Кажуть, он міфічна «баба Галя», яка відіграла таку помітну роль на сторінках преси, купує чи вибирає квартиру для дочки і не де-небудь, а у Львові...
Чим переймався і дивувався протягом останнього тижня редактор відділу політики нашої газети Володимир ЛИС
… НЕВЖЕ ОПОЗИЦІОНЕРАМ ВИГІДНО, ЩОБ СИДІЛА ТИМОШЕНКО? Чим далі в ліс — тим більше дров, кажуть в народі. Чим далі працює ну геть новенька Верховна Рада, тим більше виникає запитань. Одне з останніх, на яке неможливо відповісти, — якщо внесли на розгляд сесії питання про декриміналізацію статей, за якими сидять Тимошенко і Луценко, то чому за це рішення, яке відкриває шлях на волю їхнім лідерам, не проголосували понад 40 депутатів від так званої Об’єднаної опозиції? А зате проголосували майже десяток депутатів-регіоналів. Можливо, підтримки не вистачило б, але 200 з гаком голосів це все-таки не 161. Чому гуляли депутати-бізнесмени і деякі суперпатріоти? Чи правду кажуть, що новоявленим лідерам тієї опозиції аж ніяк не вигідно, щоб їхня нібито досі лідерка вийшла з Качанівки? Якщо так, то скажіть про це відверто, а не посилайте трьох жінок розігрувати комедію. Ну, а друге, що дуже здивувало, це вельми критична оцінка Президентом діяльності Кабміну щодо реалізації президентських реформ. Як то так, що лише 20—30 відсотків задуманих реформаторських рішень спрацьовують? Чому ж тоді Президент знову вніс на посаду прем’єра кандидатуру антилінгвістичного Миколи Яновича? Як із гумором переінакшив класика один із сучасних письменників — більше ребусів, ніж загадок.
… ЩО СЦЕНАРІЙ ВИБОРІВ НА ВОЛИНІ ДАВНО ПЕРЕДБАЧИВ СТІВЕН КІНГ Усі, гадаю, пам’ятають, як розгорталися оті події передвиборної кампанії восени минулого року в нашому регіоні. Як підкуповували виборців, обіцяли, клялися бути не провладними, а народно-опозиційними, які ресурси кидали в бій і які точилися словесні баталії. Але, слідкуючи за розгортанням тих подій, в мені билася нав’язлива думка, що геть це все я бачив. Наче прочитав колись сценарій, а тепер вочевидь бачу знятий за ним теле— чи кінофільм. Але що то за текст, ніяк не міг пригадати. І вже зовсім недавно, в році нинішньому, згадав. Та це ж роман знаменитого письменника Стівена Кінга «Потрібні речі» 1991 року видання! Отого самого, який написав чимало «жахливчиків» і кілька гарних реалістичних романів, наприклад «Втеча з Шоушенка». Там, у «Потрібних речах…», до такого собі американського містечка прибуває дуже ввічливий, чемний та інтелігентний чоловік, котрий каже: я знаю, що саме потрібно мешканцям міста. І починає продавати зовсім за безцінь ті потрібні речі. Що вимагалося в обмін, знають ті, хто читав цей роман Кінга, а хто хоче дізнатися, хай прочитає. У Луцьку та інших волинських містах та селах теж були потрібні одним нові книги, іншим — дороги, каплички, ще іншим… А втім багато чого було потрібно і все з’являлося. І, може, й дуже добре, що з’являлося, але треба бути останнім лохом із геть обвислими заячими вухами, щоб повірити, що новоспечені нардепи голосували за обрання спікера і призначення прем’єра лише тому, що така-сяка опозиція не виставила своїх кандидатів. Вибори виграні, виграли і покупці потрібних речей. Кажуть, он міфічна «баба Галя», яка відіграла таку помітну роль на сторінках преси, купує чи вибирає квартиру для дочки і не де-небудь, а у Львові. Як тут не порадіти за яскраву представницю сучасних українських народних мас! Стівен Кінг задоволено-сумовито посміхається і виїжджає на улюбленому мотоциклі за ворота свого будинку, на якому розставив волохаті лапи величезний павук.
… МАЛЕНЬКИМ ЩАСТЯМ У ФІЛЬМІ ПРО ПОШУКИ ЩАСТЯ Звикли вже лаяти наше телебачення за те, що воно показує лише «мильні опери», бойовики і всілякі жахіття. Але, виявляється, є в американців чимало чудових фільмів (я веду мову не про оскароносні стрічки), які, на жаль, недоступні нашим телеглядачам. Їх можна подивитися хіба що на відеокасетах чи відеодисках. Що ми і зробили у сімейному колі під час цьогорічних свят. Справжньою насолодою було дивитися три серії фільму «Сара в пошуках щастя». У стрічці за романом американської письменниці Патріції Маклахлан немає ні бійок, ні крові, майже відсутня еротика, зате які прості, зворушливі людські ситуації проходять перед очима. Сюжет, власне, можна переказати кількома реченнями. Самотня молода жінка Сара з приморського штату Мен читає в газеті оголошення, що чоловік, дружина якого померла при пологах, шукає матір для двох дітей. Сара приїжджає в далекий посушливий штат Канзас і починає звикати до нового життя. Історія взаємин із чоловіком та його двома дітьми, «притирання», пошуки, взаєморозуміння. Добрі, світлі ситуації, легкий гумор. Подивившись трилогію про пошуки просто жіночого, а точніше людського щастя, мильних російських серіалів дивитися не захочеш. Гадаю, ми стали б набагато іншими, а життєві взаємини кращими, якби власники наших телеканалів не були такими скупими. Звісно, дешевенькі фільми про «трах-бах» купувати простіше, до того ж вони не змушують думати і співпереживати. Але невже ті, хто будує нібито європейську державу, не бачать, не відчувають, що вони плюють в криницю свого майбутнього?
