Двадцятирічна дівчина відчула його сповна лише у 16 років
Двадцятирічна дівчина відчула його сповна лише у 16 років З Галею Кліщук я познайомилася на конкурсі «Людина року», який проходив у Луцьку. Власне, познайомив нас голова Турійської районної організації інвалідів Йосип Шклярук. Він і розказав про її нелегку долю, а вона з вдячністю розповідала, як дід Йосип (так називала свого неофіційного опікуна) допоміг їй, неходячій з дитинства, стати на ноги.
БАБУСЯ – І ЗА МАМУ, І ЗА ТАТА Дівчина підросла, розквітла — відмітила я про себе, завітавши нещодавно до Синявки, звідки Галина родом, — та й на ногу вже так не налягає. «Це вже не та Галинка, яка була»,— так каже і бабуся, Галина Григорівна. У хаті Кліщуків, що на краю невеличкого села у Турійському районі, скромна обстановка: старенькі меблі, телевізор, але чисто і затишно. З фотографії у маленькій рамочці усміхається молода світловолоса жінка. — Це мама, — перехоплює мій погляд Галинка.— Вона померла, коли мені було вісім років. «Згоріла» від раку. Всього якихось три місяці не дожила до свого 28-річчя. З тих пір бабуся Галина Григорівна внучці і за маму, і за тата (батька дівчина не знає). Як живеться бабусі з внучкою? Нелегко. Родини в селі нема. Помочі чекати ні від кого. Тож доводиться 70-річній жінці просити чужих людей порубати дрова чи виорати город. А за «дякую» нині ніхто нічого не робить. А де ж набратися тих грошей? Одержує Галина Григорівна за свою багаторічну працю на фермі тільки 110 гривень пенсії, а Галинка — 63 гривні. Аби привезти дров на зиму, довелося віддати дві пенсії. Добре, що є порося, кролі, а в льоху — картопля. Трохи допомагає донька Леся, Галина тітка, яка живе у Луцьку. Вона її возила й на операцію. Галина Григорівна тішиться, що Галя вже твердо стоїть на ногах, мріє дожити до її весілля. — Намучилася бідна дитина і я разом з нею, — каже жінка. — То, може, колись доля і їй усміхнеться. Коли Галинці було два місяці, бабуся, купаючи її, помітила, що одна ніжка дитини якась не така, як треба. У Луцьку, куди відвезли внучку на обстеження, заспокоїли: у дитини рахіт, давайте вітаміни. Але у півроку вже було добре помітно, що одна ніжка коротша іншої. І коли настав час ходити, стати на ноги не могла. Кілька операцій, зроблених у Луцьку, не дали бажаного результату. Тож у школу дівчина не пішла. Вчителі приходили до неї додому. Залишаючись наодинці, малювала. Сонце, дерева, квіти. І маму. Вона була на кожному малюнку — гарна, така, як на фотографії. «Моєї мами немає живої, то хочу бачити її на малюнках», — пояснювала Йосипу Шкляруку, котрий якось зайшов до хати. Після цієї зустрічі Йосип Якович півночі не міг заснути, думав, як допомогти сироті. На її день народження, на Стрітення, дівчинці тоді виповнилося дванадцять, привіз одяг, продукти, альбоми для малювання. А ще — інвалідний візок. Йому Галинка найбільше зраділа. Через кілька днів вона вже виїжджала за ворота, до церкви. ’ТИ ЩЕ ТАНЦЮВАТИМЕШ, ГАЛИНКО’ — Не журися, Галю, — сказав якось Йосип Якович, — ти ще будеш танцювати на своєму весіллі. Поставимо тебе на ноги. Яким чином — він і сам не знав, але дуже цього хотів. Тож вирішив звернутися до Людмили Кучми, яка опікується благодійним фондом «Україна — дітям». Написав їй листа. А коли випала нагода побувати в Києві, зайшов до неї. Людмила Миколаївна пообіцяла допомогти. І невдовзі з обласного управління охорони здоров’я надійшов лист, у якому повідомлялося, що Галю безкоштовно прооперують в клініці Київського інституту ортопедії і педіатрії імені Воровського. Ногу, що була коротшою на 20 сантиметрів від іншої, довелося ламати і заново складати. Уся вона була пронизана металевими стержнями. Тяжкими були перші післяопераційні дні. — Прокидаюся вночі від Галиного стогону: «Бабцю, болить!», —розповідала Галина Григорівна.