НАОДИНЦІ З ПРИРОДОЮ: «Не бийте, дядьку, чорного крота!»

Коли б не щемливі рядки поезії рівненського письменника Миколи Тимчака, либонь, і не звернула б уваги на цю проталину на південному схилі газону біля Луцької гімназії № 21.

Поспішаючи на роботу, помітила, що вона була ну дуже густо порита свіжими кротовинами. А я й не знала, що кроти прокидаються так рано, коли навкруги ще стільки кучугур! А поет знав, інакше б не написав:
Зима в обірваних снігах,
як сирота, пішла селом.
Зітхнули вслід городи.
Сусід із вилами по свіжій грядці ходить…
— Не бийте, дядьку, чорного крота!
Розумію обурення дачників, які вже вигадали сто і один спосіб боротьби із цими землерийками, які таки псують грядки. Але ж у поета зовсім інший погляд на проблему: «Торік вам згасла жінка. Лиш сльота цілісіньку осінь плакала за нею. Душа ж до вас прийшла попід землею! Не бийте, вуйку, чорного крота!».
Упіймала себе на думці, що оті чорні горбики землі вкупі з Тимчаковими поетичними рядками створюють елегійно-весняний настрій і спрямовують думки у конструктивне русло: оце вже час і вазони попересаджувати, і про насіння подбати… Весна ж бо, Господи, весна… А кріт… У нього, вважає поет, «жіночі рученьки, бо має все роботу, осліплий від чорнозему і поту, він завше знає, де землі болить». До весняних мотивів дослухалася Валентина Штинько.