Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко (на фото)...
Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко (на фото)
Фактично це історичний тернистий шлях українського селянства з його масштабними трагічними наслідками — втратою мільйонів господарів. На щастя, Іван П’ятенко завдяки кмітливому «мужицькому» розуму, удачі благополучно вийшов із усіх складних, пов’язаних із репресіями, ситуацій, і як фронтовик, що всю війну від першого до останнього дня перебував у діючих військах, навіть не зазнав поранення. Доля була прихильна до Івана Захаровича, і на 93 році життя він виглядає бравим дідусем, який зберіг унікальну пам’ять, життєрадісність і завзяття у відстоюванні прав людини. Хоча вижити в умовах тоталітарної системи — це вже подарунок долі. Не чекайте від його розповіді якихось незвичайних подвигів, виняткових вчинків. На мою думку, вона цінна якраз своєю буденністю, правдивістю. Треба записувати ці «не героїчні» спогади, адже майбутні покоління можуть і не повірити, що таке пекло для свого народу могла влаштовувати влада задля міфічного «щасливого» раю на землі. Вважаю, що безпосередні оповідки з реального життя (в скороченому варіанті!) не потребують якихось коментарів журналіста
Олександр НАГОРНИЙ
«ПОВИКИДАЛИ НАС, ЯК ЦУЦЕНЯТ» Це відбувалося взимку 33-го року. Була чи то неділя, чи якесь свято. Після сніданку батько читав церковну книгу — він був побожною людиною, грамотною. У хаті були діти — я і мої дві старші сестрички. Коли в хату вбігла стривожена мачуха (мати померла, коли мені було два роки) і закричала: «Одягайтеся, бо йде буксирна бригада». А тоді був такий порядок: якщо одяг не на тобі, то сільські активісти можуть забрати — реквізувати. Ми почали похапцем на себе натягати одежу. Загавкав собака. У двір зайшло чоловік 10—15. Як я тепер розумію, прийшли нас розкуркулювати — батько не хотів у колгосп вступати. Був серед прибулих такий собі дядько Омелько Рукач. Ким він служив — не знаю. Чи то був головою сільради, чи партійним керівником. Ось він і каже до батька й мачухи: «Ви арештовані». І їх вивели з хати. У сільраду повели. Решта активістів розсипалася хто куди: на горище, в хижку… Як зараз бачу, один із «буксирників» відкриває скриню, дістає чумарку — така в талію, зі зборками, обшита сивим смушком — батько її одягав, коли йшов у церкву чи в гості. Скидає свого лаха, нап’ялює на себе і пішов зі сміхом навприсядки по долівці. Інші стали витягувати зі скрині полотно, сорочки, всякий одяг та виносити на двір. Деякі з прибулих знімали з лав подушки, згрібали постіль, на якій ми спали, з печі витягали посуд. Собака спочатку брехав, а потім замовк, більше ми його не бачили. Почали гелготіти гуси, кричати кури, мекати вівці. Завищали свині — і в саж добралися. У хаті залишилися голі стіни та образи на них. Згодом ще зайшло двоє активістів. Під піччю була ніша, до неї заглянули. А один став на коліно — рукою туди-сюди і витягує глечик із квасолею. Я бачив, як мама його ховала. Регочуть. Розсипали квасолю по кишенях, а глечик розбили. Стало сутеніти, заходить гурт і наказує нам: «Виходьте». А ми чіпляємося за лави, за що попало. Повикидали нас, як цуценят, хату закрили. Сидимо під піддашшям, плачемо. Коли зовсім стемніло, бачимо, що хтось наближається. Ми від страху заціпеніли. А то був чоловік сестри мачухи, який і забрав нас до себе. Стали ми жити в половині його хати — незабаром батьків відпустили. Через тиждень чуємо, як пес люто загавкав біля хати, де ми жили. Бачимо, що йде той же Омелько Рукач і з ним ще один чоловік. Батько мені всунув за пазуху якийсь вузлик і шепче: «Тікай на двір». Пізно. Омелько підходить до батька і каже: «Плати штраф» — «Ви вже усе забрали», — відповідає батько. Стали робити обшук. Почали витягувати руку батька, яку тримав у кишені, а він не дається. Повалили на підлогу, руки крутять, волочать по землі. Не знаю, чи забрали щось. Мачуха почала кричати. Прибіг із другої половини хати родич мачухи, здоровий дядько, стягує їх із батька. «Ах, ти куркуля захищаєш?» — до нього сікаються. А він каже: «Я в своїй хаті не дозволю бити. Забирайте його і там чиніть, що хочете». Пішли вони з хати. Я віддав вузлик батькові. Потім дізнався, що там було кілька срібних монет, які нас потім і врятують. Але через деякий час батько застудився, захворів. Як куркуля не дозволили родичам