… ЯК СЕРЦЕ СУСІДА НЕ ВИТРИМАЛО ОБМАНУ Напередодні старого Нового року рідні, сусіди і колишні колеги по роботі проводжали в останню путь Вікентія Карасюка. Вікентій Павлович жив у нашому будинку. Був одним із відомих у минулому людей міста. Заслужений будівельник України причетний до спорудження не одного житлового будинку і чималої кількості луцьких підприємств. Він був життєрадісною людиною, яка вела здоровий спосіб життя, купався, гуляв у парку. Ще, правда, до останнього дня жваво цікавився політичними подіями, переживав за те, що відбувається в нашій країні. Хоч знав його давно, лише в день похорону, побачивши на хресті дату народження, дуже здивувався. Я, як і багато хто, вважав, що Вікентію Павловичу щонайбільше 70—75 років, а виявляється, у квітні нинішнього року йому могло б бути 83. Так він виглядав. Можна було б, звісно, скрушно зітхнути: ну що поробиш, вік, якби не одна обставина. Останнім часом у нього почало поболювати серце, минулого року лікувався у ветеранському госпіталі. Там йому рекомендували якісь дуже ефективні ліки, і коли перед новим роком знову почав турбувати біль в серці, він купив їх і почав вживати. Та через два дні не лише не поліпшало нібито від тих ефективних ліків, а, навпаки, погіршало. Зрештою, Вікентій Павлович розкрив капсулу і побачив, що вона… порожня. Порожніми були ще понад десяток, яких не спожив. Виходить, ковтнув більше десяти абсолютно порожніх капсул. Коли він розповідав мені про цей випадок, сльози бриніли на очах поважного чоловіка. Через неповних два тижні його не стало. Шкода, що я не запитав, як називалися ті ліки, в якій аптеці купував, чийого вони були виробництва. Але якби й запитав, то ми знаємо, наскільки важко щось у нас довести і яка очікує тяганина, тим більше з могутніми фармацевтичними компаніями. Єдине, що втішає, хоч і дуже слабо, це те, що думалося: того дня сумували не лише люди, а й синички та білочки, яких він любив годувати у міському парку. А по вікнах споруджених ним будинків, здавалося, текла не вода, а сльози.
… ЧОМУ ПОСТІЙНО ЗАБУВАЄМО, ЩО БЕЗПЛАТНИЙ СИР — ТІЛЬКИ У МИШОЛОВЦІ? На минулому тижні побував разом із колегою Сергієм Наумуком у відрядженні в Маневицькому районі. Дорогою назад із села Комарове (не отого, що у популярній колись пісні «На недельку до второго…», а нашого волинського) довелося почути по радіо «Ера-FM» правничу передачу, де народний депутат України Ірина Бережна відповідала на листи і дзвінки читачів щодо конфліктних правових колізій. Знову ж таки здивувало те, що, виявляється, у нас дуже багато довірливих людей, котрі купуються на «халявні» обіцянки всіляких авантюристів. І ніби досвідчене подружжя віддає 21 тисячу гривень за обіцянку, що все своє життя вони відпочиватимуть на дорогих середземноморських курортах, що нотаріус легко завіряє претензії авантюристки, яка оголошує себе дочкою померлої шанованої людини, що інший чоловік на слово вірить запевненням своїх керівників і погоджується звільнитися з роботи, а тепер його виселяють з відомчого житла… Та ще більше здивувала почута наступного дня дорогою на роботу на зупинці розмова двох жінок, які обурювалися не цими шахраями, а викривальними словами журналістів і народного депутата. Мовляв, саме вони забирають віру в людей, що є такі добрі дядечки і тітоньки, які бажають щастя людям. Коли я спробував щось пояснити, накинулися і на мене. Ну що тут скажеш… Хіба пригадаєш те, що люди вперто вірять всіляким рекламам «медичних продуктів», «добавок до ліків», хоч уже в самій передачі попереджується, що вони не є ліками і що Міністерство охорони здоров’я не рекомендує їх вживати, але тисячі й тисячі нових пацієнтів вірять і «підсідають», і купують в аптеках препарати із поличок, де написано: «Не є лікарськими засобами».
… ТИМ, ЩО ВСЕ-ТАКИ Є ЧЕСНІ МИКОЛИ Перед одним зі свят хочемо для сімейного столу купити домашню курку. Жіночка показує, яка велика і гарна, аж на два з половиною кілограми, до того ж, бачте, яка жовта, отже, домашня. Та вже вага викликає підозру. Останнім часом з’явилися так звані «фермерські» кури. Нічого не маю проти, хто бажає, може купувати. Але підприємливі жіночки особливим способом «перефарбовують», маскують під домашні. Знаючі люди пояснюють, до того ж довелося і читати, що оті «фермерські», які виростають із інкубаторських яєць, як у нас кажуть, мусово годувати добавками для стимуляції росту. Інакше вони не виживають. Домашню курку ми таки знайшли. А далі ми з дружиною підійшли до чоловіка, який продає гарну картоплю. І в нього теж лежала отака велика курка, але він чесно сказав, що то бройлер і що він не хоче обманювати, бо надто дорожить своєю репутацією і не перший рік торгує на базарі, саме на цьому місці. Подумалося: у нас є ще надія на справді, якщо не європейське, то просто людське майбутнє, якщо є такі Миколи (так звуть цього чоловіка), Івани, Петри, Марії…
