ХУТІР, ЯКОМУ СТО ЛІТ

Закінчення. Початок у "Волині" за 19 лютого.

2. САМІТНИК–ХОЛОСТЯК З МІЛЯШЕВА
На хутір Міляшево ми їдемо саньми, в які запряжена пара коней. Адже, судячи з того, яка тут дорога, — через болота, через меліоративну канаву, редакційним легковим автомобілем не доберешся туди навіть і за доброї погоди. Хіба вже тоді, як сонце попече пару тижнів і грунт добре підсохне. Їдемо ми до Степана Вавринчука, який, за словами голови Красновольської сільської ради Адама Близнюка, “особливо цікавий типаж”: вже всі покинули хутір, а він залишився і живе один серед лісу. У свої шістдесят років — так і не одружений. Отож, найчастіше чоловіка називають просто холостяком з хутора. І всі знають, про кого йде мова.
Хутір Міляшево, як кажуть, – відгомін Столипінської аграрної реформи. За радянських часів нам у школі тлумачили, що це буржуазна реформа селянського надільного землеволодіння в Російській імперії. Що була вона спрямована на зміцнення куркульства, як соціальної підпори царизму на селі. А головний її зміст — руйнування селянської общини і насадження приватної земельної власності, що аж ніяк не “вписувалось” в ідеологію соціалізму. В 1906, а згодом в 1910-1911 роках були прийняті закони, які передбачали право виходу з селянської общини і переселення на хутір,зміцнення селянського земельного банку. Людям надавалась позика, або ж вони звільнялись на якийсь час від податків. Можливо, на початку ХХ століття такою позикою скористався і дід Степана —Никон Вавринчук, купуючи землю за кілометрів чотири від села Красноволя. Хазяював тут і батько Степана — Тимофій. Це було вже за Польщі, уряд якої теж заохочував хутірську систему.
Четверо дітей росло в сім’ї Тимофія Никоновича. Дочки повиходили заміж, покинули хутір. Старший син Іван, вже маючи свою сім’ю, якийсь час ще жив тут. А коли і його діти підросли, й треба було їх в школу віддавати, то купив будинок у селі Тельчі. Наймолодший Степан, як вже ведеться, жив з батьками. В 70—80-і роки він тримав худобу, відгодовував телят, “збивав” копійку до копійки. Але коли розвалився Союз, то всі ці заощадження пішли пухом-прахом. Тисяч чотирнадцять, як каже сам Степан, пропало. На той час це були добрі гроші. Можна було в селі побудуватись чи купити хату. А сталось так , що дожився чоловік до того, що батьківська хатина осіла, і він вже не міг вийти з неї у повен зріст.
— Це вже в середині 90-х років, — розповідає голова Красновольської сільської ради Адам Близнюк, —колгосп допоміг Степанові придбати матеріали, а швагри звели дерев’яну хатину.
— По суті — це лише так і невикінчений зруб — всередині не поштукатурено, не побілено, нема підлоги. Замість грубки — “буржуйка”. Коли я переступила поріг цієї хатини, то подумала, що жити тут може тільки загартована людина. Забери сюди когось від цивілізації — не виживе. І Степана, до зустрічі з ним, уявляла (як вже самітника серед лісу) таким собі Робінзоном з бородою. І була здивована, коли побачила, що чоловік чисто поголений. На це здивування Степан каже:
— Аякже... Бороди не заводжу, то мушу голитись. Часом же в село ходжу.
А ходить Степан в село Матейки, щоб пенсію одержати, щось з продуктів купити.
— Я вже по-городському давно живу, — каже він. — Маю своє молоко та ще картоплю. А все інше купую — і капусту, і м’ясо, і хліб.
Колись і сусідів мав Степан, і неподалік був літній табір для колгоспної худоби. Одне слово, на хуторі Міляшево був рух — то приїжджали доярки подоїти корів, то молоко забирав молоковоз. Влітку сіно довкруг люди косили. Тепер тут — пустка. Особливо зимової пори. Поговорити — і то ні з ким. Хіба — з котами, які тримаються Степанової хатини, бо ж є в чоловіка корова, то молока можуть напитись вдосталь, а ще — з березами, що обступили хатину самітника-холостяка. Неважко уявити, яка тут краса навесні, коли берези вкриваються ніжною зеленню, коли витьохкують солов’ї і пахнуть молоді трави...
