ЗГАДУЮЧИ З БОЛЕМ АФГАНІСТАН

Закінчення. Початок у "Волині" за 14 лютого

Так це тривало до червня 1986 року. За цей час я звик до афганських солдат і офіцерів. Серед них були такі, що стали моїми друзями. З повагою я згадую сьогодні командира 404 полку “командос” полковника Мирашматулли, командира 11 піхотної дивізії генерала Гафура, начальника штабу цієї ж дивізії полковника Нурахмата. Зустрічався я тоді з майбутнім президентом, доктором Наджибуллою, спілкувався з дружиною тодішнього президента Бабрака Кармаля – чудовою громадською діячкою, яка прилітала відкривати дитячий садок для дітей загиблих в гірському провінційному місті Асадабаді. І я, і моя дружина дуже любили водія Ібрагіма, який був для мене заодно і охоронцем. Назавжди в пам’яті залишився багатостраждальний народ Афганістану, простий люд, якому не потрібна була ніяка війна, який всі свої сили вкладав в обробку клаптика землі, тягнучи на собі дерев’яну соху, різними правдами і неправдами подаючи воду в гори для зрошення посівів, який був далекий від політики, нічого не знав про всі “революції”, що проходили в країні і з подивом дивився на радянських солдат і офіцерів – звідки тут з’явились “шураві”?
Взагалі, цю нашу “кашу”, круто заварену в свій час ”почтенними куховарами Політбюро”, прийшлось довго їсти ні в чому не винним простим людям як з однієї, так й іншої сторони. Особисто у мене не було ненависті до супротивника, навіть в бою. Уже після першої операції, в якій я пройшов “бойове хрещення”, на спільній вечері, в присутності і афганців, і наших офіцерів, я сказав, що ніякого визволення афганцям ми не принесемо – кому? і від кого?, а вирішення своїх проблем – це справа самих афганців. Сказав, а потім довго вислуховував від різних керівників, що це у мене за власні судження, що розбігаються з позицією партійного керівництва. Але я особливо не переживав: будь-яке партійне чи дисциплінарне стягнення було нічим перед фатальним вибором – жити чи не жити на цій війні.
Ніде в періодичних виданнях я ні разу не бачив показу ролі у цій війні нашої прекрасної половини – жінок, зазначу, що особисто моїй дружині випала доля не лише відправити чоловіка на війну, не лише бути з дітьми на чужині до закінчення школи старшою донькою, не лише переїхати з сім’єю і відправити всі речі до своїх батьків у Луцьк, але й більше року розділяти з чоловіком і біди, і радості у далекому Афганістані. Так, ми в силу свого чоловічого егоїзму писали рапорти, що забезпечимо безпеку своїх дружин і дітей під час їх перебування за кордоном. Але чи могли ми це реально зробити ? На жаль, не всі наші дружини повернулись додому, а багато з них стали інвалідами. Перший же день приїзду дружини закінчився шаленим обстрілом містечка, один снаряд попав і на балкон нашої маленької кімнатки, єдине вікно якої було наглухо закрите фольгою, щоб не пропускати електричного світла – через річку, в горах весь час за нами спостерігали снайпери. А ввечері я познайомив дружину з арсеналом: автоматом, вінчестером, пістолетами та гранатами і навчив, як поводитись з ними, так як вже вночі залишив її одну, а сам відбув на бойову операцію.
В окремих гарнізонах наші дружини виїжджали на бойові дії разом з чоловіками, перев’язували поранених, куховарили; “дома” залишатись було неможливо, сім’ї могли бути вирізані басмачами. А скількох наших бійців врятували медсестри, лікарі і санітари, які служили в 40-ій армії. Аналізуючи Закон про статус ветеранів війни я дивуюсь нашим законотворцям, які визначали “учасниками бойових дій” артистів та артисток, котрі бодай раз побували з концертом в Афганістані, не оцінивши ролі дружин військових спеціалістів. Відверто скажу, окремим з них і подітися було в Союзі ніде, ні рідних, ні власної квартири, і вони вимушено їхали за своїми чоловіками, їхали на війну.
Протягом служби в Афганістані я бачив, як торгують орденами, зірками на погонах, посадами та місцями подальшої служби. Як можна оцінити таке, коли солдат, закривши своїм тілом командира, віддавши своє життя, посмертно представлявся до медалі “За бойові заслуги”. Коли ж в Кабул прилітав на 1-2 доби сановний чин з “Кремлівської сімейки”, то після безпробудного п’янства повертався назад в Москву з орденом Червоного Прапора. На яку думку могли наштовхувати афганські дукани, вщент набиті солдатським речовим майном, згущеним молоком, тушонкою та іншими речами, які аж ніяк не пахли “правовірним” мусульманським духом. А про речі ще більш страшні писати у мене не підіймається рука перед світлою пам’яттю тих, хто не заплямував офіцерську честь, не зганьбив материнський наказ — бути завжди людиною.
