Чим переймався і дивувався протягом останнього тижня спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова» Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ...
Чим переймався і дивувався протягом останнього тижня спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова» Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ.
… ДИСЦИПЛІНА БУДЕ У НОРМІ ПРИ ЛЮДЯХ «У ФОРМІ»? Зі здивуванням дізнався, що з нового навчального року учнів деяких шкіл (поки що лише у Західній Україні, зокрема на Івано-Франківщині) вчити розуму разом із традиційними вчителями будуть і… правоохоронці. Принаймні таке нововведення — офіцери поліції у школах — передбачає міжнародний проект «Ювенальна юстиція», ініційований посольством Канади. Ця північноамериканська країна має багаторічний досвід успішного залучення поліцейських до виховання дітей із так званих груп ризику. Канадські «копи» наставляють на путь істинний «важких» підлітків, контролюють ситуацію у школі, охороняють права дітей. Однак, що добре для Країни Кленового Листя, те для України може виявитися проблемою. Якщо говорити про себе, то мені, зізнаюся, ця ідея не зовсім до душі. Якось не сприймається людина в міліцейській формі в шкільному коридорі. Як на мене, вона там більше нагадуватиме наглядача, ніж охоронця порядку. Я вже не кажу про міліцейські «методи» виховання, якими у нас людей лякають. Тому, перш ніж вводити цю посаду, необхідно все добре зважити. Очевидно, функції «шкільних ментів» мають полягати в тому, щоб вивчати мікроклімат у колективах, співпрацювати з батьками, пояснювати учням, що за будь-яку серйозну провину обов’язково настає відповідальність. Чому я так здивований можливою «пропискою» людей у формі в наших загальноосвітніх закладах? Бо за 11 років свого навчання у Луцькій середній школі № 1 міліціонер приходив до нас лише один раз: коли перед усім класом вручив мені грамоту міськвідділу внутрішніх справ за знайдений на вулиці і зданий в міліцію гаманець із 7 карбованцями.
… ЄВРОПЕЙСЬКИМ КУРОРТОМ ПОБЛИЗУ ЛУЦЬКА Пенсіонери, люди похилого віку у своєму колі частенько люблять поговорити про здоров’я і відпочинок у санаторіях, лікувальних здравницях. Адже багато хто, принаймні один раз у житті, десь підліковувався. Щоправда, у цих розмовах зазвичай діє правило: «Кожен кулик своє болото хвалить». Хто був у Трускавці, описують його переваги, відпочивальники з Моршина нахвалюють цей курорт. Ще комусь найкраще оздоровлюється у волинській «Лісовій пісні». Я за своє життя побував у трьох санаторіях. А наприкінці минулого року як учасник бойових дій отримав путівку у «Пролісок», що у Ківерцівському районі. Скажу відверто, ще й сьогодні перебуваю під неймовірними враженнями від цього закладу. Розумію, що моя розповідь може виглядати як реклама, але що вдієш, коли організація роботи обслуговуючого персоналу «Проліска» варта найвищої оцінки! Повірте, такі висновки я роблю, маючи певний досвід перебування в інших здравницях. Що відпочивальникам найчастіше не подобається у санаторіях? Черги на процедури, на прийом до лікарів. У «Проліску» таких проблем немає. Незважаючи на те, що людей тут багато, кожен пацієнт після відповідного оформлення, огляду лікарів та їхніх призначень має точно визначений час на відвідини того чи іншого кабінету. Тут не почуєш: «Хто за ким стоїть, хто у черзі останній?». Графік прийому пацієнтів чітко розроблений, працює, як годинник. Добре знаю, сам у цьому переконався, що в багатьох санаторіях люди додатково розраховуються за різні процедури: хтось несе гроші, хтось цукерки, каву. А в «Проліску» достатньо подякувати теплим словом, щирою усмішкою, максимум — шоколадкою, яку, до речі, медперсонал соромиться брати. Також у санаторіях чи будинках відпочинку часто виникають непорозуміння в їдальні. То довго треба чекати, коли подадуть першу страву, то вже холодний борщ чи суп принесуть. У «Проліску» подібних ситуацій не виникає. Тільки сідаєш за свій стіл і відразу отримуєш гаряче перше, друге. Різноманітність, калорійність, смакові якості місцевої кухні приємно здивували. Досягнути цього кухарям допомагає і власне підсобне господарство. А головне — санаторій розмістився у чарівному куточку волинської природи — у сосновому лісі, неподалік річки Путилівка. Яке тут чисте, цілюще повітря! Які чудові умови і для тих, хто активно відпочиває (поїздки на велосипедах, конях, спортивні майданчики для різних ігор), і для любителів тихого полювання, і для прихильників настільних ігор. А яка благодать для рибалок! Тому «Пролісок» став для мене відкриттям цієї зими і я продовжую захоплюватися ним по сьогоднішній день.
