П’ятниця, кінець робочого дня. Біля кас на автостанції — довжелезні черги. Прилаштовуюся у хвості візуально найкоротшої...
П’ятниця, кінець робочого дня. Біля кас на автостанції — довжелезні черги. Прилаштовуюся у хвості візуально найкоротшої. До відправлення маршрутки — менше 10 хвилин. Можна, звісно, квитка не купувати, водії охоче беруть гроші у пасажирів, але не гарантують сидячого місця, а перспектива півторагодинного стояння у переповненому салоні мене не приваблює. Та й волію бути законослухняним, облікованим учасником пасажиропотоку, хай навіть на шкоду власному гаманцеві. Біля віконечка каси стоїть молода особа, років 18–ти, ромської зовнішності й нахабно виклянчує копійки у пасажирів. Подають неохоче, адже у черзі переважно студенти, які, цілком можливо, купують квитки додому на останні гроші. Поведінка дівчини дратує, бо вона збиває чергу з нормального ритму, а всі поспішають. Коли переді мною залишилося лише двоє бажаючих придбати квитки, звідкись вигулькнула стара циганка і висипала у віконечко каси цілу купу монет: «Поміняй!». Касирка довго і старанно перелічувала копійки. Запідозривши, що їх бракує, жінка дістала з кишені ще кілька. Нарешті касирка спокійно подала їй паперові купюри. Працівницю автостанції можна зрозуміти: дріб’язок їй потрібен, щоб видавати решту. … Але маршрутка, якою я планувала дістатися до Локач, цього разу поїхала без мене. Наступна — через годину.
