Або Уроки з Вічності Журналіста і Редактора Степана Сачука...
Або Уроки з Вічності Журналіста і Редактора Степана Сачука.
Сьогодні, 28 березня, рівно рік тому перестало битися серце нашого головного редактора Степана Сачука. Але його думки, слова, справи продовжують жити у наших серцях і в серцях наших небайдужих читачів, які щодня задають і собі питання, з яким звертався до всіх нас Степан Дорофійович: «То де ж ми себе загубили і як тепер знайти?» І не просто задають, а роблять все, щоб високе людське у нас завжди перемагало. Адже лише тоді ми матимемо справжню, справедливу Україну. Про яку так мріяв Степан Сачук. Про яку мріємо ми всі. Нехай його думки, що з’являлися на сторінках «Волині» у попередні роки, ще раз торкнуться наших душ, щоб вони ніколи не зчерствіли і не збайдужіли. «Найкраща політика — це чесна журналістика», — наголошував він. Слова Журналіста Степана Сачука актуальні як ніколи і сьогодні — через рік після його відходу в засвіти…
«НАРОД ВСЕ-ТАКИ СИЛЬНІШИЙ!» «Тверда рука є, жорстку авторитарну вертикаль вибудували, порядок наводять… Але яка мета при цьому переслідується, в інтересах кого і чого це робиться? Прості люди зовсім не відчувають, що порядок наводиться і реформи здійснюються в їх інтересах. А от що багаті швидко стають ще багатшими, незважаючи на кризу, — це ми з вами бачимо. … Наші державні очільники чомусь не вважають за потрібне слухати і розуміти свій народ, хоч, йдучи до влади, ревно клянуться в цьому. Вони хочуть, щоб слухали тільки їх, і не лише слухали, а й думали так, як вони, схвалювали кожен їх крок, навіть якщо ці кроки ведуть вбік від інтересів суспільства. Не соромляться вже й зверхньо повчати чад своїх, як себе поводити. На зразок безцеремонного прем’єрського: треба не скаржитися на життя, а брати лопати в руки і працювати. Ви уявляєте щось подібне у цивілізованій країні? Мабуть, і не підозрюють наші високодостойники, що нужденному люду інколи хочеться взяти в руки не лопати, а вила. …За свої права, ефективну і відповідальну владу, за краще життя треба боротися нам самим. Поки ми не розпрощаємось із хуторянською своєю філософією — «моя хата скраю», «від мене нічого не залежить», доти ми будемо упослідженими, а нашою пасивністю користуватимуться ті, для кого влада — лиш засіб для збагачення, для забезпечення шикарного життя. І оці наші обурення, висловлювані на кухні, «дулі в кишенях» мало кого обходять. …Звичайно, влада наводить вигідний їй порядок, старається тримати людей у покорі. І для цього у неї тепер є всі можливості — могутній апарат правоохоронних і силових структур вірно і сліпо служить владі. Але народ все-таки сильніший, якщо він організований і готовий постояти за свої права й інтереси. І не народ має боятися влади, а навпаки — влада, яка не поважає людей, повинна їх боятися. Тільки тоді країна сильна, демократична і має майбутнє. … Боротьба за свої права, за достойне життя — це не одноразовий акт, до цього треба бути готовим постійно. Тим більше зараз, коли Україна стоїть на роздоріжжі і зусиллями нової влади може бути скерована в протилежний бік від незалежності.
«ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ ВИЩА БУДЬ-ЯКИХ ПОСАД» Пропагуючи правильні, високі ідеали, наші «достойники» навіть не беруться приміряти ці гарні одежі на себе, а великодушно залишають цей пріоритет, цей привілей за нами, грішними, а самі, відчувши себе ледве не небожителями, вибирають зовсім інші правила поведінки. Вибирають комфорт, збагачення — всупереч закону і моралі. У цьому ми переконуємось, зокрема, співставляючи те, що говорять людям політики в час виборчих кампаній, із реальними їх справами після здобуття влади. Пригадуємо, які славні обіцянки нам давали президенти, починаючи від Кучми, і чим потім обернулося їх «правління». Кучма, як відомо, оголошував рішучу війну «жирним котам», Ющенко мав намір посадити всіх бандитів у тюрми, а Янукович клявся почути кожного, подолати бідність і навіть за короткий строк вивести нашу країну в розряд найбільш розвинутих держав світу. А що ми мали після приходу наших обранців до влади? Кучма знайшов спільну мову із «жирними котами» і довів до досконалості принцип особистої відданості і земляцтва у доборі кадрів. Ющенко почав шукати угодовство із своїми опонентами і «бандитами», а власну команду формував на кумівських засадах. Янукович пішов ще далі в кадровій політиці, взявши твердий курс на «сім’ю». А з опозицією, опонентами і своїми особистими ворогами вирішив жорстоко поквитатися, використовуючи слухняну судову систему, у своїй впертості не звертаючи ніякої уваги на звинувачення лідерів Заходу та Америки у політичних переслідуваннях і застосуванні вибіркового правосуддя… У нас прийнято вважати, що влада псує, віддаляє її носіїв від людей. А все тому, що ми ще не жили в умовах справжньої демократії, у нас нема громадянського суспільства. Бо там, де утвердився цивілізований державний механізм, де неухильно діють правові норми, влада підносить, облагороджує, додає відповідальності. Там людська гідність вища будь-яких посад, будь-якого становища і багатства. І всі переконуються, що багатство душі, інтелекту, духовне багатство — справді річ безцінна.
«КЕРІВНА ЕЛІТА МАЄ БРАТИ ПРОФЕСІОНАЛІЗМОМ, А НЕ ГРУБОЮ СИЛОЮ» Головна наша біда — підміна справжніх людських цінностей уявними — матеріальне благополуччя, збагачення, вміння обхитрити ближнього, проявити настирливість, навіть нахабство у боротьбі під сонцем. Нами керують якраз люди із такою куцою життєвою філософією, люди, які нечесно нажили багатство, в яких нема ні внутрішньої культури, ні високих моральних цінностей, ні здібностей. Це моральні й інтелектуальні гноми, які взялися за непосильну державницьку ношу. Ми їх знаємо як самовпевнених, позбавлених будь-яких сумнівів ділків, менеджерів, але не бачимо їх таланту, душевних якостей, духовності, людських доброчесностей. Жорна влади перемелюють тих, хто не хоче жертвувати своїм благополуччям, тих, хто схильний до прислужництва. Це, на жаль, стосується нашої інтелігенції, яка не має твердих устоїв і легко піддається спокусі дуже привабливих лозунгів влади замість того, щоб допомогти розібратися в цих нечесних технологіях, не тільки кликати до боротьби за справедливе суспільство, а й очолити її. Не можна залишатися патріотом, служачи режимові. Чи не найбільша хвороба тепер — практика подвійних стандартів, лицемірство. І йде це все — щоденно — від верхів. То хіба можна дивуватися, що цим вірусом заражено так багато людей?… Йде гра, розрахована на наївність і терпеливість наших людей. Від імені Президента чуємо, приміром, запевнення, що в ході реформ жодна лікарняна установа не буде закрита, що медична допомога буде наближена до людини, а ми одержуємо масу листів, де селяни волають про протилежне — під лозунгом оптимізації, економії коштів згортається діяльність дільничних лікарень, медичні установи укрупнюються, а мешканці віддалених сіл залишаються напризволяще. Те ж саме відбувається і в системі освіти. «Неперспективні» школи закриваються, згортається робота центрів учнівської творчості, різних закладів і гуртків для позакласної роботи з дітьми… З метою економії скорочується час роботи дошкільних дитячих закладів, вчителям настійливо рекомендують «добровільно» писати заяви на неоплачувані відпустки. І з усім цим наша інтелігенція покірливо мириться, боячись постояти за свої права. А владі тільки того й треба. Страх і покірність, на жаль, стають головним інструментом державної політики. Наша керівна еліта не здатна брати розумом, інтелектом, професіоналізмом чи моральним авторитетом — кишка, як мовиться, тонка, багаж благенький. А ось грубою силою, залякуванням — це по-нашому, такий арсенал у влади завжди напоготові. Але ж суспільство, де все купується і продається, побудоване на страхові і насиллі над особистістю, не має перспективи і майбутнього. Це як зведений не на міцному цементному розчині, а на ріденькій піщаній бовтанці будинок, який дуже швидко розвалюється. … Ми не можемо миритися, коли нас явно обдурюють, коли приховують правду від свого народу. Ми повинні знати реальну ситуацію і відповідним чином на неї і на дії відповідальних за долю країни керманичів реагувати. Не сумнівайтесь, що надійним помічником вашим у цьому буде «Волинь».
