УСЕ ЖИТТЯ — ІЗ ТАВРОМ КУРКУЛЯ

Через розкуркулення родини, Голодомор, блокаду Ленінграда, донецькі шахти, повоєнні волинські «пастки» пройшов уродженець хутора Кунців, що на Полтавщині, а нині 92-річний житель села Студині Рожищенського району Іван Захарович П’ятенко (на фото)...

Закінчення. Початок у «Волині» за 11 та 13 квітня.

Олександр НАГОРНИЙ

«ДАВАЙ ХАЗЯЙСТВО ПРОП’ЄМО, БО ВСЕ ОДНО В КОЛГОСП ЗАБЕРУТЬ»
Після війни хлопці порадили їхати в Рівне, де, мовляв, потрібні водії. В армії освоїв професію шофера. А по дорозі вирішив заїхати до Сянька погостювати.
Мати мого друга, з яким кілька років були разом, просльозилася: «Я за вас щодня Богу молилася». Наступного дня в хату зайшли люди в цивільному з автоматами — це був міліціонер і уповноважений по заготівлі. І до господаря з претензіями: «Нащо ти його пустив до хати? Він не замельдувався». Я кажу їм: «Хлопці, я тут день-два і їду в Рівне». «Закон один: приїхав, ставай на облік, ніхто не має права так ночувати». Мій товариш відразу й оформив прописку і на військовий облік поставили.
І почалося: снідаємо — пляшка на столі, в обід — друга, ввечері — третя. Горілка вже в горло не йде. А однополчанин одне твердить: «Будемо пити, поки хазяйство не проп’ємо, все одно в колгосп заберуть». У них 13 гектарів землі було. Кажу: «Ти так думаєш, а батько, мати, сестра міркують інакше». З тиждень ще промучився і зібрався в дорогу. Мати Сянька в сльози: «Хіба вам погано в нас?». Напекла пирогів у дорогу. Поїхали в міліцію, щоб виписали із села. Не хочуть, такі фронтовики, мовляв, нам треба. Кажуть: «Ставай участковим або фінагентом». Я їм відповідаю: «Можу працювати електриком, теслярем, слюсарем, шофером…». Кинувся в райвійськкомат, бо, думаю, аби лишень військовий квиток забрати, а про паспорт скажу на новому місці, що загубив. Еге, не тут то було — не випускають.

«ПОВСТАНЦЯМ РОЗПОВІЛИ, ЩО Я НЕ СЕКСОТ»
Спересердя поїхав на Донбас. Місяців два бурлакував: і цемент розвантажував, і ліс… Їду назад у Студині. Став торф розробляти, дошки різати. А тут уже колгосп зав’язувався. Розпитують мене селяни: «Як воно в колгоспі живеться?». Зрозумів, що треба добре рота на замку тримати. Кажу: «Не знаю, бо я в колгоспі не працював». Діло молоде, сподобалась мені дівчина Текля, одружився. Я й чоботи шив людям, мене не раз запрошували селяни додому.
Ввечері сиджу в одного дядька, балакаємо, як раптом заходять двоє у військовому одязі, озброєні, на грудях ордени, медалі. І прямо до мене — наказують: «Ваші документи!» Я виймаю портмане, один із них його вихоплює і відкриває військовий білет. У ньому на той час мої нагороди не були записані. Подивився, віддав і запитує в господаря: «Чого не будуєшся? Сина ж треба женити». Аж тут відчиняються двері й заходить здоровань, ледве просунувся в кімнату. Форма захисного кольору, а на шапці — тризуб. У мене волосся стало дибки. Оце так, думаю, пройшов усю війну, а тут настав смертний час. До мене звернувся, щоб документи показав, а я й кажу: «Ваші вже перевіряли». «Командиром був», — сказав один із тих хлопців. «Яких військ — НКВД, МГБ?» — запитує. «Ні, в інженерних військах», — так вони перемовились поміж собою. «Ніяка армія без командира не буває», — сказав, очевидно, старший. І мене суворо питає: «Чого сюди приїхав?». Я почав розсудливо говорити: «Хлопці, як вам правильно сказати, щоб зрозуміли? Ось піду за 10 кілометрів, там спитають, чого прибув, поїду і за тисячу — так само. Приїхав, заробляю, чоботи шию, люди годують. А скільки тут буду і куди поїду — не скажу, бо й сам не знаю».
Тоді командир підступив до господаря і наказав: «Перекажи своєму синові, щоб мав меншого язика, бо від наших рук він не втече. А на перший випадок — забираємо його речі, це перше покарання». Я повісив свій костюм на бантині, бачу, вони його знімають. Сказав їм про це — покинули. А в мене був ремінь командирський. Ось один із них, в якого був такий же, але поношений, запропонував: «Давай поміняємося». Я зметикував, що річ можуть упізнати і кажу: «Беріть. Якщо треба буде, то мені ще видадуть». Наказали годину не виходити з хати, нікому нічого не розповідати. Син господаря був партійним, на якійсь посаді перебував у Затурцях. Звичайно, повстанці відали, хто я такий: не сексот, не доношу, не партійний, тому ніхто мене і не чіпав.

