Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко...
Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко
(Продовження. Початок у "Волині" за 11 квітня)
Олександр НАГОРНИЙ
ДІТЕЙ КУРКУЛІВ НАВІТЬ В АРМІЮ НЕ БРАЛИ Від нас до Полтави було 35 кілометрів. І я подався в місто. Таких, як я, безбатченків, тоді було багато. Мандрував до осені. Якось опинилися на станції Часовир на Донбасі. Чекали на потяг. І тут у приміщення зайшов чоловік у костюмі з краваткою. Ми насторожилися, як ті горобці. Адже нас, безпритульних, виловлювали дядьки, не знаю, ким вони працювали. А він каже до нас: «Хлопці, не бійтеся, я вас не зачіпатиму». І почав розповідати, що є така школа ― ФЗО, де ще й гроші платять за те, що діти вчаться. Роз’яснив, що ми, як роздивимося, то виберемо будь–яку спеціальність. Завів нас у двоповерховий дім, де нам в їдальні дали по мисці супу і окрайцю хліба. Так я опинився в навчальному закладі при заводі № 1 імені Артема, де вчили на слюсарів, формовщиків керамічної промисловості. Платили не зовсім регулярно по 32 рублі, вистачало лише на суп, хліб, чай. Бувало, що по два–три дні нічого не їв ― гроші вкрадуть, відберуть. Хлопці тікали, але їх ловили і привозили навіть із Ленінграда, Севастополя. До обіду ―в школі, а після ― на завод, у бригаду, а їсти так хочеться, що рука не піднімається. Згодом почали платити по 110 рублів, на їжу вистачало. На іспитах отримав найвищий розряд ― четвертий, і мав право самостійно працювати на заводі. Я потрапив у Красногоровку Сталінської (нині Донецької) області, надали гуртожиток. Мені тоді ще й 18 не було, тому не допускали до самостійної роботи. Кілька місяців був учнем у чергового слюсаря. Написав скаргу в Київ у міністерство, що у мене четвертий розряд, а самостійно працювати не дозволяють. Тоді швидко реагували на такі листи. Відразу виплатили різницю в зарплаті. Став працювати черговим слюсарем у цеху. А в 1938 році треба було ставати на військовий облік. Дуже хотів потрапити в армію. У райвійськкоматі сказали, щоб привіз довідку із села ― хто я такий. На хуторі залишився тільки дядько Іван, мій хрещений батько, інвалід. У сільраді дали довідку про те, що я син куркуля, батько мав 25 десятин землі. Коли ж обурився, мені ще й пригрозили. Звернувся до дядька за порадою: «Це ж неправда, було п’ять десятин, потім добавили одну ― всього шість. Піду в район скаржитися». Адже з такою довідкою посилали в трудармію, у тайгу ліс валити. А дядько Іван розважливо сказав: «Знаєш, синку, дали тобі таку довідку, то їдь з нею. Бо як підеш у район, то не вернешся». Порада хрещеного мене врятувала, хоча на все життя я залишився «сином куркуля». Тоді в Донбасі на ту довідку не дуже зважали. Призвали в армію і після проходження курсу «молодого бойца» мене направили у військове училище інженерних військ, яке знаходилося в Ленінградській області. Начальник училища вишикував нас і сказав: «Я с вас сделаю автоматов. Вы у меня будете по волоску ходить, сперва ― ругать, а потом ― благодарить». Мабуть, тому я і залишався на фронті живим, що пройшов добросовісно військову науку.
