Наш знаний земляк Євген Сверстюк, відомий своїм відстоюванням української культури та ідентичності ще в 60-ті роки, філософ, із тих інтелектуалів, яких називають «совістю нації», стверджує, що «людство жило завжди позитивним прикладом — чи то з релігійної, чи з громадської сфери…»...
Олександр НАГОРНИЙ, редактор відділу права і правоохоронних органів
Наш знаний земляк Євген Сверстюк, відомий своїм відстоюванням української культури та ідентичності ще в 60-ті роки, філософ, із тих інтелектуалів, яких називають «совістю нації», стверджує, що «людство жило завжди позитивним прикладом — чи то з релігійної, чи з громадської сфери…».
На жаль, нині в суспільстві, хоча храми будують і будують, партії створюють, від негативу аж зашкалює, наче перебуваємо в чорнобильській зоні, і це насамперед тому, що люди не бачать державної перспективи, достойних прикладів для наслідування в поведінці скоробагатьків. Тандем у складі Ющенка і Тимошенко бездарно розтринькав енергію Майдану (чи крали руки чи не крали — не відомо, але й нічого не зробили для нації, яку так використовували у своїх інтересах). В умовах безвір’я через беззаконня і корупцію молодь демонструє байдужість, апатію, «всеїдність» у моралі. Хіба що переймається тим, як відразу отримати блага, котрі з колиски мають мажори, відразу стаючи банкірами і нардепами. Звісно, було б добре, якби кожен із олігархів, нардепів, урядовців розповів, як, збираючи металобрухт, освоюючи ремесло в шахтах, на заводах, нажив перший мільйон, а згодом і мільярд. Мабуть, скромність не дає змоги їм афішувати свій вишкіл, щоб молодь брала приклад. Більшовицька влада розуміла, як багато важить для молоді звитяга. І створювала міфи про Чапаєва, Щорса, Стаханова, молодогвардійців, партія демонструвала свою любов до ветеранів Вітчизняної війни, не подбавши про їхній добробут. У брежнєвські часи, працюючи на Тернопіллі, я бачив, як плекала влада героїв праці. Підбирали трудівників із незаплямованою націоналізмом біографією, підвішеним язиком і обов’язково… миловидних жінок. Переважно це справді були працьовиті доярки, ланкові, механізатори, яким до результатів приписували літри молока чи центнери кукурудзи, щоб були «маяками». Пропагувалась військова могутність СРСР, винятковість російського народу, інтернаціональний обов’язок (власне, те, що відточує нині путінська Росія). І робота ідеологічної машини давала результати: ми їхали на комсомольські будови, на цілину, готові були захистити острів свободи — Кубу — і вірили в комунізм. В Україні руйнівну антидержавну політику проводять табачники від освіти, колесніченки від політики, ківалови від науки, агафангели від релігії тощо. Нас тримають у російськомовному інформаційному просторі, як в ГУЛАзі. Чи може бути держава без українського кіно і насправді Національного телебачення? Це — колонія, а не країна. Після таких заяв, як ось від мера-матюкальника із Харкова Кернеса про те, що він повідриває руки й ноги тому, хто торкнеться статуї Леніна, західняки, на жаль, говорять про від’єднання від такого «русского мира», де ставлять пам’ятники Сталіну, вшановують Дзержинського, Брежнєва, Щербицького, а багатий комуніст Симоненко вимагає змінити державну символіку. До речі, як повідомляють ЗМІ, той же Кернес відсидів у тюрмі за кримінальний злочин (видурював великі суми грошей у харків’ян). Це така еліта нації?.. Від Кучми поширилася думка, що в Україні «національна ідея не спрацювала». Це так хочеться «п’ятій колоні» в Україні. Не могла національна визвольна боротьба на своїй території не позначитися на поколіннях. З’явилися такі патріотичні художні твори, як ось «Чорний Ворон» Василя Шкляра, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Червоний» Андрія Кокотюхи та інші, триває перегук на стадіонах привітань УПА, діє в Луцьку молодіжний «Бандерштат» тощо — проростають сходи на землях загиблих національних героїв. Ну, не буде «русского мира», принаймні в Західній Україні та Центральній, де боролись волелюбні люди. Недавно прочитав книгу працівника КДБ Георгія Саннікова «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине», видану в Москві в 2004 році, в якій досить об’єктивно висвітлюється розмах народного супротиву і підлі методи боротьби з населенням. Висновок кадебіста заслуговує на увагу: «Мы выиграли эту войну в Западной Украине, но не победили». Історик Олександр Палій начебто доповнює професіонала, кажучи, що дух українських повстанців «пережив ту імперію, проти якої боровся». Євген Сверстюк як толерантна релігійна людина радить «мати сонце у своєму серці, щоб засвітити ближньому… треба самому змінюватися». Думається, започаткована редакційна акція «Шукаємо героїв нашого часу» послужить цій благородній ідеї. Мабуть, ми дійсно в нинішній ситуації не маємо державницької політичної еліти, але є з нами історичні постаті та герої, політичні діячі того жорстокого часу, коли на терор відповідали тим же, відстоюючи ідею незалежної соборної України. Є нині трудівники серед народу, творчі особистості, які «світять ближньому». Їм — і слово на сторінках нашої газети.