«ОНИ ВСЕ ЗНАЮТ — НАДО ТОЛЬКО ИМИ РУКОВОДИТЬ»
Коли почали організовувати колгоспи, я різав торф, працював на пилорамі. Якось приходжу додому, кажуть, що мене викликають у сільраду. Уповноважений — суддя Пшенний — розмовляв зі мною сам на сам: «Хочемо, щоб ти був головою колгоспу». Оце, думаю, як у житті буває: від колгоспу втік, а він мене й тут наздогнав. Я ввічливо пояснюю представнику райкому партії, що, мовляв, не розрізняю, де жито, а де пшениця… А він умовляє: «Они все знают — надо только ими руководить, а мы окажем помощь. Иди домой и долго не думай». А що тут думати, коли хлопці з лісу покарали прислужників. На другий день знову мене викликають і агітують. Я відмовляюся, як можу.
А суддя далі веде свою мову: «Якщо ти не станеш головою колгоспу, то отримаєш 10 років». «За що?». «Ти живеш під лісом, східняк, командиром був, а тебе не повісили. Ти з бандерівцями зв’язок маєш. Свідків знайдемо. Іди й вирішуй». Хата моя справді стояла на узліссі. Тоді якраз виловлювали сільських хлопців, які не хотіли їхати на Донбас у трудармію. Ось вони часом і ночували на околоті в клуні. Я зрозумів, що когось таки візьмуть за свідка і мене підставлять під статтю. Отже, мені так чи інакше, а гаплик.
А тоді якраз активно вербували західняків на роботу в шахти Донбасу. Я йду в Затурці, але не через село, а околицями. Кажу вербовщикам: «Мені мусово їхати, але жінка з дитиною не хоче покидати хазяйство. Якщо там трудно, то не буду її брати». А вони мені малюють картину: буде дитсадок, гуртожиток… Дістався додому, а жінка каже, що вже три рази стрибки приходили за мною. Я негайно уклав договір, а ще й попросив, щоб записали шофером. Залишив на тещу корову, ялівку, свиню, хліба на рік.
Їхали більше тижня. Скинули в клубі (колишній конюшні). Привезли таких, як я, в Чистяково. Чекаємо, куди ж нас направлять. Діти плачуть. Наш вербовщик пішов у трест і пропав. Терпець у мене кінчився. Я заходжу в контору. Сидять у приймальні люди. Я кажу «Добрий день!», а в мене ще кашкет був такий, пошитий по-бандерівськи. Усі на мене здивовано глянули. «Чого стоїш?» — запитую у свого вербовщика. «Там представник із міністерства, нарада». Відкриваю двері, кажу знову «Добрий день!» і питаю, хто тут керуючий трестом. «А в чому справа?» — запитує приїжджий солідний чоловік. Розповідаю, що приїхали на розбудову Донбасу люди із Заходу по оргнабору, діти плачуть, усе місто дивується. Цей, що з міністерства, звелів: «Поселіть його в квартиру начальника шахти, а я приїду, перевірю». Поселять, аякже. Насправді хотіли мене впхнути в якусь землянку, а жінка, яка там жила, в крик: «Чоловік на зміні, а нас виселяють». Узяв за барки супроводжуючого, а мені шахтарі кричать: «Дай йому добре!». Нарешті нас завезли на шахту, де й покинули. Хотіли послати в забій працювати на врубмашині, але сказав, що за укладеним договором я шофер. Попрацював рік електромонтером. Повертатися не збирався. Але захворіла теща. Поїхала додому жінка, а потім рушив і я. Тим більше, що сказали, ніби можна влаштуватися на шахту у Червонограді. Приїхав на розвідку з товаришем, зайшли в їдальню четвертої шахти. Там нас пригостили борщем і скибочкою хліба. На Донбасі вилили б такий борщ на голову начальнику шахти. Тоді там було для шахтарів усе, що душа забажає.
Працював у районі на різних роботах, шив чоботи людям, а потім став шоферувати в МТС — із 48-го до 80-го року, до виходу на пенсію. З дружиною Теклею виховали дочку Галину. На жаль, жінка померла. Одружився вдруге, коли мені було за 60, жінку Оксаною звали. Теж померла. Живу тепер узимку біля внука, якого ми виховали, але є у мене і хата в Осьмиговичах Турійського району. Маю чотирьох внуків, 10 правнуків, три праправнуки. На здоров’я гріх скаржитися, як на мої літа.

