Чим переймалася і дивувалася протягом останнього тижня власний кореспондент газети «Волинь-нова» у Нововолинську Алла ЛІСОВА...
Чим переймалася і дивувалася протягом останнього тижня власний кореспондент газети «Волинь-нова» у Нововолинську Алла ЛІСОВА
… УЖЕ ВІДЗНАЧАЄМО І ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ГОРІЛКИ У стінах парламенту народився проект нового Трудового кодексу, який, виявляється, вже пройшов перше читання і має бути прийнятим у нинішньому році. Так от, він передбачає низку «цікавих» нововведень, котрі, як оцінили експерти, ігнорують право людини не тільки на відпочинок, а й на охорону здоров’я. Найбільше всіх обурили зміни щодо збільшення робочого дня з 8 до 12 годин. Стаття 143 цього документа дозволяє фактично встановити необмежену тривалість робочого дня і тижня. Єдина поступка від законодавця лише в тому, що це можливе лише тоді, коли є письмова згода працівника. Якщо ж врахувати, що торік, за офіційною (!) статистикою, на одне вакантне місце в нас претендувало 10 безробітних, то коментарі зайві. Хто у такій ситуації насмілиться заперечити роботодавцеві?! Разом із тим дивує аж надто велика кількість вихідних. Вже мовчимо про «п’яний» січень, в якому, всім відомо, робота неефективна, що обертається невиконанням планів, бюджетів і т. ін. Нещодавно уряд підніс ще одну радісну новину: в травні відпочиваємо аж дев’ять днів! Воно б то нічого — і городи люди посадять, і Воскресіння Христове достойно відсвяткують. Але ж ситуація в країні зовсім не дає підстав працювати менше, а відпочивати більше. Величезна кількість свят у нашому календарі інколи й добряче може розсмішити. Нещодавно дізналася, що в останній день першого місяця року світ (а отже — й Україна) відзначає… день народження горілки. 31 січня 148 років тому великий вчений Дмитро Менделєєв презентував технологічний процес виготовлення горілки. Маємо й день соціальної справедливості (невже вона існує лише один день на рік?), і день кішок, і день птахів, які мігрують, і день спонтанного вияву доброти, і день народження смайла, і день хворого, і день боротьби з тютюнопалінням, і день вдів, і день родини… Словом, підстав для свят у нас вистачає. Але мусимо дивитися на цивілізований світ і робити так, аби й будні у нас були якщо не святом, то принаймні нормальними, в яких би всі почувалися гідними громадянами.
…НЕВИХОВАНІСТЮ ТА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ВОДІЇВ Геннадій Іванович Урянський із селища Жовтневе 36 років добував під землею чорне золото. Зараз — на заслуженому відпочинку. Незважаючи на поважний вік, намагається бути активним у житті. Неодноразово їздить у родинних справах до Києва. Оскільки в Нововолинську немає залізниці, то користується послугами автотранспорту. І на цей раз взяв квиток із Києва додому на 21.00. Переступивши салон автобуса і пред’явивши пільговий квиток, виданий йому як інваліду праці, відразу вловив невдоволений погляд водіїв. Зрозуміло: приємніше везти того, хто викладає відразу гроші. О 4 годині 20 хвилин прибули до Луцька. В пасажира із Жовтневого виникла потреба на кілька хвилин відлучитися. Вже біля дверей запитав водіїв, скільки стоятимуть. У відповідь почув: 5 хвилин. Вклавшись у цей час, спокійно прямував до автобуса. Аж раптом — він йому показав «хвоста». Спантеличений пенсіонер, забувши про все на світі, і в першу чергу про те, що в нього хворе серце, кинувся навпростець пересікти дорогу «швидким» водіям. Та де там! Попервах стояв просто ошелешений, не вірив своїм очам і все думав, що автобус от-от повернеться. Та куди там? Пасажир виявився непотрібний водіям. Із розпачу мало не розплакався: у салоні — сумка, де залишилися документи, гроші та інші речі… Диспетчер Луцької автостанції № 2 спочатку заспокоїла стривоженого чоловіка, хотіла викликати до нього «швидку». Та через кілька хвилин Геннадію Івановичу стало краще. Тоді вона зателефонувала до колег (номера телефону водіїв у неї не було) і попросила забрати з київського автобуса, який до них прибуде, багаж невезучого пасажира. А він, прочекавши більш як годину, добрався до рідного міста. Про свою прикру пригоду розповів дружині, яка його розрадила: що зробиш, з ким не буває, такі часи настали… І, можливо, в редакції не виклав би історію про свою прикру поїздку в столицю, якби… Якби подібне не трапилося із його знайомою, яка працює в одному з банків. Вона, молодша, все-таки наздогнала автобус… Мені подумалося: «Люди добрі, та в який час ми живемо, що керує нашими вчинками? Чому ми робимося такими черствими й недобрими один до одного? А самі так хочемо уваги, поваги, співчуття…». Умисно про цей факт раніше не писала, бо сподівалася, що ображеному чоловікові зателефонують горе-водії, вибачаться, запропонують якесь матеріальне відшкодування, принаймні хоча б за безкоштовний квиток… Довелося й мені почекати на реакцію з боку керівництва ВАТ «Володимир-Волинського АТП-10707», яке і відправляло автобус у цей рейс. Лише за третім дзвінком заступник директора з експлуатації цього підприємства Микола