У Затурцівському меморіальному музеї В’ячеслава Липинського відбувся творчий вечір «Слова тернові, слова любові…» Валентини Штинько (Хмельовської)...
У Затурцівському меморіальному музеї В’ячеслава Липинського відбувся творчий вечір «Слова тернові, слова любові…» письменниці, поетеси, редактора відділу національного відродження нашої газети Валентини Штинько (Хмельовської), яка сьогодні святкує своє 60-річчя
Леся БОНДАРУК
Люди поспішали у музей не лише із Затурців, а й із навколишніх сіл. Були й такі, що пішки здолали відстань понад п’ять кілометрів, аби уперше прийти до цього меморіального комплексу, і, як казали селяни: «Почути нашу Валю». Саме так ніжно і з любов’ю відгукуються про письменницю її земляки, адже у Затурцях Валентина Сергіївна закінчувала школу. А народилася у районному центрі Локачі. «Неподалік, — як каже сама пані Валентина, — оповитої легендами і таємницями Хмарної Долини». У Локачах знайшли вічний спочинок її батьки... У залі ледь вмістилися всі охочі — молоді й сивочолі, серед яких були вчителі та однокласники Валентини Штинько. Атмосфера благоговійна, як у добре намоленому храмі. Ведуча творчого вечора Галина Ушакова, у минулому бібліотекар школи–інтернату, розповіла про творчий шлях поетеси. Валентина Штинько — автор збірок поезій «Тінь сльози», «Терновая хустка», «Тернослов», повісті «Наречена гетьманича», збірки публіцистичних нарисів «Волинь: храми і люди» (у співавторстві з Євгенією Ковальчук), дитячих збірок «Давай дружити!», «Мартинове щедрування». — А ми ж з тобою, Галю, колись були закохані в одного хлопця. І мали б бути суперницями, а стали подругами, – зізналася ведучій Валентина Штинько. А потім Валентина Сергіївна згадувала дитячі та юнацькі роки, захоплення творчістю, журналістську діяльність. А між спогадами читала свою поезію. Не просто читала. А читала натхненно і зворушливо, бо відчувала себе перед цими людьми, як на сповіді. І земляки віддячили Валентині Сергіївні не тільки теплими оплесками, а й словами та квітами. Надзвичайно зворушливо охарактеризувала свою колишню ученицю Марія Павлівна Мельничук: «Велике щастя бути вчителем, коли маєш у житті хоч одного такого учня, а я навчала і Валентину Штинько, і Наталю Гатальську». До речі, Наталія Гатальська не просто науковий співробітник музею В’ячеслава Липинського, вона його душа, адже є організатором багатьох тематичних вечорів і конференцій у Затурцях. Спогадами про багатолітню дружбу поділилася й однокласниця Валентини Штинько Тетяна Миколюк–Тиркалова. Вірші поетеси читали працівники музею і школярики. Адже написання дитячих книжок є особливою сторінкою у біографії письменниці. Вона зізналася, що у цьому заслуга художниці Валентини Михальської, до дивовижних малюнків якої так і хочеться писати вірші. Тому у них уже й народилися дві спільні книжки для малечі — «Давай дружити!» і «Мартинове щедрування». Вечір поезії завершився автограф–сесією і фотографуванням із письменницею. Люди не поспішали розходитися, бо спілкування з Валентиною Штинько було для них святом душі, можливістю причаститися високим словом поезії. Що, власне, ми сьогодні і пропонуємо усім читачам «Волині-нової».
З поезій Валентини Штинько: ХМАРНА ДОЛИНА* У прихистку сосен — суниці й ожина Тут заховалась дитинства стежина. Де б не була я —думкою лину В Хмарну Долину, на Хмарну Долину. Предки мої, мабуть, щось таки знали, Що так незвично ліс цей назвали. Журиться ліс, аж примовкнули птиці, Що бережеш ти, яку таємницю?! В хащах тернових у грізну годину Гинули хлопці тут за Україну. Душі їх чисті понад полями У вирій летіли із журавлями. А поверталися лиш громовиці Нуртами хмар у небесній криниці. … Знову гроза. І гірчить горобина. Манить до себе Хмарна Долина. *Хмарна Долина – назва лісового урочища поблизу Локач.
У КАРПАТАХ (Оресту Хмельовському) — Поцілуй мої гори! — сказав ти. І — тиша… А Синєвир попід кригою спить ще. Я ж обціловую поглядом нині Кожну проталинку на полонині, Кожного бука і кожну смерічку, Кожен камінчик в студенім потічку, Шепотом Шипота* ревно молюся, Снігом останнім до зворів тулюся, З гілки на гілку — дзвінкою синичкою. З листя торішнього — в небо косичкою Я задивлюсь усіма пелюстками. І пропливатиме вічність над нами… – Де я була? Та кому теє знати… Гори твої цілувала! Карпати. *Шипіт – назва водоспаду.
СПЕКТАКЛЬ (за Зінаїдою Дудзюк) Нас шкодують дарма, що жили ми не так. І не ссали двох маток солодкого вим’я. Правду кровіюпише поет. А відтак Не потрібно для правди ніякого гриму. Не гукайте минуле, воно відбуло. Не стрічайте майбутнє червоним килимом. Ми в тепер. Дайте світло на сцену,щоб видно було: Визволяються душі! Працюєм без гриму. Ми не знаєм самі, на що здатна душа, Доки болі чужі, наче власні, не приймем. Є життя — роль єдина і шанс. Перед злом і добром граєм, друзі, без гриму.
СМАК ЖИТТЯ (за Альоною Ігнацюк) Смерть закохалася в життя. Спинила погляд свій магічний І як новітнє відкриття, Життю явила день суничний. Вона була, як забуття Всього, що тліло під травою. Смерть закохалась у життя І перестала буть собою. Себе вмовляла: «Я — не смерть… Почвара чорна… Із косою…» І доторкнулася ледь-ледь До сну коханого рукою. І він прокинувся й відчув Життєвий смак, як смак суниці… І тільки вітер десь загув З колючим позирком вовчиці. Переклад із білоруської.
Вже не болять ні тіло,ні душа. І облягла, мов сірий сніг, байдужість. І вже мені цю скруту не подужать, Я в цьому світі зайваі чужа. Та ще мені чомусьболять слова, І цей нестерпний більза серце тисне. Болять слова. То значить — ще жива. І ще складу тобі прощальну пісню. ххх А сталося це диво навесні… Так довго я була галузкою німою, А ти узяв, до вуст приклав, І враз душа моя сопілкою озвалась… І кожен день я до людей Несу свої пісні неголосні. В них крила виростають на роздоллі. Грай, сопілкарю, грай,не замовкай, Бо лиш в твоїх руках Мелодія моєї долі!
ххх Коли нестерпно болить тіло, З вуст виривається стогін. Коли до відчаю болить душа, Під серцем ворушаться вірші.
x x x Твої долоні – язики багаття. Як в них зігрітися, щоб не згоріть дотла? Сміється доля над моїм сум’яттям: — Таж не буває без вогню тепла!
x x x Ти маєш рацію: любов моя сліпа. Розлуку, біль – усе тобі пробачу я. Хай так. Нехай. Любов моя сліпа. Зате душа стає такою зрячою!
x x x З останніх сил несу свій хрест… Життя розміняно на строфи. Здавалось, йду на Еверест! А вийшла… вийшла до Голгофи.
