МИ ХОРОШІ ТОМУ, ЩО ПОГАНІ ІНШІ?

Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження.

Пораючись на кухні, упівока дивилася телесюжет про місто у Парагваї, де розповідали про співіснування сучасних цивілізаційних віянь та індіанської культури. На одному із кадрів відеоряду помітила чистильників взуття, які з посмішками, віртуозно орудуючи щітками, доводили до блиску взуття перехожих.

Із сумом подумала, що в Луцьку вже кілька десятиліть не доводилося бачити жодного вуличного чистильника взуття. Востаннє спостерігала його роботу на початку 70–х років у Києві, де тоді навчалася. У мене зламався каблук, і я дошкандибала до малесенької будки неподалік від оперного театру, де добродушний вусань із протезом замість ноги не тільки чистив, а й здійснював дрібний ремонт взуття. Саме в цей момент схожа оказія сталася і в… знаменитого майстра гумору Тарапуньки.
— Впізнала? ― задоволено і не без гордості перепитав вусань, беручись до мого каблука і, вочевидь, зовсім не вважаючи свою професію непрестижною. ― Він тут живе неподалік і частенько до мене заходить.
Епізод цей пригадався ще й тому, що нещодавно отримала чималий за обсягом відгук на коротенький сюжет ще у січневому випуску добірки «Доброго дня вам, люди!». Йшлося там про земляка, який уже багато років мешкає у Росії, а рівень нашого життя вирішив визначити за тим, хто у нас мете вулиці ― приїжджі узбеки та інші емігранти чи таки свої, українці? Бо у них росіяни двірниками не працюють ― непрестижно…
Ця оповідь справедливо «зачепила за живе» нашого читача із Любешова Валентина Поліщука, і він поділився враженнями про російську дійсність, яких набув під час армійської служби в Московській області: «Жодної штукатуреної, побіленої хати. Бачив, як в селі Орєшкі жінки в куфайках стаканами-гранчаками з відбірними висловлюваннями «тягнули» «перцовку», бо горілка чомусь була в чайних заборонена». Щоправда, автор листа зізнається, що спогади ці ― півстолітньої давності, хоч упевнений, що й нині у російських селах мало що змінилося. Дісталося у листі й сусідам-білорусам, там наш читач побував перед новим роком в недалекому від Іваново селі, де не міг знайти хліба. Виявляється, в селі магазину нема, лише в певні дні приїжджає автолавка. А пафос цього листа ось у чому: «Усіх, не куплених Москвою, не заангажованих комунізмом, просто із здоровим глуздом українців просив би не робити злочину, не тягнути Україну в імперське ярмо, а хоч рачки, та лізти в Європу, до цивілізації…»
Я також усіма фібрами душі не хочу в імперське ярмо, але й «лізти в Європу, бодай «рачки» також не бажаю, просто потреби такої у нас нема в силу географічного розташування. А ось навести порядок у власному домі ― давно пора, і ніхто, окрім нас, цього не зробить. Чи варто для цього зазирати через паркан до сусідів і зловтішатися, що і в них не все добре?
Кілька тижнів тому ми всією редакцією побували у Бресті. Зовсім не ставлячи під сумнів того, що пише наш читач, винесли із цієї поїздки зовсім інші враження: і дороги у сусідів кращі, й узбіччя чистіші, й будуються вони добротно й активно, й продукти харчування місцевого виробництва значно якісніші й смачніші, й асортимент, і порядок у супермаркеті, в якому вдалося побувати, кращий, ніж у будь–якому із супермаркетів Луцька. Ціни, щоправда, не дуже потішили, втім, загалом вони не вищі, ніж у нас. Але ми зараз ― не про економіку і не про свободу слова у володіннях «бацькі».
Ми про те, що кожен повинен навести порядок у власному домі, а при цьому зовсім не гріх запозичити щось добре у сусідів. Хіба там не бувають наші можновладці, не бачать, що у багатьох сферах ми пасемо задніх? Їздять, і то значно далі, ніж у Білорусь, і все добре бачать, і користуються найкращим, що має світ: медициною, курортами, автомобілями, меблями, будівельними матеріалами, зрештою, харчами. Ось тільки тим, у кого зарплата чи пенсія півтори–дві тисячі ― усе це недоступне. А таких у країні переважна більшість. І саме ця більшість якось приречено і бездумно приводить до влади тих, кому байдуже, як виглядає в очах сусідів його країна, як живе його народ…
Ну от, знову я про політику. А хотіла ж ― про чистильників взуття на вулицях. Але звідки їм узятися? Така ж непрестижна професія. Та й вулиці спочатку позамощувати й позамітати треба. Теж одвічна проблема. А тим часом учора підгледіла таку картинку: жінка, перш ніж зайти в обласну установу, дістала із сумочки серветку, обтерла від бруду взуття і довго шукала, куди б викинути використаний папірець?