На заняттях із німецької мови біля мене сидить кучерява блондинка Тетяна. Вона одягається у короткі рожеві сукні і фарбує нігті червоним лаком, дотепно жартує і швидко запам’ятовує нові слова...
На заняттях із німецької мови біля мене сидить кучерява блондинка Тетяна. Вона одягається у короткі рожеві сукні і фарбує нігті червоним лаком, дотепно жартує і швидко запам’ятовує нові слова... Доки ми не вивчаємо теми віку і сімейного стану, я думаю, що Таня — студентка, яку батьки змусили зайнятися чимось корисним, аби не гаяла дарма часу. Але потім вона розповідає: їй 24, має чоловіка, 4-річну дочку й освіту медсестри. — Хочу звідси виїхати, — каже. — В Австрію. Там уже живуть мої батьки. Коли трохи вивчу мову, поїдемо з сім’єю до них. Тут Таня не працює. Хоче знайти роботу за кордоном. Питаю, чому емігрують. — А що робити в Україні? — її зустрічне запитання звучить як повноцінна відповідь. Нишком під партою показує на телефоні фотографії дочки із новорічного ранку. Дівчинка у костюмі лисички схожа на свою красиву маму. Мене начебто нічого не поєднує із цією молодою пані, ми лишень двічі на тиждень складаємо у парі нехитрі діалоги. Але раптом стає сумно від думки, що вона одного дня звідси поїде.