— Чого ж так сталось, що ви залишились самі? Невже ніхто з дівчат не захотів йти жити на хутір? — допитуюсь в Степана.
— Може, й це значення мало. А, може, доля моя така, — каже чоловік.
— А була дівчина?
— А чом же ні?..
Але сватів чомусь Степан так і не заслав. І повиходили дівчата, з якими вечоркував, заміж, народили дітей, вже бабусями стали. Мабуть, не раз самотній чоловік, зустрівши в селі котрусь із колишніх потенційних своїх наречених, шкодував, що ось так повернулось життя. Якби хазяйка була в домі, то навіть на хуторі жилося б по-іншому.
— Я вже думаю, — каже Степан, — де віку доживати. Може, в будинок для престарілих піти. Бо далі нема як самому в лісі бути. Знають, що один тут живу, то, дивись,і обікрадуть — злодіїв зараз вистачає, не дають жити. Мав коника — “потягли” його з пасовиська. А то теля вкрали, вже добре підкормленого бичка.
Степан пригадує, як мати не раз казала: “Коли ж ти женишся, сину?”. Не дочекалась вона невістки. І в останні роки свого життя жила в дочки у Красноволі, а Степан звикався до самотнього життя. Корову подоїти, їсти зварити, в городі пополоти — все вміє. От тільки з роками сила вже не та. Дров і тих не може путніх заготовити — що врубає сокирою, на плечах притягне до хатини, то тим і палить у своїй “буржуйці”. Поки підкидає поліньця, то тепло. А як вогонь загасне (бо ж не будеш всю ніч палити), то на ранок вода у відрі, буває, замерзне. Добре, що цьогорічної зими не було сильних морозів...
На хуторі Міляшево і сьогодні був би, як кажуть, рух, якби у свій час розпочався тут видобуток фосфатів. Довколишні болота багаті на це цінне добриво. Як розповів сільський голова, в радянські часи геологи розвідку зробили. Планувалось вже прокласти залізничну колію від селища Цумань. Можна було тут добувати фосфати відкритим способом, оскільки вони залягають неглибоко і у великій концентрації. Але розвалився Союз і все заглохло. Потім, в 90-х роках, у пресі була інформація, що нібито шведи бралися розробляти свою концепцію видобутку фосфатів на Поліссі, але це теж зупинилось на рівні пропозицій і добрих намірів.
... Випадково я дізналась, що у Волинському державному університеті працює водієм вихідець з красновольських хуторів (зокрема, з хутора Сибір) Микола Татушко. У розмові з Миколою Федосійовичем з’ясувалось, що він жив по сусідству із Степаном Вавринчуком — десь за кілометр від Міляшева.
— Як я з армії повернувся, то ми із Степаном, хоч старший він за мене, разом ходили “на кавалєрку” на хутір Куликовичі. І була в нього гарна дама серця. Але чомусь в них не дійшло до весілля. Залишився Степан сам. Поки молодий був, сильний, то й серед лісу непогано жилось,— не мав проблем ні з сіном, ні з дровами. А зараз нелегко йому там, бідненькому. Микола Татушко покинув хутір ще в 1975 році. Приїхав до Луцька. Тут женився. Він добре пам’ятає і свій хутір Сибір, і хутір Міляшево.
— А згадуєте місця, де виросли?
Почувши це запитання, чоловік довго мовчить, бо, бачу, боїться, що може не втриматись від сліз, — вони вже бринять на очах. А за якусь хвильку каже:
— Яке там було роздолля! Скільки риби водилось! Мені здається, такої краси більш ніде нема. Я ще пам’ятаю ту красу — коли меліорація не була проведена, коли річечка Красоха була справді красунею, а не канавою. Моя мати живе в Чорнижі — я там часто буваю. А ось хуторів вже років двадцять не бачив. Знаю тільки з розповідей, що переселились люди, а там, де були хати, лише фруктові дерева лишились. Дай Бог доживу до літа, то обов’язково виберусь в рідні місця. І до Степана зайду. Згадаємо, як то воно було колись на Сибірі, на Міляшеві...
Катерина ЗУБЧУК.