«ПОБАЧИЛА, ЯК Б’ЮТЬСЯ ХЛОПЦІ, — І САМІЙ ЗАХОТІЛОСЯ…»

Чемпіонка світу з професійного боксу, віце-президент Національної ліги професійного боксу України Аліна Шатернікова декілька років тому, коли ковельчанка Тетяна Коб (на фото) стала чемпіонкою Європи, так оцінила здібності нашої землячки: «У неї чудовий потенціал. Як у нас, боксерів, кажуть, хоробре серце. Б’ється за перемогу до останнього. Фанатично віддана цьому виду спорту».
Ці спортивні якості талановитий майстер шкіряної рукавички з Ковеля сповна продемонструвала на чемпіонаті України з боксу, який нещодавно завершився у місті залізничників

Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ


– Тетяно, насамперед хочу привітати тебе з черговою перемогою. Вкотре ти завоювала золоту медаль найсильнішої в Україні?
— Та я якось і не рахувала. У 2005 році була третьою. Наступного — не пробилась до числа призерів. А з 2007-го щороку завойовувала «золото». Ось і виходить, що нинішня медаль — сьома.
— Зараз у Ковелі ти найвідоміша і найтитулованіша спортсменка, адже стала чемпіонкою Європи, призеркою чемпіонату світу у ваговій категорії до 51 кілограма. Приємно відчувати, що ти — знаменита?
— Я себе, повірте, такою не вважаю. Виросла у скромній багатодітній сім’ї. Батьки мої — звичайні роботяги. Тато працює водієм, мама до пенсії трудилася муляром-штукатуром. Вони виховали шістьох дітей — трьох хлопців і трьох дівчат. Я пишаюся, що закінчила місцеву загальноосвітню школу № 1, п’яте профтехучилище, де, як і мама, здобула професію будівельника.
— Схоже, що ти не мріяла про спортивну кар’єру.
— Що стану професіоналом, а тим більше у такому «чоловічому» виді спорту, мені й наснитись не могло. Так, я росла невгамовною і моторною. Займалась волейболом, баскетболом, хоча мріяла про танці. Оскільки гурток цей був платний, а «зайвих» грошей у батьків не було, то ж обмежувалась спортивними секціями.
— А як з’явився бокс? Наскільки я знаю, цей вид спорту серед жінок у Ковелі раніше ніколи не культивувався.
— Цілком випадково. Зайшла у спортзал, побачила, як б’ються хлопці. І самій закортіло спробувати. Тренер заради інтересу дозволив. Так із того часу і займаюся під керівництвом Віктора Вікторовича Рогатіна, а моїми партнерами на тренуваннях по сьогоднішній день залишаються юнаки.
— Розповідають, що батьки лише через два роки після початку занять боксом дізналися, що ти б’єшся на рингу.
— Так, рукавички доводилося після кожних занять ховати під ліжко, а синці під очима замальовувати тональним кремом. До речі, саме з газети «Волинь» у 2005 році мама вперше дізналася, що я захоплююся боксом і стала бронзовою призеркою чемпіонату України у Миколаєві.
— Тетяно, не можу не запитати тебе і про Олімпійські ігри, бо який спортсмен не мріє взяти участь у найбільшому спортивному форумі сучасності.
— І я не виняток. У мене вже була одна спроба, на жаль, невдала. Перед Олімпіадою-2012 у Лондоні програла ліцензійний відбір у Китаї. Тоді я поступилась боксерці із Франції. Сподіваюся, що у мене з’явиться ще один шанс — Ігри 2016 року в Бразилії. І я спробую ним скористатися.
— Хотілося б трішки відійти від тренувань, турнірів, а торкнутись особистого життя.
— Я відчуваю, що зараз запитаєте, чи не збираюся виходити заміж. Чи не так? Поки що ні. Хочу продовжити свою спортивну кар’єру.
— Пригадую овації, якими тебе зустрічали і в обласній державній адміністрації, і в Ковелі, коли ти стала чемпіонкою Європи. Пообіцяли поліпшити побутові умови, адже сім’я з десяти чоловік жила у 4-кімнатній квартирі. Вже маєш свій власний куточок?
— Я не люблю комусь жалітись чи скаржитись на когось. Але й досі живу з батьками, сестрами, братами і племінниками. Так, мені виділили кімнатку в старенькій малосімейці з тісненькою кухнею і спільним туалетом. Поки що туди не переселилась, адже спочатку необхідно зробити капітальний ремонт. На це треба кошти і час, а я постійно зайнята тим, щоб здійснити свою мрію і потрапити на Олімпіаду. І не просто потрапити! (усміхається).