Як же живуть наші 150 тисяч побратимів зараз, напередодні 15-ї річниці виведення військ з Афганістану? Як живуть батьки та рідні тих, хто загинув та помер від ран і хвороб? Як виконується Закон України “Про Статус ветеранів війни “ ? На мою особисту думку – не так, як вони того заслужили. Є дві особливі категорії серед нас – це інваліди війни і сім’ї загиблих, підхід до них, їх соціальний захист повинен бути особливим. Але наші нардепи видно цього не розуміють. Та і як їм зрозуміти? Для цього треба подібне пережити.
Випливає багато критичних зауважень щодо визначення у законі такої ветеранської категорії, як “учасник бойових дій”. Сама назва цієї категорії повинна передбачати, що громадяни, віднесені до неї, повинні були бачити (хоча би), що таке бій, проте багато тих, хто отримав посвідчення учасника бойових дій далекі були і від війни, і від бойових дій. Закон був прийнятий ще у 1993 році, і одна з пільг, яка передбачає підвищення пенсій ветеранів, виходячи з розміру мінімальної пенсії у 17 гривень, — не змінилась у своєму розмірі до цього часу. А що за неї можна придбати зараз – 10-15 буханців хліба? Напевно, на це нашим шановним депутатам-законотворцям потрібно було б звертати увагу, як і на виконання інших положень закону, які передбачають пільги для ветеранів. Як військового пенсіонера з 1997 року, мене не може не хвилювати і те, що моя пенсія – полковника, ветерана війни, в порівнянні з пенсією такого ж полковника, але звільненого у 2003 році, менша в 4-5 (!), а то і більше разів.
Все своє військове життя я душею тягнувся до дому, до служби в Україні. Але, маючи право вибору служби після закінчення вищих військових навчальних закладів із золотими медалями, реалізувати його мені не дали. Далі були Північний Кавказ, Чечня, Сибір, Афганістан. І лише після розвалу Радянського Союзу, відмовившись від солідних посад і в Генеральному штабі Москви і в Міністерстві оборони України в Києві, подолавши всі кадрові бар’єри, після 26-річної служби за межами Батьківщини, я потрапив до рідного Луцька, щоб хоч чимось допомагати своїй мамі – інваліду 1 групи, престарілим батькам дружини та отримати довгоочікуваний дах над головою.
Я люблю свою Україну, її працелюбний та терпеливий народ, для мене немає ліпшої природи як природа нашої Волині. Ніколи не жалію за тим, що пережито. Працюю зараз в системі місцевої державної влади за знайомою мені по службі професією. Головним критерієм і в службі, і в роботі, і в житті взагалі рахую робити людям добре, допомагати їм. Мені далеко не байдужа доля ветеранів Афганістану, я завжди цікавлюсь, як склалось життя вчорашніх солдат, сержантів, прапорщиків і офіцерів, котрим вдалось з Божого Благословення повернутись живими з війни.
При всьому моєму патріотизмі і любові до рідної землі, я не можу сказати, що наша держава робить все, щоб покращити долю ветеранів. 2330 наших земляків пройшли Афганістан, майже 2000 мешкає зараз на Волині. І якщо жителі міст ще можуть “зачепитись” за бодай якусь роботу, то в селах стан життя наших ветеранів дуже важкий, а таких – із загальної чисельності, — відсотків 30-40. Надзвичайно поширена міграція. Їдуть в близьке і далеке зарубіжжя. Лише у 2003 році померли 30 “афганців”. Це у мирний час. Мізерні пенсії інвалідів, недостатнє медичне забезпечення, відсутність робочих місць, які б дали можливість забезпечити сім’ю; перенесені душевні потрясіння – це далеко не всі причини передчасної смертності. Невже київський Комітет у справах ветеранів (головою його є наш “афганець”) не може добитись, щоб хоча би сотня місць була визначена в одному з наших Шацьких санаторіїв для інвалідів війни. Нам не потрібні помпезні, гнівні виступи народних депутатів на сесіях Верховної Ради, нам потрібна конкретна, предметна робота, спрямована на покращення долі тих, хто цього заслужив.
Олександр РАДОЩУК, начальник відділу з питань оборонної та мобілізаційної роботи апарату обласної державної адміністрації, ветеран війни в Афганістані.