«У КОНГО — ЯК І В УКРАЇНІ. ТІЛЬКИ ВСЕ ВИРІШУЮТЬ З АВТОМАТАМИ…»

Володимир-волинські миротворці Олег Рассадніков і Олег Леонов, військовослужбовці 18-го окремого вертольотного загону Сухопутних військ України не так давно повернулись з Африки, де дев’ять місяців служили у «блакитних шоломах» у Демократичній Республіці Конго.

Світлана ФЕДОНЮК


Олег Рассадніков народився у Володимирі-Волинському, у сім’ї військових. 16 років жив у Чечні, закінчив там медучилище, 21 рік служив у Збройних силах, двічі був у Ліберії, раз — у ДР Конго. Олег Леонов — черкащанин, у шістнадцять свідомо обрав українське громадянство, хоча старший брат взяв російське, батькове. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ, в армії — 17 років, служив у Лівані та ДР Конго.
— Що спонукало вас залишити рідних і ризикувати життям в африканській країні? Гроші?..
— У ДР Конго ми їхали добровільно, написали рапорт, пройшли конкурсний відбір, у якому було по три чоловіки на місце. Потім тренувались на зборах, де комісія Генштабу перевіряла навіть психічний стан претендентів. Чому подались у миротворці? По-перше — здобути досвід і побачити світ, по-друге — заробити гроші. Нічого дивного тут немає, ми, військові, мусимо служити, — розповідає прапорщик, фельдшер Олег Рассадніков.
— Мій рідний брат служить у російській армії, проте отримує стільки ж, скільки ми у миротворчих місіях. Російських військових взагалі не мають права звільнити, поки не дадуть квартиру… Кожна боєздатна армія повинна воювати, інакше де здобути досвід? Тільки в «гарячих точках». В Африку ми вилітали якраз у день мого народження, святкували на кількатисячній висоті над землею, — каже Олег Леонов, начальник продовольчо-речової служби.
— У чому суть збройного конфлікту у ДР Конго?
— У конголезькій політиці важко розібратись, там приблизно те саме, що й в Україні — тільки все вирішують з автоматами. ДР Конго майже у чотири рази більша за Україну, тому і порядку там учетверо менше (посміхається). Неурядові війська (М23), які складаються з колишніх військових конголезької армії та повстанців, так званих ребелів, хочуть захопити владу збройним шляхом. Чому так багато дезертирів? Бо тамтешня держава коштів на армію виділяє мало і з великими затримками, а ребели — вчасно, добре годують. Ми дислокувались у провінції Північна Ківу, названої так на честь озера Ківу, єдиного «безкрокодильного» в Африці. Табір стояв у прикордонному місті Гома — одному із найгарніших і одночасно найнебезпечніших міст ДР Конго, адже воно розташоване біля підніжжя діючого вулкана Ньірагонго, перенасичене біженцями і контрабандистами. Конголезьці називали нас «музунгу», що означає «біла людина», — пояснює Рассадніков.
— Чи доводилось вам брати участь у боях? ЗМІ рясніли повідомленнями про наступ повстанців на Гому, про крупну операцію у відповідь ООН…
— Під час нашої ротації бойові дії велись біля нашого табору, урядові війська воювали проти повстанців М23, проте ми особисто участі у боях не брали. Та й взагалі миротворці мають право застосовувати зброю лише тоді, коли є пряма загроза їх життю. Хоч автомати ми носили завжди, по людях, дякувати Богові, стріляти не довелось. А от наші вертольотчики демонстрували силу, вели супровід пасажирських бортів, захищали автокаравани, — відповідає Рассадніков.
— До речі, бойові гелікоптери з усіх національних підрозділів були лише в українців, завжди літали з повним боєкомплектом, у будь-який момент могли застосувати зброю, проте до цього за час нашої ротації не дійшло. Ми, миротворці, забезпечуємо, а не примушуємо силою до миру, хоча ребели розуміють і бояться тільки силу, — доповнює Леонов.
— Наскільки морально важко пристосуватись до іншої культури, людей, клімату? Що з побаченого вразило найбільше?
— Варто поїхати в Африку, щоб зрозуміти: яке все ж таки гарне життя в Україні! У нас є дім, хліб, зарплата, хоч і мала, а у Конго — бараки, голод і війна. Якщо ребели нападають на село, то гвалтують і вбивають, а поселення спалюють, тому так багато біженців із контрольованих повстанцями регіонів. Там панує первісна жорстокість. Єдине, що добре — не треба опалення, бо ж екваторіальна зона. Якщо конголезьці готують їжу, то здається, що у будівлі пожежа — через відсутність димаря дим йде з усіх щілин. Найбільше мене вразила природа, чудовий клімат, усе росте, безліч квітів найнеймовірніших кольорів. Удень там не вище 28 градусів тепла, а вночі — не вище плюс 15, і так цілий рік. Соком алое, що росте на кожному кроці, ми щодня мастились замість крему після гоління, — каже Рассадніков.
— Під час дощу конголезьці скачуть від щастя, миються, бо ж вода у них — стратегічний продукт. Особливо запам’яталось, як там грають у футбол — змотаною онучею, адже грошей на справжній м’яч не мають, — пригадує Леонов.
— Чи знаходили спільну мову з місцевим населенням?
— Конголезьці нас поважали. Ми допомагали їм — давали їжу, одяг, лікували. З місцевим населенням практично не спілкувались, бо самовільний вихід за територію табору заборонявся. Ми мали усе своє: світло, воду, навіть сало. Правда, лобстерів не було (сміється). Інколи щось купували з тамтешніх делікатесів, — говорить Рассадніков.
— У Конго ми мали свою хлібопекарню, бо африканський хліб дорогий і несмачний. На Великдень пекли паски з родзинками, накривали святкові столи. Із Почаєва нам привезли освячену воду і командир усіх окропив. Наступної ротації командування уже врахувало «релігійне питання» — із України відрядили військового капелана. На День незалежності готували голубці, перець фарширували, смажили біляші, чебуреки. Та найсмачнішим гастрономічним спогадом про батьківщину завжди була картопля, печена «у мундирах», із салом. Як справжні українці, на території табору ми розбили грядки, вирощували петрушку, редиску, урожай за дев’ять місяців збирали кілька разів. Земля у конголезьців родюча, могли б жити добре, але через політичні чвари бідують, нічого не роблять, просять їсти задарма, — розповідає Леонов.
— Чи одягнули б блакитні шоломи ще?
— Я особисто, при можливості, погодився б, — зізнається Олег Рассадніков.
— А от я — ні, вистачить вже, хочу побути вдома, дуже сумував за рідними, — не менш відвертий Олег Леонов.

На фото: Волинянин Олег Рассадніков із товаришками-миротворцями з Південно-Африканської Республіки, які служать нарівні з чоловіками.