… ВАРВАРСЬКИМ СТАВЛЕННЯМ ДО ТВАРИН Усіх нас із раннього дитинства привчали з любов’ю ставитись до братів наших менших. Це був правильний напрям, бо закладене зі шкільної лави співчуття до тварин залишається в людській душі надовго. Тим більше боляче було читати жахливе повідомлення в Інтернеті, що буквально приголомшило мене своїм цинізмом. Уявіть собі: у Житомирській військовій частині під час занять з бойової підготовки показово (!) вбивали собак, а трупи підривали вибуховими пакетами. Важко собі уявити картину, яку описують жінки, котрі мимоволі стали свідками цієї страхітливої живодерні, оскільки вони служать у цій частині за контрактом. Із їхніх слів, командир бригади особисто наказав забити трьох псів саперними лопатками на очах рядових солдатів. Потім тварин донищили з допомогою вибухівки. І весь цей «показовий урок» було проведено для того, щоб молоді бійці відчули себе справжніми чоловіками, як на війні. А потім мені на очі трапилася розповідь про ще один випадок із життя тварин, але цього разу зі знаком плюс. Невелика замітка в газеті «Комсомольська правда» повідомляла, як у Києві студентка театрального університету врятувала від смерті безпритульного собаку. Зізнаюсь відверто, якби не було вказано, де саме сталася ця історія, ім’я і прізвище дівчини, я б засумнівався у її достовірності. Важко собі уявити, що Надія Лащук, яка вчиться в університеті, платить за навчання, живе з мамою на її зарплату, позичила у знайомих 7 тисяч (!) гривень і витратила їх усі на лікування дворняги, яку отруїли. Дівчина побачила собача, коли воно корчилось у судомах. Завезла песика у ветеринарну лікарню, де медики відразу порадили приспати тварину. Але Надія вмовила ветеринарів спробувати врятувати її. Лікування чужого чотирилапого самітника обійшлося студентці, повторю, у суму з трьома нулями. Цю історію я сприйняв спочатку як щось неймовірне. А потім подумав і згадав, що такі добросердні люди є не лише в столиці, а й у нас на Волині. Ось, наприклад, Дана Наварчук — голова громадської організації «Волинського товариства захисту тварин». У комунальному підприємстві «Ласка», яке вона очолює, доглядають понад 140 бездомних собак. Хіба не заслуговує поваги ця молода жінка?
… ЯК ЧАСТО МИ НЕ ПОМІЧАЄМО ТАЛАНТИ Я все частіше переконуюсь, наскільки непрофесійно працюють українські спортивні селекціонери, зокрема і наші волинські. Взяти хоча б футбол. Так, ми пишаємося олімпійським чемпіоном 1988 року Володимиром Татарчуком, який народився і виріс у Володимирі-Волинському. Слава Богу, його свого часу помітили, почали запрошувати в імениті клуби, де він доріс до вершин футбольного олімпу. Але зовсім по-іншому склалися долі гравців донецького «Шахтаря» В’ячеслава Шевчука і київського динамівця Тараса Михалика. Обидва — волиняни, перший — із Луцька, другий — із Любешівського району. Нині вони — гравці національної збірної України, Тарас — капітан столичного «Динамо». В’ячеслав — багаторазовий чемпіон України, володар Кубка країни і Кубка УЄФА (нині — Кубка Ліги Європи). На жаль, ні одного, ні другого в дитинстві фахівці фактично не помічали, не бачили у них талановитих футболістів. І тому зірки Шевчука та Михалика засяяли лише у провідних клубах України. В’ячеслав добрий десяток літ, як кажуть, вірою і правдою служить рідному йому донецькому «Шахтарю», а Тарас пройшов школу столичного СКА, ужгородського «Закарпаття», а вже потім став зіркою першої величини в українському футболі. До чого я веду? Цими днями мені розповіли про 14-річного волинянина Леоніда. Оскільки він із батьками живе зараз у Польщі, то називають його на польський манер — Леон. Він — воротар шкільної команди і місцевої дитячо-юнацької спортивної школи у Любліні. Хлопець інтенсивно тренується, щодня після уроків бігає кроси, плаває у басейні, займається гімнастикою, акробатикою, на тренуваннях відточує воротарську майстерність. У школі він відмінник, а ще — поліглот. Уже вивчив французьку, англійську, польську мови, опановує німецьку. Хлопець переконаний, що знання мов у спортивній біографії йому знадобиться. А в тому, що в Леона — велике футбольне майбутнє, не сумніваюсь, бо мало хто із відомих голкіперів світу мав у його віці такі спортивні досягнення. Хлопець брав участь у багатьох дитячих футбольних турнірах, де завжди ставав найкращим гравцем. Леонідом-Леоном цікавилися селекціонери з Франції, Німеччини, Голландії, Польщі, Росії… Був він на оглядинах у донецькому «Шахтарі», і відомо, що тренери гірників хотіли б його бачити у їхньому клубі. Приємно повідомити, що Леонід — лучанин. Його дід — колишній волейболіст, призер чемпіонатів України серед студентів педагогічних вузів, майстер спорту з більярду, вчився зі мною у Луцькій середній школі №1. Батько закінчив ЗОШ №15. Він — чемпіон світу з пляжного волейболу серед медичних працівників у Румунії. Як дивно і прикро, що у своєму рідному місті ми не помічаємо в людях такі великі таланти….