— Біжу, шукаю медсестру, щоб дала укол, аби полегшити страждання дитини. Три місяці бабуся спала на підлозі біля ліжка внучки, але таки дочекалася дня, коли Галинка покинула милиці і зробила перші невпевнені кроки. Ліва нога була все ще коротшою за праву на 5 сантиметрів, але ж йшла! Сама! Як тільки дівчина трохи зміцніла, прооперували вдруге, поставили апарат Костюка. Він був зручніший від апарату Єлізарова, яким користувалася раніше. На цей раз операція була платною. І бабусі довелося продавати корову. Торік у травні апарат зняли, поставили тутор, який фіксує ногу. Після того, як його знімуть, слід би було зробити ще одну операцію. Але дівчина стомилася від операцій (за своє коротке життя мала їх більше десяти). Тож вирішила — досить з неї. Слава Богу, вже ходить та й накульгує ледь помітно. — Закінчу навчання, буду шукати роботу або шити вдома, — ділиться планами Галя. Звісно, вона могла б залишитися й в Києві. Адже центр професійної реабілітації інвалідів, куди їй допоміг потрапити на навчання Йосип Шклярук, забезпечує роботою. На Київській швейній фабриці є заброньовані місця для інвалідів. Галинка була там, їй сподобалося. Та, на жаль, підприємство не забезпечує житлом. Тож вирішила повернутися додому. — Приїхала на вихідні, думала, отримаю пенсію, завжди ж першого числа приносили, але листоноша сказала, що перенесли виплату на десяте. А мені треба їхати до Києва. І бабусі пенсії ще не виплатили. Присутній при розмові Йосип Якович Шклярук мовчки витягує з гаманця купюри: «Вистачить тобі?»— простягає Галинці. РАЗ ДОБРОМ ЗІГРІТЕ СЕРЦЕ ВІК НЕ ПРОХОЛОНЕ Галинка вдячна Йосипу Яковичу за турботу про неї. Він замінив їй покійного дідуся. У його хаті в Маковичах дівчину завжди чекають. І Йосип Якович, і його внучка Віта, сільська медичка, вважають Галю Кліщук членом своєї родини. Ділять з нею радощі і горе. Доброту, милосердя Вікторія, певне, успадкувала від дідуся, який добре знає, що таке біда. Хлопцеві з багатодітної селянської сім’ї довелося служити в людей за кусень хліба. А коли в сорок четвертому році його мобілізували до армії, господиня-чешка дала в дорогу буханець хліба, кусень сала і синову теплу білизну. І цю доброту чужої жінки Йосип Якович не забув.У житті завжди намагався допомагати іншим. Не рахуючись з часом, їздить по селах району, знайомиться з матеріально-побутовими умовами інвалідів (їх на Турійщині майже дві тисячі, з них більше ста — діти), допомагає вирішувати їх проблеми. «Якби більше було таких чуйних людей, то, певне, поменшало б у світі горя», — казали мами дітей-інвалідів, з якими довелося спілкуватися. Дякує Богові за те, що на життєвій дорозі її внучки з’явився цей невгамовний чоловік і Галинчина бабуся. Низький уклін за допомогу висловлює вона і народним депутатам України Катерині Ващук, Сергію Бондарчуку, депутату обласної ради Петрові Камельчуку, який не раз допомагав і грошима, і продуктами, усім, хто відгукнувся на публікацію у районній газеті, підтримав дівчинку-сироту в найтяжчі для неї хвилини. Допомагала й районна влада. І, думається, не залишить наодинці з проблемами, допоможе з роботою, коли Галя повернеться в село після закінчення навчання. Євгенія СОМОВА. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
