Навіть утративши зір, горохівчанин Володимир Мазур помічає у нашій газеті те, на що інші у повсякденній суєті дуже часто не звертають тепер уваги...
Навіть утративши зір, горохівчанин Володимир Мазур помічає у нашій газеті те, на що інші у повсякденній суєті дуже часто не звертають тепер уваги...
Петро БОЯРЧУК
УЖЕ 8 РОКІВ ВОНА ЗАМІНЯЄ ЙОМУ ОЧІ Коли кухар їдальні Горохівської середньої загальноосвітньої школи-гімназії Ольга Лукашук винаймала для себе квартиру в будинку ветерана Другої світової війни горохівчанина Володимира Мазура, то навіть подумати не могла, що мине якийсь час і вона стане для господаря його очима. У буквальному, як то кажуть, розумінні. Володимир Петрович, перша дружина якого померла через хворобу, зійшовся тоді «на віру» з якоюсь жінкою з поближнього від Горохова села і мешкав у неї. Син його зі своєю сім’єю жив, як і тепер, у Львові, а горохівський будинок стояв пусткою і обростав бур’янами. За оселею потрібен був догляд. Беручка до всякої роботи хазяйновита квартирантка, якій будинок свій міг би довірити, Володимира Петровича цілком влаштовувала. Та й квартирантку запропоновані господарем умови: «Аби тільки хату доглянула». Досить скоро навела відповідний лад і в кімнатах, яким давно вже потрібна була господиня, і на занедбаному подвір’ї. А минуло кілька років — і Мазур сказав Ользі: «Усе, більше я зі свого дому нікуди не піду. Ти мені, аби їсти щось зготувала та випрала, коли треба, і живи собі в хаті, як живеш. Дім великий, місця вистачить». — Так уже вийшло, — говорила, пригадуючи ту розмову, Ольга Ананівна. — Особисте життя у мене не склалось, а він прийняв мене як свою дочку чи як онуку… Спонукала ж до зустрічі з Ольгою Лукашук і Володимиром Мазуром коротка репліка, що її почули ми в грудні минулого року під час дня передплатника в Горохові від тоді ще незнайомої мені жінки, яка, передплативши «Волинь-нову» одразу на цілий рік, уже за традицією додала: «Володимир Петрович просить читати йому цю газету від першого до останнього рядка. Вона для нього — головна». «Чого ж сам не читає?» — запитав хтось із тих, хто був поряд. «А він — незрячий», — відповіла коротко. Лихо трапилося 8 років тому. З часом дедалі більше помічаючи негаразди із зором, Володимир Мазур почув радіорекламу медичного діагностичного центру, що приїздив звідкілясь у Луцьк, і вирішив звернутися до його окулістів за консультацією. Поїхав, нічого нікому не сказавши. «Я наприкінці дня дивлюсь, — розповідала Ольга, — вертається додому, як навпомацки. «Не бачу», — каже. Кинулися до інших лікарів, а вони тільки руками розводять. Мовляв, треба було зразу до нас, бо тепер вже нічого не можна зробити, пошкоджено сітківку. А Петрович без «Волині» — дня не може прожити. Все має знати. З тих пір і читаю йому». На моє запитання, чим саме викликана така його увага до «Волині-нової», Володимир Петрович відповів: — Тим, як відверто пише вона про наше життя. І тою правдою, яку розказує своїм читачам, хоч деякі інші бояться про таке навіть згадувати. Я багато в житті бачив і читав багато, а тому впевнений, що замовчана правда, якою вона не є, будь-коли може обернутися злом у стократ більшим від того, про яке свого часу ніхто нічого нікому не сказав. Тільки ж не всім вистачає сміливості ту правду говорити… СТРАШНА ВІЙНА НЕ ВБИЛА У ДУШІ ВИСОКОГО ЛЮДСЬКОГО Володимир Мазур народився 1925 року в селі Лапні Ковельського району. Коли в лютому 1944 року червоні партизани-федоровці узялись визволяти місто залізничників від гітлерівців, був у своєму селі. Німці під несподіваним ударом червоних відступили. Залишили тоді і Лапні, Заріччя, Тойкут, Волю і станцію Несухоїже. А потім пішли у контрнаступ і враз стало зрозуміло, що партизани супроти них не втримаються, а отже, виходило, тільки спровокували над цими поселеннями нещадну і жорстоку розправу. Ще й тим, що не залишили живим жодного ворожого вояка, якого захопили чи який сам здався їм у полон. Офіційна історіографія повоєнних літ гласить, що під час тих боїв «народні месники вбили 1264 гітлерівських солдатів і офіцерів». Але Володимир Мазур цієї цифри у нашій розмові не згадував. Тікаючи перед німецькою навалою зі свого села через скуте кригою озерце, він