Як часто, промовляючи слова відомої молитви, ми забуваємо вдуматися в них, «приміряти» їх до себе...
Як часто, промовляючи слова відомої молитви, ми забуваємо вдуматися в них, «приміряти» їх до себе...
Леся БОНДАРУК, редактор відділу культури і освіти
Уміння прощати так, як хочеш, щоб прощали тобі, — найвище мистецтво людських взаємин. На жаль, не всі можуть адекватно оцінити конфліктну ситуацію і свою роль у ній. Чи часто ми зізнаємося собі, що були неправі, коли не встигли сказати просте, на перший погляд, слово: «Вибач»? Перебороти свій біль, гіркоту і справді «відпустити» образу, пробачаючи іншого? Час від часу отримую від львівського видавця книжки відомого українського мовознавця Святослава Караванського, який живе у США. Нещодавно, читаючи його поради журналістам і редакторам, подумала: як добре, що він вижив, пройшовши горнило радянських таборів, і зараз може писати надзвичайно потрібні твори. Отримавши свій перший термін — 5 років ув’язнення за мовознавчі дослідження, Святослав Караванський піддався на умовляння слідчого і, в обмін на обіцянку звільнення, написав статтю з покаянням. Одразу після її опублікування його забрали з зони, потримали кілька тижнів в іншому місці, а потім повернули назад — туди, де сидів. Розрахунок був простий: політичні в’язні «за зраду» оголошували бойкот, рідко хто у такій ситуації міг вижити без друзів. І лише слово захисту та прощення найбільш авторитетного українського політв’язня в ГУЛАГу Михайла Сороки врятувало Святослава Караванського і ще двох таких самих бідолах. Але вони до останніх днів свого життя не наважилися розповісти про свою слабкість — хотіли залишитися героями. А мовознавець поділився про це зі мною у листі, кажучи: «Сорока розумів, що існують слабші, які потребують прощення і підтримки». Нещодавно на запрошення нашої газети в Луцьку побував відомий психіатр, дисидент і політв’язень радянських таборів Семен Глузман. Під час зустрічі з журналістами в редакції він згадав про близького товариша, якого КДБ змусило на суді свідчити проти нього. «Я слухав його і відчував, що він все одно до мене ставиться по–дружньому», — зізнався Семен Фішелевич. Після звільнення з ув’язнення він хотів знайти товариша, щоб сказати йому, що прощає і розуміє. Але не встиг. Не витримавши докорів сумління, друг, дізнавшись, що Глузман повернувся з таборів, наклав на себе руки. — Не можна казати людям, що вони слабкі, бо й сам не знаєш, коли оступишся, — підсумував Семен Фішелевич. Він справді зумів переступити через особистий біль, образу за скалічену молодість, роки табірних поневірянь. Генерала СБУ, який колись його заарештовував, не лише пробачив, а й переконав допомогти створити у Києві Міжнародний центр реабілітації жертв політичних репресій та громадянської війни. Семен Глузман вважав, що це для нього хороша можливість зробити щось добре, щоб спокутувати спричинені іншим страждання. … Під час Великого посту священики нагадують про те, що можна їсти, а від чого варто утриматися. Мова йде здебільшого про продукти харчування. Але не зайве нагадати, що піст — передусім духовне очищення людини в очікуванні Христового воскресіння. Треба «не їсти» один одного, пробачати слабших і цим допомагати їм ставати сильнішими. Напередодні Великодня багато людей йдуть у церкву до сповіді — хто свідомо, хто за традицією. Але справжнє прощення отримають лише ті, хто у своїх молитвах був щирим.
