ВЕРБУЮТЬ В УКРАЇНІ НАЙМИЧОК

Своїми враженнями про двомісячне перебування у Західному Берліні ділиться мешканка Нововолинська Лариса Андрійчук
Дівчина перебувала у Німеччині офіційно, потрапивши туди через київське агентство, що працює за відомою програмою «Au-Pair», яка була започаткована в Західній Європі наприкінці 60-их років минулого століття. Отримавши у минулому році фах перекладача у Волинському інституті економіки і менеджменту, Лариса з своїми однокурсницями (четверо закінчили вуз на «відмінно») вирішила попрацювати за кордоном. Тим більше, що програма передбачала культурну частину, ознайомлення із звичаями та побутом, традиціями країни, «живе» спілкування німецькою мовою. Однак те, з чим зіткнулася наша співвітчизниця, її розчарувало, ось розповідь дівчини:
— Все почалось з того, що я від знайомої, в якої проживають родичі в Києві, дізналась про столичне агентство з такою ж назвою «Аu-Pair», що в перекладі з французької означає «взаємодопомога». Програма, яку воно пропонує молодим дівчатам віком від 18 до 23 років, передбачає можливість проживати рік у німецькій родині на правах члена сім’ї. Приїжджі мають допомагати в догляді за дітьми та в легкій домашній роботі. В агентстві на першій співбесіді нас заохочували, що ми за мізерні кошти побачимо Німеччину, Європу. Платили за послуги від 80 до 140 євро.
Сім’я з Берліна мене вибирала напряму, тобто потелефонували додому в Нововолинськ. Були ще інші пропозиції, які мене не влаштували, бо йшли від фермерських сімей з віддалених сіл. Німці ж мають кілька кандидатур і їм є можливість вибирати.
Візу відкривали шість тижнів. За тиждень до закінчення оформлення документів прийшла остання «Інформаційна брошура 5—6», так вона називається. Там були перераховані випадки, коли німецька сім’я може бути нами незадоволена. Конфлікти мають втрясатись лише через представництво агентства у Франкфурті-на-Майні. Забіжу наперед і скажу, що доводилось мені зі своїми проблемами звертатися на їхню «гарячу лінію», але конкретної відповіді звідти не отримала. До того ж додзвонитись туди непросто.
18 жовтня, узявши великий пакунок з національними сувенірами, я відправилась до Німеччини. Першим шоком стало те, що, ступивши на берлінську землю, я опинилась в незнайомому мені світі, де на мене ніхто не чекав. Довелось просити мобільний телефон, нагадувати про себе. Через деякий час до мене підійшов молодий чоловік років тридцяти п’яти. Допоміг мені занести сумку. Сухо познайомились: Франк і Фрауке, їхні діти — семирічна Фіона і восьмирічний Маріус. Мої українські подарунки сприйняли без емоцій і подяк.
У триповерховому будинку сім’я наймала два верхні поверхи. Ознайомили з розміщенням кімнат. Сказали, що ванною я можу користуватись лише ввечері, у їхні покої заходити заборонено. Поселили мене у кімнатці на горищі: вішалка, поличка, стіл, диван — і все.
Ввечері господар вручив розклад роботи. З 6.30 до 22 години вечора все похвилинно розписано. Попередили, що з першого дня доведеться водити автомобіль. Важко було мені їх переконати, що мушу призвичаїтись до берлінських автострад, бо я з маленького провінційного містечка, і до того ж не керувала великим восьмимісним імпортним авто. Дали мені відстрочку... на тиждень.
Зі мною майже не спілкувались. Лише через два дні фрау принесла надруковані на 12-и сторінках мої обов’язки і права. Готувати сніданки, вечері для дітей, влаштовувати їм дозвілля, прасувати, прати, складати, прибирати... Коли в перший день я запитала, як користуватись посудомийною машиною, то скептична і насмішлива реакція німців мене морально вбила. Мала право харчуватись тим, що й діти. Здивувало, що при їхньому високому соціальному становищі раціон у них досить одноманітний. Хоча продукти купували у магазині для багатих — «Кайзерсі».
Розвіявся у моїй свідомості і міф про те, що німці дуже акуратна нація. У сім’ї, де я проживала, господиня жодного разу не застелила ліжка. У п’ятницю приберу, а в суботу вітальні не пізнаю. Посеред кімнати розкидані різні предмети туалету, білизна, шкарпетки. Притому, коли я випадково футболки обох дітей поклала на одну полицю, то фрау мені влаштувала справжній скандал. Не легше було спілкуватися з дітьми. Їм там дозволено робити абсолютно все. Коли поскаржилась господарю, він почав на мене кричати. І ще більше розізлився, коли дізнався, що я все записую, казав, що це вперше він зустрічається з такою зухвалістю.
У мене було два вихідних, але я не могла їх використати як хотіла, бо із заробітку, які я там отримувала, мала розрахуватись за мовні курси, за телефонні дзвінки додому. У магазини ходила, як на екскурсію. За два місяці навіть не дозволила собі випити чашечку кави. І, відверто кажучи, постійно хотіла їсти.
Потім для мене почався кошмар, пов’язаний з переїздом господарів у новий будинок, який вони придбали у престижному районі Берліна — Целєндорф. Я змушена була там драяти після побілки підлогу, вікна. Від хімікатів опухли і пекли руки. А згодом доводилось помагати перевозити і все розпаковувати. У новому помешканні мені виділили у підвалі кімнату, де віконце знаходилось на рівні асфальту.
Рятівною соломиною став дзвінок від земляків з Нововолинська, які працювали у посольстві. Вони попросили господарів, щоб вихідні я проводила у них. Лише після того німці, здається, проявили до мене якийсь інтерес. Але ставлення не змінилось. Я і далі залишалась наймичкою.
Перед Новим роком мені надали двотижневу відпустку і я, щаслива, відправилась додому. Ніхто мене навіть не думав проводжати, не цікавився, як я буду добиратись в Україну, попередили лише, якого числа маю прибути назад. Перетнувши кордон і ступивши на рідну землю у Нововолинську, я відчула себе іншою людиною. Мені хотілось ридати від щастя і водночас від жалю до себе і своїх співвітчизників, які опиняються у подібній ролі.
Батьки на відстані відчували щось недобре. Лікар, до якого довелось звернутися невдовзі, виписав чимало медикаментів і сказав, що в мене можуть бути серйозні проблеми зі здоров’ям. Рішення було прийняте: до Німеччини я не повернусь, незважаючи на матеріальні і моральні втрати.
У кінці минулого року в газеті «Урядовий кур’єр» було вміщено передрук з німецького видання «Deutsche Welle», де одна німецька дослідниця аналізує програму «Аu-Pair». Вона, зокрема, зазначає, що це один з великих міфів називати програму не роботою, а описувати її зміст лише як культурний обмін. Насправді ж на Заході дедалі більше сімей перекладають домашню роботу на плечі служниць з-за кордону. І взагалі, як пише газета, практично нема установ, які б контролювали дотримання принципів діяльності «Аu-Pair». А тому, перш ніж їхати за кордон, треба добре подумати.
Алла ЛІСОВА.