ПОЛКОВНИК МІЛІЦІЇ СПІВАЄ І ПЛЕТЕ КОШИКИ

Минулий рік пам’ятний для лучанина Анатолія Лучка. Полковник міліції у відставці був відзначений орденом народної пошани «Герой Чорнобиля», а напередодні 2013-го за активну громадську роботу йому вручили цінний подарунок Голови Верховної Ради — іменний годинник...

Євгенія СОМОВА


МІСЯЦЬ У ЗОНІ ВІДЧУЖЕННЯ
В його біографії є рядки, про які він не може спокійно говорити — відрядження у вересні 1986-го до Чорнобиля. Анатолій Петрович працював тоді в обласному управлінні міліції, займався цивільною обороною.
— Щойно повернувся з відрядження із Дніпропетровська, як знову довелося пакувати портфель, — пригадував чоловік. — Поклав шматок сала, кілька пляшок горілки, як профілактичний засіб від радіації — і поїхав у Чорнобиль.
Анатолій Петрович входив до оперативної групи, яка забезпечувала охорону громадського порядку в зоні відчуження, організовувала патрульно-постову службу. Міліціонерам доводилося боротися з мародерами, які виносили з покинутих квартир усе, що можна було, і «воювати» із самоселами — вони почали з’являтися вже у вересні 1986-го. Окремі бабці й дідусі, які не прижилися на нових місцях, поверталися у свої будинки. Навіть колючий дріт, яким була обгороджена 30-кілометрова зона, не був для них перепоною. Міліціонерам доводилося забезпечувати їх «чистими» продуктами, організовувати доставку. Словом, роботи вистачало. Працювали по 12 годин. Виїжджаючи в села, Анатолій Лучко бачив порожні хати, в яких донедавна вирувало життя, пустинні вулиці, якими бродили покинуті пси, кішки, інша домашня живність. У садах дозрівали небачених розмірів яблука. Велетенські й блискучі, наче натерті воском. Рука сама тягнулася до них, але стримував себе, бо ж знав, що рівень радіації в них високий. Досі пам’ятає її «смак» — пересихали губи, пекло горло. Люди тоді ще не всі усвідомлювали небезпеку радіації. Якось, розповідав, перевіряв хлопців, які стояли на посту в одному із сіл зони відчуження, а вони варять картоплю, яку накопали на городі.
Дехто із відряджених, хоча й хватонув радіації, просив, аби у медичній картці записували нижчий рівень, ніж був насправді, щоб мати змогу ще раз приїхати у зону. Там же тоді непогано платили. Багатьох із них нині вже нема в живих, а ось ті, хто залишилися, як і пан Анатолій, щороку їздять у день катастрофи у Чорнобиль.
— Боляче бачити, як місто Прип’ять руйнується, заростає лісом, а колись обжиті сільські хати ховаються у дрімучі хащі. Ось такий вигляд мають вулиці чорнобильських сіл, — показує світлину на фотовиставці, яка демонструвалася у редакції, пан Анатолій. —Дика природа наступає на залишки цивілізації. Дерева проростають крізь асфальт у місті, а в селах — крізь дахи будинків. Уражена атомом природа відновлюється, оживає. Якщо у перші роки після аварії у зоні відчуження не було чутно навіть співу птахів, то зараз вони повернулися, з’явилися дикі кабани, вовки.
У 1997 році Анатолія Лучка обрали керівником обласної асоціації «Чорнобиль», в яку входили відряджені у зону відчуження працівники органів і військ Міністерства внутрішніх справ — тоді ще міліція і пожежники підпорядковувалися одному міністерству. Нині полковник очолює обласний осередок Всеукраїнської чорнобильської спілки інвалідів МВС України, відстоює права ліквідаторів аварії, інвалідів.
— Із 150 тисяч волинських чорнобильців 3,5 тисячі — інваліди Чорнобиля, — каже він. — У багатьох незадовільні житлові умови. У Федора Рузака, який працював на Чорнобильській АЕС, а нині очолює Луцьку районну організацію інвалідів Чорнобиля, наприклад, у двокімнатній квартирі, як у рукавичці, — майже десять чоловік. Він давно стоїть на черзі, але ніяк не може отримати житло. Людям, які ризикували життям і здоров’ям, ліквідовували аварію, образливо, що квартири отримують в першу чергу не вони, а переселенці із зони чи потерпілих районів області.
Болить чоловікові й те, що чимало ліквідаторів не мають належної їм пенсії. Люди не доотримують гроші, які так потрібні на лікування чорнобильських болячок. Відстоювати їхні права лучанин їздив аж до Києва, брав участь у мітингу біля Верховної Ради.

ПОДАРУВАВ АКАДЕМІКУ ЖУЛИНСЬКОМУ ПЛЕТЕНИЙ КОШИК
Анатолій Петрович на пенсії із 1998 року, але вдома йому не сидиться. Полковника міліції часто можна зустріти в обласному Фонді милосердя і здоров’я, членом правління якого він є, чи у школах, в обласному краєзнавчому музеї, де розповідає про волинських міліціонерів, пожежників під час ліквідації аварії на ЧАЕС або проводить майстер-клас із… виготовлення виробів із лози. Адже лозоплетінням захоплюється з дитинства.
— Колись у моєму рідному селі Боровичі Маневицького району чи не кожен чоловік умів плести незамінні у господарстві кошики. Матеріал був під рукою — верболозу на березі Стиру вистачало. Як плести, показав батько. Спочатку робив простенькі, з двох обручів — для збирання картоплі та яблук. А коли у 90-их роках мені до рук потрапила книга із лозоплетіння, спробував робити художні вироби — вази, пасхальні кошики, — розповідає.
Загалом майстер сплів майже 1000 кошиків. Частину з них роздарував друзям. Один презентував нашому землякові, академіку Миколі Жулинському.
— Кошики я навчився робити добре, — усміхається в козацькі вуса мій співрозмовник. — Тож уже в сьомому класі вирішив, що можу сплести із лози космічну ракету. Тоді ще у всіх на вустах був політ Гагаріна у космос. От ми з однокласниками і вирішили на Першотравневе свято провезти селом ракету, посадивши у неї найменшого з нас — Івана. За маленький зріст його звали Часничком. Ракету помістили на двох з’єднаних між собою велосипедах. За задумом Іван мав крутити педалі, а космічний апарат рухатись. Але велосипеди роз’їжджалися в різні боки, ми ледве дотягнули його до центру села. І хоча наш план не зовсім вдався, ракета сподобалася односельчанам.
Із витворами своїх рук пан Анатолій побував на виставках, фестивалях. На одному з них — пісенному «Чорнобильські мотиви», що проходив у 2010 році в Дніпропетровську, його роботи відзначили дипломом. Є в колекції полковника і дзвін, вилитий у Нововолинську, накритий виплетеним із лози ковпаком. Анатолій Петрович називає його «дзвоном пам’яті Чорнобиля», бо використовує, як метроном під час вшанування пам’яті жертв аварії на ЧАЕС, інших акцій.
Про те, що мій співрозмовник — творча особистість, свідчить і його любов до пісні. Анатолій Лучко співає не лише за сімейним столом чи для друзів, а й на сцені Палацу культури Луцька, інших міст України. Разом із аматорським хором ветеранів міліції «Мужність» і хором Товариства польської культури імені Тадеуша Костюшка побував у Білорусі, Польщі. Нещодавно хор «Мужність» виступав і в редакції нашої газети, подарував колективу віночок українських народних та польських пісень і незабутні хвилини радості.