Відважні луцькі туристи-рибалки освоюють ріки і моря Росії
Як рядовий любитель рибальства, примітивний поплавочник, котрий відстав від прогресивних спінінгових технологій, я мріяв поспілкуватися зі справжнім асом, який з’їв зуби на кістках власного улову. І ось, нарешті, «клюнуло»! Лучанин Сергій Миколайович Семенчук, котрий рибалив у Карелії, на річках полярного Уралу, Байкалу, біля берегів Охотського моря, погодився розповісти про свої пригоди. Йому ще немає й 50 років, пенсіонер — майор міліції, займався спортом, тепер працює у сервісній фірмі. Як з’ясувалося, Сергій Семенчук із друзями на катамарані подорожує ріками Росії в малодоступних місцях ось уже більше десяти років
Олександр НАГОРНИЙ
ТЕТ-А-ТЕТ ІЗ БУРИМ ВЕДМЕДЕМ — Сергію Миколайовичу, Волинь називають краєм річок та озер, кажуть, що й риба в них кишить, а ви десь по світах мандруєте зі спінінгом. — Я рибалив практично на всіх водоймах Волині, полюбляю і взимку посидіти біля лунки. Тільки любительська рибалка і водний туризм — це різні речі. — Однак я думаю, що це надто дороге задоволення, не кожному по кишені, щоб подорожувати російськими просторами… — Ми ж економимо кошти на проживанні, сервісі, вигодах (сміється). Щоправда, суттєво подорожчали квитки на залізничному транспорті в Росії, але треба миритися з цим. Добиратися в глухомань справді непросто — всюдиходами чи на вертольотах. Але ж ми рік готуємося! Повертаємося і вже в дорозі розмірковуємо, як спланувати майбутню відпустку. — Розкажіть, як ви добирались до Охотського моря. — Спочатку їхали поїздом до Москви, 8 годин зайняв переліт до Хабаровська, далі тисячу кілометрів річкою «Метеором» до Ніколаєвська на Амурі, 9 годин по грунтовій дорозі і, нарешті, останні 40 кілометрів КамАЗом до самого синього моря. Там зібрали 6-метровий катер-тримарин, на якому згодом пропливли декілька сотень кілометрів до Шантарських островів. — Сергію Миколайовичу, і є заради чого терпіти такі незручності? — Мене заманив у водний туризм у 2000 році Володимир Диренко — чудова людина, на жаль, уже відійшов в інший світ, який казав: «Після першої поїздки або скажеш, що тобі така «розкіш» не потрібна, або подорожуватимеш усе життя». Я обрав друге. Шантарський архіпелаг — це суворий, але надзвичайно красивий дикий край, візерунчасті й стовповидні скали зачаровують. Колись це був район полювання на китів. Ні з чим не зрівняти відчуття, коли в бухті бачиш голову і округлу спину гренландського кита, чуєш його важке дихання, після чого доверху злітає хмарка водяного пилу. Ми потрапили на нерест горбуші, яка піднімалася суцільним потоком із моря в гирло річки. Про рибалку й нічого розповідати — навіть телескопічні вудлища ламаються. Одного разу я так захопився ловлею, що не помітив ведмедя, який зацікавився, хто ж зайняв його уловисте місце. Я кинув спінінг і потихеньку пробирався берегом до тримарина, приговорюючи: «Михайле Потаповичу, я не їстівний…». А в затоці плюскалися тюлені — це теж неабияке видовище. — Не доводилося відстрілюватися від нападів косолапих? Та вони на Шантарських островах підкрадаються до ласощів у наметах, як у нас коти. Уночі інколи бурого ведмедя відлякували пострілом. Влітку вони не агресивні і взагалі в сутичках винні завжди люди. Був випадок, коли ведмідь напав на туристів. Його поранили заїжджі багатії, які подорожують із гідом, із усіма зручностями, і розважаються, відстрілюючи все живе.
ПОДОРОЖІ ЗНІМАЮТЬ НЕГАТИВНУ ЕНЕРГІЮ — Сергію Миколайовичу, що б ви порадили туристам-романтикам, які забажають потрапити (за вашим прикладом) на ріки в тайзі чи тундрі? — Перш за все, треба, щоб підібралася дружна врівноважена компанія. Адже не виключено, що через тиждень-два в екстремальних умовах когось буде дратувати поведінка колеги. Та й ріки треба вибирати зручні — хай із порогами, з екстрімом, але прохідні. Одного разу нас закинули гелікоптером у верхів’я річки полярного Уралу, якої там… не виявилося. На місці ми з’ясували, що річка від небувалої спеки пересохла. На карті є — насправді немає. Довелося пробиратися поміж скал 10 кілометрів до води. Викидали з наплічних рюкзаків усе підряд, насамперед продукти — крупи і пшоно, згодом доводилося живитися «підніжним кормом». Ось тільки українське сало зберегли, бо без нього ніяк! — А що ж ви накладаєте у рюкзак? — Як не стараємося взяти тільки найнеобхідніше, а 50 кілограмів все одно набирається. Ми ж на місці складаємо катамаран, маємо також невеликий моторчик, який застосовуємо, коли долаємо пороги річки. Чесно кажучи, обов’язково беремо «стратегічний продукт» — спирт, за який можна виміняти оленини, обов’язково — цукор, чай тощо. Як я казав, душею компанії завжди був Володимир Диренко («Вован»), у походах також брала участь затята туристка із Луцька Ніна Бочарова, бібліотекар за професією. В останні роки на річці Кара в полярному Уралі «посвятили» в туристи мого сина Станіслава, початківця Руслана Медведєва… З нами давно подорожує українець, який живе в Росії. Він бере із собою мисливську рушницю, що дає змогу урізноманітнювати в тундрі наш скромний раціон завдяки підстреленими зайчиком чи качкою. — Чому вас так приваблюють річки полярного Уралу, які течуть серед тундри? — У 2011 році з Воркути нашу групу із семи чоловік (одна жінка — Ніна Бочарова) зафрахтований всюдихід перекинув на річку Кару. Ми відразу потрапили в умови полярної ночі, можна було читати книжку, як удень. 