують — захват буде, хоч ложку сам триматиму”. Через тиждень чи два прогноз був ще більш обнадійливим, сумнів викликали лише пучки, які хірургу довелося майже повністю “зчистити”, бо тканини були вже неживими. “Були б кістки, а м’ясо наросте”,— пробував жартувати хворий. Потім — перерва, а тоді — повторний курс лікування, уколи, перев’язки, фізпроцедури, ванночки... – У Москві, куди влітку ми удвох з чоловіком таки поїхали за заробленими дорогою ціною грошима, усі дивувалися, як вдалося врятувати такі обморожені руки. Робити тоді Михайло нічого не міг. Але через рік-другий знов дістав свої будівельні інструменти, а майстра робота сама шукає, — закінчила розповідь відвідувачка. Звичайно, зі слів жінки важко зробити якусь фахову оцінку цього випадку. Та суть не в тому. Історія одужання Михайла Чорного — це історія про людяність в медицині, якої нам часто бракує. Оксана КРАВЧЕНКО.
