ЕПІЗОД ІЗ ЖИТТЯ: щедрі жебраки

Черги за квитками на автовокзалі неможливо уявити без прохачів милостині.

Вони прилаштовуються біля віконечок кас, ліниво простягають руку з імпровізованим розкритим гаманцем і флегматично гугнявлять завчений текст. Жебраки тут такі ж важливі, як і касири за склом. І ті, й інші задають вокзальний метушливий темп. Прохачі вчать обережності, тренують увагу, виховують здатність співіснувати з чимось чи кимось для тебе не прийнятним. Попри толерантність і довіру до ближнього свого добре дивишся за грішми і телефоном.
Переді мною чекає свого квитка хлопець, видно, студент. У нього велика сумка і голодні очі. А об поручень біля вікна каси оперлася жінка в брудному подраному одязі, просить «копійку». І от мені цікаво, чи простягне ця вокзальна завсідниця руку до студента. Коли він схиляється над віконечком, жінка замовкає. Хлопцеві не вистачає копійок на квиток. «Візьми в мене, — несподівано приязно промовляє жінка і злегка тормосить хлопця за рукав. — Я багато маю». Для підтвердження трусить «робочим» поліетиленовим пакетом, що вмить озивається дзвоном монет. Отак не завжди знаєш, даси милостиню жебраку чи жебрак дасть тобі.