бачив на сніжному його тлі не один десяток полеглих напередодні гітлерівців. Перебігаючи від одного трупа до іншого та криючись за ними від випадкової кулі, раптом помітив, що і в одного пальця на закривавленій руці бракує, і в другого палець, наче ножем відтятий, і в третього. Аж потім осяйнув здогад: на пальцях у тих німецьких вояків, вочевидь, були якісь обручки і щоб ними заволодіти, червоні відрізували пальці… Це «відкриття» чомусь так приголомшило, що і потім, сидячи упродовж п’яти годин на високій груші серед поля та спостерігаючи з неї, як одна за одною спалахують і горять підпалені німцями обійстя у рідних його Лапнях та довколишніх селах, ні про що інше чомусь не думав. Ковель був ще під німцями, коли змобілізували до Червоної армії. Але захворів на тиф і був залишений у шпиталі в Києві. Разом із земляками Семеном Котиком, Олексієм Мазуриком та Олександром Ілюшиком від хвороби вилікувались. До краю виснажені нею і ослаблені, як солдати вони вже нікого, здається, не цікавили. Отримали відповідні довідки і з ними взялись добиратися додому, підхарчовуючись у дорозі тим, що Бог послав і добрі люди дали. Товарняком дісталися уже до Поворська, але тут їх перепинив кінний червоноармійський патруль. Уважно вивчивши їхні довідки, начальник патруля наказав іти за ним. Так були доправлені на мобілізаційний пункт у Рожище. А звідси Володимир Мазур потрапив в учбову частину аж ген у розпечений сонцем Самарканд (де і почув, що Ковель нарешті визволено), з нього — у скутий морозами Архангельськ і на острів Майнакса, затим — на фронт, на територію теперішньої Польщі. Був зв’язковим командира підрозділу на прізвище Квочка. Під час одного з вуличних боїв з балкона якогось будинку хтось вистрелив у його бік і розлючений Квочка, щойно будинок взяли, наказав Мазурові усіх, кого в ньому схопили, розстріляти. Без огляду навіть на те, цивільний чи військовий. А що ураз сполотнілий солдат з виконанням наказу забарився, вирвав у нього з рук автомат і вдарив нещадною чергою по «фашистской нєчісті». Мазурові ж звелів тим же автоматом погрожуючи, постріляних обшукати і всі виявлені у них цінні речі та годинники віддати йому особисто. Зайве говорити, як після цього почувався недавно ще сільський хлопець, якого війна зробила солдатом, навчила стріляти у ворогів і кинула у смертне бойовисько, але не змогла переломити у ньому того стрижня, котрий за будь-яких обставин вимагав залишатися людиною, а не уподібнюватися хижому звірові. Здавалося, була би десь поряд висока груша, ота, що в полі за кілометрів два від рідних його Лапнів, виліз би на неї і навіть на землю не спускався б… «ВАША СИЛА — У ПРАВДІ!» У наступному вуличному бою Володимира поранило. Одна куля прошила ліву руку, друга, пробивши каску і шапку, поковзом вдарила в голову. Після шпиталю потрапив у зенітні війська. Перемогу над гітлерівською Німеччиною зустрів за якихось тридцять кілометрів від Праги. Потім іще п’ять років служби в Червоній армії. Ще під час служби приїздив до армійського свого приятеля Пилипа Пирожка в село Холонів Горохівського району, де познайомився з холонівською дівчиною Євдокією Редчук, з якою, коли звільнився в запас, й одружився. Жили у парі, допоки не розлучила смерть. Як і всі, у повсякденній праці та сімейних клопотах, у щоденних турботах, на буденності яких виростає і все те добре, що його прагнемо, і все те зле, що відкидаємо, наче порожні звійки від налитого сонцем зерна. У своїх міркуваннях про «Волинь-нову» (як «Радянську Волинь» знає її ще з 50-х років минулого століття), яку ось уже восьмий рік читає йому «від першої до останньої сторінки» Ольга Лукашук, Володимир Мазур насамперед бачить те, що в ній не прикрашають правду. За це і поціновує газету найбільше. «Ваша сила — насамперед у правді!» Переконаний, якою б та правда не була, — вона украй необхідна. Особливо зараз, коли владні верхи нашого суспільства день при дні нагадують своїми діями гру в підкидного, а українська спільнота, наче розум втрачаючи, женеться за «грубими грошима», «вигодами для себе» та «сухою інформацією», що не торкається ні душі, ні серця, але попри все допомагає почуватися на позиціях «моя хата скраю» цілком комфортно.