його доставити в лікарню. Проте він ще перед смертю встиг через родичів влаштувати в найми моїх сестричок. Помер мій батько — Захар Омелянович — від запалення легень. А я залишився з мачухою, яка фактично була матір’ю, рідної не пам’ятав. ТРУПИ СЕЛЯН ЗВАЛЮВАЛИ В РОВИ До куркулів нас зарахували не випадково. Наша бабуся була в пана ключницею, ну, начебто економкою. Вона була грамотною і хитрою. Як почалася революція, а пан пропав, то вона зуміла оформити на себе 25 десятин землі. У неї було четверо синів і двоє дочок. Вона виділила кожному із синів, у тому числі моєму батькові, по 5 десятин, і всі почали будувати хати. Коли почалося розкуркулення, то наша звичайна хата, накрита соломою, була навіть ще не закінчена. Мій батько Захар Омелянович повернувся з Першої світової війни, де служив у кавалерії, калікою. Після поранення йому майже повністю відрізали ногу. Так само отримав поранення дядько Іван — нога в нього була наче вивернута, а куля застрягла біля хребта. Дядька Зіновія поранили в руку. Ще один мій дядько — найстарший — з війни не вернувся. Коли ділили землю, то добавили ще по десятині — всього шість кожному. Спочатку батько їздив і орав коровами. Він дуже любив коней, як стали на ноги, то купив сіру кобилу. А вже в кінці 32-го року в нас були корова і ялівка, тримали в сажі свиней, мали овець, гусей. Наклали на господарство хлібопоставку, потім ще одну. Завіз батько добавку, приніс і віддав квитанцію, а натомість заслужив новий оброк. Батько не хотів вступати в колгосп, усе нажив своїм горбом, хоч і був інвалідом. Отоді й взялися за нас. Безногого мого батька тільки з хати викинули. А Зіновія вивезли аж в Сибір, де й він у таборах пропав. Іван як інвалід тримав наймита на господарстві — це спочатку дозволяли. Але його теж забрали в райцентр — Нову Санжарівку, де він відсидів у тюрмі без суду і слідства, два роки. Така була розплата за бабусю-економку. Як почався голод, то качани кукурудзи, які раніше ми спалювали в печі, товкли в ступі. Мачуха просівала отримані залишки, щось додавала і пекла пляцки. Не стало качанів, то здирав кору з молодої липи і сушив. А був якийсь гріш, то мачуха посилала в райцентр за хлібом. Мабуть, допомогли нам оті срібні монети, які мені вдалось тоді заховати. Бувало, простоїш на морозі всю ніч у черзі голодний. Коли починає розвиднюватися, видають хліб. Добавку — невеликий окраєць — я відразу з’їдав. Пригадую, йду з торбиною додому, а це на схід від Нової Санжарівки, попереду бачу, як сходить велике гарне сонце. У нас понад дорогою через декілька кілометрів лавки стоять. Я, обезсилений, сів і незчувся, як заснув на морозі. Мені сниться, що я прошкую з гори до хутора, сонечко припікає, так гарно мені, добре… А в цей час чоловік із хутора Савка Баля йшов мені навстріч. Почав мене трусити, приводити до тями, бо вже стояти я не міг. Він мене й врятував, доправив додому. Мене тягнуло до нашої хати, вона до річки горнулася. Хотілося наблизитися, але навіть боявся ходити цією дорогою. Сяду на горі та дивлюся… У мене почали ноги пухнути — блискучі зробилися, як надуті. Зробиш ямку на литці, то так і залишається. Але я все ходив на своє місце і дивився крізь сльози на рідну хату. Якось приходжу, дивлюся, а неподалік дядько лежить біля тину. Їдуть два чоловіки згори підводою, а на ній накладено повні драбини трупів. Один із них зіскочив із воза і попрямував до того дядька. Інший каже: «Не йди. Він ще дивиться». А той йому: «Давай вкинемо, щоб не вертатися». Куди вони їх звозили — не знаю, бо й кладовища на хуторі не було. Мабуть, трупи селян звалювали просто в рови. У цей трудний час вчителька української мови та літератури переказала мені, щоб у школу зайшов — заняття я кинув, бо сили не мав. У школі організували сніданки і вчителька сказала, що теж отримуватиму порцію, аби тільки відвідував уроки. Уже в шість років міг читати навіть церковні тексти — біля старших сестер вчився. У школі всі біжать на перерву, а я — за книжку. Учителька підбирала мені твори для читання. Досі пам’ятаю ці рядки з Тараса Шевченка: Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося — осталися Могили на полі. Прийшла весна, показалася кропива на косогорі, лобода. До жмені борошна додавали свіжу зелень і з тієї суміші пекли пляцки. А там і збіжжя підросло. Так я і вижив. (Продовження в наступному номері).
