Сьогочасного 9 березня починає свій відлік 200-ий (двохсотий!) рік від дня народження великого Шевченка...
Сьогочасного 9 березня починає свій відлік 200-ий (двохсотий!) рік від дня народження великого Шевченка. Щодалі, то частіше з’являються повідомлення у ЗМІ про підготовку до відзначення знаменної дати в різних краях нашої держави, і це мало б тільки тішити кожну щиру українську душу. Однак немало чого в тому інформаційному потоці неабияк насторожує. Насамперед викликає тривожні передчуття пропозиція президента сусідньої держави Владіміра Путіна організовувати святкування Шевченківського ювілею спільними зусиллями України та Росії. Чи ж можна при такій «спілці» сподіватися на адекватне прочитання полум’яних Тарасових інвектив-послань, адресованих змученому неволею в шовіністичному ярмі рідному народові?
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України
Виникає сумнів і щодо сприймання в сучасній Росії оцінки Шевченком постатей Петра І, Катерини ІІ, усього царату загалом. Невже на тлі повальної реабілітації там колишніх самодержців можуть офіційно змиритися із правотою характеристик на кшталт «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину»? І що вже тут казати про звеличення Мазепи та осуд Богдана Хмельницького за необачність при підписанні військової угоди з Москвою («Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну!»). До того ж у «Кобзарі» жодного разу не вживається слово «Росія», яке Петро І безпідставно узаконив перед Європою як назву своєї держави. Бо ж і сто років по тому, як і одвіку, в устах козацького люду суміжний простір називався Московщиною, а його мешканці — москалями. Чи не запропонують нам знову заплющувати очі на правду від свого Пророка і вірити колишнім червоним коментаторам, що він у баченні історичних реалій помилявся? То більше, що активізувала свої сили у відповідному спрямуванні і наша рідна «п’ята колона», зокрема її шевченкофобський підрозділ на чолі з одіозною постаттю Олеся Бузини. За його негідним прикладом витворюються нові пасквілі про «вурдалацтво» улюбленця «сірої маси», приписуються безборонній жертві немислимі пороки. Днями на радіо «Культура» молодий актор Роман Семисал з неприхованою зловтіхою розповідав на свій лад про суперечливий характер світогляду автора «Кобзаря» і запевняв, що для сучасної молоді, яку «нудить від Божка в кожусі», Шевченко може бути цікавим лише як суто пересічна людина зі своїми численними слабкостями — нездоровими звичками, безшабашністю, хохляцтвом. І добре, мовляв, що про цю правду можна нарешті дізнатися всім охочим із Інтернету (вочевидь, і з тамтешніх потужних сміттєзвалищ? — О. К.). Словом — нема кому вірити і довірятися. Слухаєш такого самовпевненого суддю-аматора і просто ціпенієш у душі з дива: що спонукає начебто інтелігентну людину опускатися до суто обивательського пліткування і бридких домислів? Це скільки ж цинізму треба нагромадити в душі, щоб отак безпардонно, вдаючись до грубої підміни понять, перекручень, пересмикування фактів, перекреслювати усе, створене Генієм, і напрацьоване відомими інтелектуалами-шевченкознавцями? До прикладу, тільки Іван Франко присвятив дослідженню Шевченкової спадщини у слові більше 50 праць. Про інші подібні прикрості з огляду на формат рубрики говорити не випадає. Але одну аж надто болючу обминути не можна. Стосується вона знаменитого «Заповіту», який по проголошенню Незалежності навіть у наймасштабніших святкових Шевченківських концертах обминається, не звучить. Виявляється, новітні культуротворці (переважно родом ще із червоного часу) взялися обгрунтовувати неактуальність рядків зі згадкою про Бога, виявивши там спонуку до безбожництва, а також надмірну агресію у заклику окропити волю «Вражою злою кров’ю». Чи то такі «фахівці просто не знають елементарних речей (особливостей стилю революційного романтизму), чи таки свідомо сіють оману, підіграють гримуванню поетичного генія Шевченка за комфортними мірками під суто етнографічне явище у простакуватій подобі? Не будьмо ж байдужими спостерігачами нових виявів боротьби за Шевченка. Адже, як справедливо зауважують у своїй передмові до найповнішого поки що видання його творів у шести томах академіки Микола Жулинський та Іван Дзюба, ця «боротьба тому тривала так довго, тому й була такою гострою, що це — боротьба за душу українського народу». І сьогодні, нарешті, Шевченко таки має бути очищений від усіляких фальшивих нашарувань, аби постати у своїй справжній сутності, тобто — як духовний будівничий нашої держави.