МЕРТВИХ КЛАЛИ НА ЗЕМЛЯНКИ, ЩОБ ЖИВИМ НЕ ЗАВАЖАЛИ 3 травня 1941 року ми рушили пішки в літні «лагеря» інженерних військ Ленінградського військового округу. Під час відпочинку лейтенант–командир відверто сказав: «Знаете что, ребята, мы придем, отдохнем может месяц, может полтора, а потом придется повоевать. Сейчас переправилось через Финский залив у Хельсинки 15 тысяч солдат немецкого войска и направляется к нашим границам». Я можу присягнутися, що він це відверто говорив у нашій курсантській компанії. Одного дня оголосили, що хто хоче, може поїхати подивитися на оборонну лінію Манергейма. Але о 12-ій годині прозвучала команда: «Отставить!». Наказ: зруйнувати всі навчальні об’єкти і відійти за півтора кілометра в ліс. Там такі віковічні ялинки, що рота солдат може сховатися під одною. Як тільки ми замаскувалися в лісі, налетіло з десяток німецьких літаків. Нам оголосили: «Война, враг внезапно вероломно напал на нашу страну…». Хоча навіть лейтенант знав, що війна ось-ось почнеться. Відступали, робили завали, мінували… Коли дісталися Волхова під Ленінградом, наш інженерний батальйон ледве дихав, вважався запасним. До березня 1942 року не залишилося й половини. Аж до січневого прориву 1943 року ми знаходилися в блокованому місті. У Ленінграді ― труп на трупі. Казали, що гинуло 17―18 тисяч людей щодоби. У 1942 році знімали мертвих із машин і клали штабелями. Підривники закладали фугаси і підривали мерзлу землю. Після цього екскаватор копав траншею метрів 200―300 і в неї клали людей, які померли від голоду. Мене й там знайшов голод. Ми жили в лісі у землянках. Встанеш із трудом ― дивишся, а біля тебе лежить мертвий. Виносили померлих від голоду і клали на землянки, щоб не заважали ходити живим. Виходиш на світ Божий ― в очах темно робиться, голубі кола перед очима... Таких, як я, доходяг, що могли ще пересуватися, зрештою, відправили в 21 окремий батальйон. А коли туди привезли, то командир вишикував і сказав комісарові: «Что они мне дали? С кем я буду воевать? Живые трупы». «Ничего, мы их поддержим». Нас не змушували в грубках палити, не ставили днювальними, рубати дрова. Більшість вижила... Я спочатку в електровзводі був рядовим, потім відремонтував похідну електростанцію й мене призначили за неї відповідальним. Згодом у мене було в розпорядженні три машини і 10―12 солдатів допоміжної обслуги. У батальйоні я перший отримав медаль «За бойові заслуги». Для переправи танків через Неву прокладали трасу по льоду. Клали колоди, свердлили в них діри і забивали труби в лід, щоб настил не розходився. А річка шириною до 600 метрів. Електростанція забезпечувала інженерні роботи. За те мене і відзначили. Через ту першу бойову медаль мав неабиякі клопоти. Політрук роти Буданов, зустрівши, чіплявся: «Почему в партию не вступаешь? Тебя партия наградила». Я то знав, що мені в партію дорога закрита. «Особый отдел», теж, звичайно, знав, що я син куркуля. Одного разу політрук так мене дістав, що я зірвав медаль і вигукнув: «Бери, якщо тобі не дають». Викликали мене в штаб на «килим». Полковий комісар запитує: «А вот скажите, почему вы не хотите в партию вступать?». Я й скажи їм: «Знаете, товарищ полковник, я придерживаюсь слов Ленина, который говорил: «Лучше быть безпартийным и первым в бою, чем партийным и последним…». Я первый у безпартийных рядах, а если буду достойным звания коммуниста, подам заявление на вступление». Вони переглянулися. Комісар віддав медаль із такими напутніми словами: «Идите, солдат, и гордитесь, что партия вас наградила». Ще одного разу я був за крок від штрафного підрозділу. Це сталося біля угорського Балатона. Заступник командира батальйону по технічній частині Сергій Бичков, мій добрий приятель, попросив злити терміново масло з машин. Електровзвод поки що залишався на місці, адже швидко наші наступали на Будапешт. Хоч і не мав права цього робити, але ризикнув. І раптом бачу, як звідкись вирвалися німецькі танки, йдуть у нашому напрямку. Команда ― відступати. Що робити? Даю наказ бійцям: «Якщо німці будуть наближатися, підірвати машини, а разом із ними електростанцію і зібратися за рікою». Тут почала стріляти гармата ― «сорокоп’ятка», що замаскувалася біля будинку. Випустили прямою наводкою, може, снарядів п’ять, загорівся танк, дим закрив дорогу. А далі «ура» ― знову наступ. Стало про це відомо і в «особом отдєлє», де мене допитували і звинувачували: «Ты ― враг народа, хотел нанести урон боеспособности армии». Згадали моє соціальне походження ― «с кулаков». Але на той час у мене були медалі «За оборону Ленінграда», «За бойові заслуги», подяки… Форсував Віслу та інші європейські річки. Та й кінець війни назрівав. Заступилися за мене бойові командири. Згодом ще були нагороди за взяття Вени, Будапешта. Закінчив війну у чехословацькому місті Брно. Пригадую, що ввечері 8 травня бродячий чеський театр давав концерт бійцям, а я забезпечував світлом. Досі в мене зберігається подарована картка дівчини–акторки… c Уже через багато років мій однополчанин Олександр Чечелюк, родом зі Студинь Рожищенського району, якого я взяв до себе помічником, зізнався (совість замучила), що «особісти» доручили йому стежити за «кулаком». Але, мабуть, добре, що саме Сянько, як ми його називали, мав таке доручення ― він не вислужувався, не доносив. Недавно у 92-річному віці помер. (Закінчення в наступному номері.)
На фото: Курсант військового училища інженерних військ Іван П’ятенко.
