Від Різдва до Йордана живемо в піднесеній, казковій атмосфері врочистого свята: збираємось в батьківській хаті на кутю, колядуємо, щедруємо, причащаємось світлою радістю, родинним теплом. Та не в однієї матері, на жаль, у ці дні щеміло серце: не змогли діти приїхати, бо за кордоном на заробітках...
Від Різдва до Йордана живемо в піднесеній, казковій атмосфері врочистого свята: збираємось в батьківській хаті на кутю, колядуємо, щедруємо, причащаємось світлою радістю, родинним теплом. Та не в однієї матері, на жаль, у ці дні щеміло серце: не змогли діти приїхати, бо за кордоном на заробітках
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
— І ковбаси, і шинки, і печеного-вареного наготувала. Думала, усі з’їдуться. А тут дочка дзвонить, сеньйора заслабла, не відпускають, внук із Німеччини теж не зміг вирватися, — бринить сум у голосі літньої жінки. — А мій господар каже: «Добре, що Різдво взимку, коли в Москві та Пітері будови «заморожені», — долучається до розмови інша молодиця, нарікаючи, що нині люди «по світах розкидані». За офіційними даними, сьогодні за кордоном працює близько трьох мільйонів українців, за неофіційними — понад 8 мільйонів. Погоджуються на найбруднішу, найважчу роботу, щоб стягнутися на нормальне житло, на техніку для обробітку паю, на оплату за навчання дітей у вузах. Щорічно наші заробітчани передають в Україну приблизно 7 мільярдів доларів, що становить понад 4 відсотки внутрішнього валового продукту. Але часто за тими принадними переказами у євро та доларах — чиїсь зламані долі, зруйновані сім’ї, осиротілі діти і бездоглядні старі батьки. Ще тривожніше, що все частіше тягнеться за кордон молодь, і не на тимчасові заробітки, а з наміром залишитися назавжди. Скажете: такі сучасні реалії, ось французький актор Депардьє прийняв російське громадянство, а дехто взагалі вважає себе «громадянином світу». Але чи варто до тих рівнятися, у кого власний бізнес і нерухомість в різних країнах, хто скрізь, як вдома? Наші ж діти їдуть, бо не бачать в Україні щасливого майбутнього, умов для професійної самореалізації. Дехто вбачає причину і в тому, що в останні десятиліття активно культивується споживацьке ставлення до життя — усі хочуть бути «в шоколаді», чого б це не коштувало. Але згадуються слова редакційної відвідувачки: — Я в Італії відбула 13 років, зібралась повертатися. Взялася оформити право власності на хату й землю, що їх бабуся мені залишила. Як почала ходити по різних конторах — з ніг збилася. Кажуть, кожному треба в кишеню дати, щоб діло зрушилося. Але ж я офіційно все оплатила? Відвикла вже від таких порядків, не знаю, чи знов призвичаюсь? Ми, «невиїзні», біди в подібному не бачимо, вважаємо за норму. А наші земляки, які пожили у правових державах, гостріше реагують на хворобу хабарництва, корупції, хамства по відношенню до людей. Вчитися у цивілізованих країн законослухняності, самоповаги й поважливого ставлення до співгромадян, відповідальності перед суспільством не зайве. Такі цінності важливіші, аніж гроші, привезені заробітчанами. «Ой чи є, чи нема пан господар вдома?..» — лунають у ці дні слова відомої щедрівки. На жаль, нині в нас істинних господарів не так і багато. Йдеться не тільки про те, що хтось у від’їзді. Йдеться про відсутність в душах, у свідомості відчуття власної гідності, відповідальності за наш великий спільний дім. Нещодавно засоби масової інформації оприлюднили рейтинг журналу «The Economist», який начебто показує, де люди найбільше хотіли б народитися. Виходить, що Україна в переліку 80 країн — на 78 місці, після нас — лише Кенія й Нігерія. Не знаю, хто робив подібне опитування, моєю думкою, як і вашою, наприклад, ніхто не цікавився. Упевнена, у більшості співвітчизників нема підстав шкодувати, що нашою матір’ю є Україна. Інша річ, що ми не завжди є її добрими доньками й синами, не почуваємося на своїй землі господарями.