Лопошук пояснив: — Справді, такий факт дійсно був. Ми його обговорили на планерці. Водії за собою вини не почувають, бо взнали про свою «згубу» тільки в Нововолинську. Кажуть, в їхні обов’язки не входить слідкувати за тим, хто куди з пасажирів виходить. Тим більше, що автобус йшов із запізненням. Та й претензій до них ніхто ніяких не мав… Дивна логіка. Виходить, що головне — аби пасажир заплатив гроші. А як він їхатиме додому — це його проблеми. Та й навіть якщо людина виявилася коректною і терплячою й не стала подавати до суду, то все одно такий неординарний і досить-таки неприємний випадок вартує того, щоб його «розрулити» по-людськи. Не називаю прізвища водіїв, бо маю надію, що вони все ж таки знайдуть ветерана, вибачаться. Це спрацює лише на них, додасть авторитету перевізнику. Бо вже тут-таки влада не винна. Буквально через день після візиту мого попереднього героя часта гостя редакції, авторитетна жінка Марія Миколаївна Рябченюк розповіла подібну «історію». Тільки це вже відбувалося на приміському маршруті із Манькова до Війниці Локачинського району. Так от, коли ветеран (дружина репресованого) показала водію буса посвідчення, він зі злості та невдоволення аж затрусився. Всю дорогу «кипів» і був агресивний до пасажирів. Аби не розлючувати далі щофера, який все ж таки за кермом, Марія Миколаївна заплатила. Та всю дорогу жінку не покидала думка про те, чому її покоління нині таке принижене. Що стосується Марії Миколаївни особисто, то вона ніколи жодними пільгами не користувалася, нічого для себе не просила, бо вважає найголовнішим для людини — не втратити гідності. Тому якщо держава вирішила підтримати ветеранів, інвалідів, давши їм пільги, то хай би не ставила їх у залежність від водія, інспектора чи чиновника. Найпростіше було б цю мізерію дати їм у вигляді доплати до пенсії.
…ЯК МОЛОДЬ КЕПКУВАЛА ЗІ СТАРШИХ Їду маршруткою до Іванич. Зайняті всі сидячі місця. На зупинці «Молокозавод» заходять дві літні жінки, одна з яких — із паличкою. Стають біля сидіння, на якому зручно вмостилися два підлітки 15–16 років. Вбрані по-модному, в руках — «круті» мобілки, з навушниками. Очевидно, слухають веселу музику й дивляться у вікно, стараючись не помічати нічого й нікого навколо. Ще на одній зупинці підсідають люди, яким важко стояти. Прошу водія зробити юним пасажирам зауваження. У відповідь — мовчанка. Ще через трохи не втримуюсь, і одного з хлопців легенько чіпаю за рукав, показуючи жестами, що потрібно дати місце. Реакції — ніякої. Аби «не нариватись», і собі мовчу. Але злість нуртує всередині: якби була своя дитина — підняла б за вуха! На «нових Іваничах» хлопці кулею вистрибують із салону, вже в дверях кинувши мені: «Свого повчай!». Тільки тоді пасажири почали висловлювати невдоволення. Довелося бути на свято Водохреща біля озера, поруч якого розмістилися й два розважальні заклади. Попри холодну, морозну днину, відвідувачі одного й другого вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям. В одній компанії серед старших людей знайшлося кілька сміливців пірнути в крижану воду. В цей час група молодих розважалася пивом і цигарками. Коли побачили «моржів», почали голосно сміятися й кричати: «Гляньте на чудаків, гляньте на чудаків!» — і поспішили собі до озера, щоб… «чудаків» сфотографувати. До закінчення вечора хлопці й дівчата «взяли» таку дозу спиртного, що про їхні розваги неприємно писати. Стало гірко: це ж наші діти.
…ДОЛЕЮ ГАБОРОВИХ ГЕРОЇВ Мій добрий товариш, відомий літератор зі Львова, автор літературного проекту «Приватна колекція» і багатьох інших, не менш цікавих, Василь Габор нещодавно подарував свою нову книгу під промовистою назвою «Про що думає людина». До неї він ішов, як сам каже, довгих п’ятнадцять років. Невеличке видання у 129 сторінок одразу вражає простотою сюжетів. Що ж думає людина, йдучи на роботу? Яким є світ в її кімнаті, біля будинку? Якою є оселя самотнього? Що викликає радість і сум?.. Не стала ділитися ні з ким враженнями від прочитаного. Але коли третій із тих, кому дала цю збірку візій та невигаданих історій, сказав: «Замов її мені» — зрозуміла: ця книга про життя, про наші маленькі радощі й печалі. Це — віддзеркалення буття пересічного українця. Зізнаюся, давно вже не отримувала такої насолоди від заочного спілкування з новими для мене героями. Тішилася торжеством Духа земляків автора з далекого закарпатського села Шандрово, плакала над долею тих його вихідців, які не витримали жорстоких законів буття і зламалися. …Несподівано заявила про себе моя давня подруга з Коломиї Алла Коцур-Кох, яка, маючи трьох дітей і працюючи на відповідальній посаді завуча гімназії, знаходить час для написання цікавих книг для дітей. А ще — творить ліричні вірші для душі. Щоб підняти настрій, вона своїм друзям на сторінці у Фейсбуці пише ось такі рядки: Не кажіть: «Ця тема — не зимова, Не буває незимових тем. Щоб у січні ми були, як вдома, Має в серці зацвісти Едем.
А зима, зима — казкова фея, Сяє, сіє зорі з-під поли. І вони, як ключик, серця двері Відчиняють Волею згори.
