— Ви тут — ніхто, а він — такий самий власник цієї квартири, як я. Коли хоче, тоді й приходить, і робить, що хоче. Не подобається — з речами на вихід. Вас тут ніхто не тримає. Ваше ліжко буде кому зайняти...
Анна КАРАСЬ, редактор відділу листів і зв’язків із читачами
Солодко посапуючи, загорнувшись у теплу ковдру, дивлюся кольорові сни, в яких мені так затишно і спокійно. Але раптом якийсь гуркіт, стукіт, крик… Мене опановує паніка, адже відразу не можу зрозуміти, що це: сон чи реальність? Прийшовши до тями, усвідомлюю — хтось без запрошення намагається потрапити до нашої оселі. На годиннику далеко за північ. У квартирі нас четверо безпорадних дівчат, які в той момент нагадують сонних полохливих зайчат. Що робити? Куди телефонувати? Кого кликати на допомогу? Переборовши страх, починаємо аналізувати ситуацію та мислити, як діяти далі. Зазираємо у дверне вічко і бачимо картину: п’яна чоловіча постать ледве тримається на ногах. Хтось із дівчат впізнає в ній сина господаря квартири, який наполегливо намагається втрапити своїм ключем у замок, але ніяк не може впоратися з цим надскладним завданням. Тому, напевно, й вирішує: треба двері брати штурмом… На жаль, чимало молодих людей, сімей змушені не один рік поневірятися по чужих квартирах і справно платити за це немалі гроші. Студенти частенько тягнуть на житло останні заощадження у батьків, та й той, хто працює, щомісяця виділяє зі своєї зарплати не одну сотню гривень. Ось уже сьомий рік я квартирую у Луцьку. Спочатку було навчання в університеті, тепер — робота. Повертатися до рідного села нема сенсу, бо там мій диплом журналіста нікому не потрібний. Та й не хочеться сидіти в мами на шиї, яка й так останнє віддавала, аби я здобула вищу освіту. Вийти заміж за хлопця з квартирою і луцькою пропискою, як жартома повчала мене одна хороша вчителька? Віджартовуюсь, що на всіх приїжджих дівчат катастрофічно не вистачає міських женихів. Ви скажете, от зухвала провінціалка, шукає легкого шляху вирішення проблеми. Ні, не шукаю. Я згідна платити гроші за те, що орендую кімнату, але в розумних і прийнятних межах. От просвітіть мене, темну, звідки квартироздавачі беруть свої розцінки, якщо при тому ніяких податків у казну держави не сплачують? За однокімнатну оселю часто просять не менше 1000 гривень і ще додатково за комунальні послуги треба платити. Але про нормальні умови життя за такі гроші можна тільки мріяти. Часто у цих помешканнях нема ні меблів, ні телевізора, про пральну машину я взагалі мовчу, у кращому разі може бути старенький холодильник. Ліжко у кімнаті із ще одною–двома дівчатами потягне від 350 до 450 гривень. Господарі беруть квартирантів і роблять міні–гуртожитки із власних осель. Для прикладу, у трикімнатну квартиру вони можуть заселити 4-5 людей і при тому одну кімнату ще виділити собі. То хіба ж це не гуртожиток, в якому вранці та ввечері збирається черга до вбиральні, ванни чи кухні? Правда, за ціною, як мінімум, утричі більшою… Жити без господарів, звісно, краще, адже ніхто не ходить за тобою і не «капає на тім’ячко», що довго світло включене чи кожного дня миєшся. Вже не кажу про те, щоб когось у гості запросити. Живучи в таких умовах, задумуєшся, за що ж гроші платимо? Ми ж не «за спасибі» займаємо квадратні метри, то й якісь права повинні мати, хоча б елементарні? Та коли висловили своє обурення господарю квартири про нічний візит його сина, отримали відповідь: — Ви тут — ніхто, а він — такий самий власник цієї квартири, як я. Коли хоче, тоді й приходить, і робить, що хоче. Не подобається — з речами на вихід. Вас тут ніхто не тримає. Ваше ліжко буде кому зайняти. Цікава позиція. Звісно, згідно із законодавством ми не маємо ніякого стосунку до цієї квартири, але ж у нас теж мали б бути якісь права, як квартиронаймачів. Але виходить, що не в цьому випадку. Тут ми ніхто, ми — не люди, ми — квартиранти, які мають терпіти будь–які витівки та забаганки господарів і при цьому ще й гроші платити. Чому часто хазяї (не кажу, що всі) поводяться з квартиронаймачами, як із людьми другого сорту? Захотіли — поставили перед фактом, що через декілька днів мають звільнити квартиру, захотіли — прийшли серед ночі «під мухою». Ми ж не винні, що державним посадовцям начхати на молодь, яка самотужки в нинішніх умовах нічого не може добитися. Вони ж не переживають, що їхні діти опиняться під відкритим небом зі своїми пожитками. — Де ж ти завтра ночуватимеш? — вкотре із тривогою в голосі запитує мене мама. — На вокзалі, — віджартовуюсь я. — Там нещодавно капітальний ремонт зробили.