«ЯК МОЖНА СТАВИТИСЬ ДО ТИРАНА?»
Наостанок у нас відбулася ще й ця розмова, яка показала, що дідові, як то кажуть, в рот пальця не клади. Хоча це ще не означає, що він може добитися справедливості.
— Шановний Іване Захаровичу, коли ми познайомилися, ви збиралися йти на прийом до прокурора області. Що вас змусило звернутися до правоохоронного органу в такому поважному віці?
—Я звернувся в Новосанжирівську районну раду Полтавської області з приводу реабілітації мого батька — інваліда Першої світової війни та щодо відшкодування матеріальних збитків, завданих нашій родині. Документи надав реабілітаційній комісії районної ради ще 12 жовтня 1992 року. За майно реабілітаційна комісія нічого не нарахувала, за будівлі значно знизила ціну, так само, як і за хату. Прошу Генеральну прокуратуру опротестувати незаконне рішення суду і відправити справу на повторний розгляд, надати змогу мені бути присутнім при її розгляді. До речі, хата наша, хоч і перебудовувалася, але збереглася. Я, щоправда, не хотів про це вказувати у заявах, бо було б несправедливо пред’являти претензії до нинішнього власника. Прокурор області мені не відповідає. До мене навідався дільничний інспектор і взяв пояснення, чого я добиваюся. Невже незрозуміло? Свого добиваюся!
— Однак, кажуть, ви й в облдержадміністрацію вхожі?
— (Посміхається). Я ж автомобіль прошу виділити, який мені повинен бути наданий як інваліду І групи «А», тобто такому, який потребує догляду. Стою на черзі вже 8 літ. Сам Борис Петрович Клімчук приймав, але безрезультатно. Сказав, що таких, як я, багато. Черга не підійшла. У мене, щоправда, є «Москвич», якого купив, коли вийшов на пенсію. Йому вже років 30, але коли підремонтую, курсую селом.
— Іване Захаровичу, ви так щиро і з усіма подробицями розповідали про своє нелегке життя. Але ось у селі мені казали, що ви маєте якийсь секрет, пов’язаний із вашим особистим життям.
— А це вони про мою другу доньку. Я цього не приховував. Якийсь час після демобілізації жив у Полтаві біля сестри Наташі. Зійшовся з однією жінкою. Через якийсь час дізнався, що в неї буде дитина. Поїхав у Маріуполь за тюлькою, а в Полтаві її продавав. Одного разу приїжджаю з дороги, а вона з іншим милується. Тоді я і поїхав звідти — зрікся її. Народилася дівчинка. Моя друга сестра Маруся — вона так і не вийшла заміж — взялася її опікати. І назвали дівчинку Олександрою, на честь моєї матері. Я їм допомагав. Торік вона приїжджала в село зі своєю внучкою, зустрілася з Галиною, другою моєю дочкою. Що було, то було. Секретів у цьому немає.
— Іване Захаровичу, скажіть мені наостанок: як ви ставитеся до Сталіна?
— А як я можу ставитися до тирана? До організованого Голодомору? До знущань над батьком і двома дядьками, які були інвалідами Першої світової війни? До загибелі мільйонів людей через неготовність країни до війни з німецькими загарбниками? Про війну, Сталіна багато пишуть, але мало правди. Але ж я все життя мовчав, бо був сином «кулака», неблагонадійним. Хай хоч молоді від мене дізнаються, які біди ми перенесли.