350 кілометрів пропливли по водних артеріях, аж доки не дісталися Північного Льодовитого океану. Після того поставили моторчик на катамаран і ще 200 кілометрів пройшли Карським морем. Зупинилися на базі, де працювали вахтовим методом робітники (в тому числі й українці), які будували насосну станцію для газопроводу «Північний потік». Нас зустріли росіяни дуже приязно і безкоштовно, хоч ми пропонували гроші, доставили у Воркуту. Під час подорожі милувалися каньйонами, скалистими берегами, ну й, звичайно, рибалили, спілкувалися з місцевими жителями. — А чи не допікала мошкара? Чи можна було хоча б скупатися в річках? — Ми завжди для водного туризму вибираємо кінець літа. Як правило, тамтешня погода у серпні відповідає нашому листопаду, мошкари немає. Влаштовуємо «баню» на березі. Знаходимо якісь дошки із розбитого плоту, розпалюємо вогнище, яке обкладаємо камінням, і натягуємо зверху тент. Першою опробовує баню Ніна Бочарова. Хлопці після парної стрибали у річку — вода 7—8 градусів. У 2003 році я пережив інфаркт, а тому уникаю такого стресу. — Ви і після хвороби не заспокоїлись — подорожуєте? — Я вже як гуру серед молодих (усміхається). Почуваю себе зараз чудово (тьху-тьху), то чому не милуватись щоразу новими чудовими видами дикої природи? Це, навпаки, заспокоює. Щодня — інший пейзаж, нові пригоди. За місяць повністю звільняєшся від негативної енергії, позбавляєшся турбот про сьогодення та неприємних думок про ситуацію в нашій державі. До речі, на катамарані завжди встановлювали національний прапор і аборигени нас впізнавали: «Хохли пливуть!». Коли в ненця-оленевода запитали, чи знає таку країну, як Україна, то почули відповідь: «Це там, де бандерівці?». — А яке враження від Байкалу, де ви торік побували? Хоч Світязь і називають українським Байкалом, але це різні величини. Там не порибалиш — глибина відразу сягає кількасот метрів. Вода просвітлюється метрів на тридцять. Якщо вас цікавить знаменитий омуль, то він годується планктоном і ловлять цю рибу сітями. Ми його споживали, але не ловили. Побували в північній частині Байкалу, два тижні пливли по Верхній Ангарі і виловлювали звичайних щупаків.
ІКРУ ЧЕРПАЮТЬ ЛОЖКАМИ — Сергію Миколайовичу, найбільше мене, звісно, цікавить риболовля. Які снасті застосовували? Які визначні екземпляри попадалися на спінінг? — Ось уже п’ятий рік користуюся дорогим американським спінінгом, ловлю на звичайну блешню (воблерів не настачишся) і якщо на нього не наступлю ногою (сміється), то ще стільки ж він служитиме. Ловили щук і таймені по кілограмів десять—дванадцять, харіусів, лєнки, гольця, горбушу, окуня. Взагалі, риба в сибірських ріках виростає невелика, певне, через те, що вода холодна. Залишаємо частину для споживання, засолюємо, але здебільшого фотографуємо достойну здобич та відпускаємо. Мабуть тому, що на Волині гребуть усе підряд, включно з мальком, застосовують електровудочки, запаси риби в річках та озерах катастрофічно зменшуються. — А який гостинець додому везете? — Раніше це була засолена риба, а тепер — ікра, звісно, не така, яку накладають у баночки в Україні. Митники дозволяють перевозити через кордон не більше трьох літрів знаменитого російського продукту, хоча ми рибу самі виловили та ікру приготували. — А як ви готуєте в польових умовах свіжу ікру для споживання? — На дерев’яну рамку натягується капронова сітка з дрібними вічками. Через це сито ікру заливаємо холодним міцним розчином солі. Якщо товариство збирається їсти продукт відразу ложками, то достатньо п’яти хвилин, якщо пізніше — 15—17. Після цього ікру виливаємо на марлю і очищаємо. У місцевих жителів така ікра подається до столу у вазочках, як варення. І її їдять ложками. — Чи є якийсь особливий спосіб приготування юшки з риби на березі річки? — З виловленої риби знімаємо ніжне філе. Якщо вполювали дику качку, то варимо її в річковій воді. Потім протягом години відварюємо підготовлені хребти, голови риби. У відвар вкидаємо філе, додаємо тут же знайдений дикий часник, пахучі трави, заготовлений лавровий лист, перець. Скажу відверто, що прісноводної риби я вдома взагалі не їм. Тим більше, що протягом місяця змушений постійно її споживати. — Сергію Миколайовичу, ви і в цьому році збираєтеся в похід? — Що значить — збираємося? Я із сином та Русланом Медведєвим уже й квитки замовили на 3 липня цього року. Курс — на Петропавловськ-Камчатський. Якщо не зупинять прикордонники, то побуваємо і на одному з Курильських островів, де стояли японські військові батареї. Наступний маршрут теж відомий: плато Путора, в районі річки Дудінка, притоки Єнісею, неподалік Норильська. А мрія наша — побувати на річці Юкон, на території північно-західної Канади. … Можна тільки скинути капелюха перед такими відважними романтиками-туристами і побажати їм попутного вітру, як і морським вовкам.
На фото: «Експедиція» в повному зборі з українським прапором на річці Кара.
