Волинська бригада вже рік стримує штурми рашистів у Торецьку

У ситуації, коли дрони контролюють всі під'їзди до міста, українським піхотинцям доводиться тримати свої позиції місяцями без будь-якої ротації. Про тактику війни у щільній забудові та методи виживання у надскладних умовах для «Донбас.Реалії» розповіли захисники Торецька – бійці 100 окремої механізованої бригади.

Росіяни мають наказ: «Живими нікого не брати»

Дмитро захищав шахту у Торецьку всю цьогорічну зиму. Загалом провів на позиціях 110 днів без ротації. Розповідає, що ефективною під час штурмів є стрілецька зброя – автомати, кулемети, іноді гранати. Однак, часом, треба щось значно потужніше: «В якийсь момент вони таки змогли захопити половину шахти. Ми були на третьому поверсі, вони вже на другому. І тоді ми вирішили скинути на них протитанкову міну ТМ-62. Сходовий майданчик рознесло вщент. Всі, хто там був – загинули. Ми потім нарахували 9 тіл. Свою територію ми відбили. Як і їх бажання до нас лізти. Надовго. Ми по радіоперехопленнях неодноразово чули наказ їхніх командирів штурмовикам: «Живими нікого не брати», тому бої тут були важкі, як розумієте».

Російська армія у Торецьку вдається до газових атак, розповідає боєць Михайло: «Коли був наступ – в них все йшло в хід. Гранати по нас кидали і газ пускали. Відчуваєш цей запах і в тебе починаються галюцинації. Якщо є протигаз – одягаєш. Або просто ганчірку мокру до рота, до носа прикладаєш»ю

Інший боєць на ім'я Олександр розповів, як викликали вогонь на себе: «Якось під час чергового штурму ми залишились вдвох з побратимом. Обидва поранені. Він в руку, я в ногу. Набої закінчувалися. Перев’язалися, вийшли на зв'язок по рації і попросили, щоб наша арта вдарила по будівлі, де ми сиділи. Вона загорілась, пішов сильний дим і ми під його прикриттям змогли відійти на інші позиції до своїх хлопців. Звідти нас вже евакуювали».

 

Потрапити в Торецьк - лотерея

Про те, як зносили з високих поверхів будинків на собі поранених побратимів розповів боєць Микола: «Я так ноги собі покрутив всі. На восьмий поверх лазили – забирали наших поранених, зносили вниз пішки. А там же все розбите вщент. Несеш його, боїшся, щоб побратима не упустити та й самому б не впасти. На тобі броня, автомат, каска і поранений у цьому всьому. Дуже важко. А ще й ніч. Навпомацки пересуваєшся».

Проїхати у Торецьк і у зворотному напрямку на бронетранспортері цілим і неушкодженим – це лотерея. Російські дрони у небі цілодобово. Тож евакуаційні рейси наразі не дуже часті. А людей треба забрати чимало.

«Приїхала броня. Тільки нас 15 людей було, плюс з сусідніх позицій, плюс поранені, вбиті. Всіх, звичайно не змогли вивезти. Двом нашим групам довелось залишитися. Мали забрати наступного разу, але не вийшло, бо не мали як до нас добратись.

Сусідні позиції ворог продавив і ми фактично опинились в напівоточенні. З часом перебралися в інше місце, потім на шахту, потім на готель і тільки звідти нас забрали. І то у дві ходки. Спочатку поранених вивезли», – пригадує Дмитро.

 

«Моральної переваги в них нема»

«Під час штурмів ворога прикривають дрони. Ми не можемо висунутися, наприклад, з вікна, щоб подивитись звідки вони пруть. Важко їх побачити. То вже наші дронщики передають нам по рації що з правого боку вони йдуть, чи з лівого», – пояснює Михайло.

«В полі краще видно. А місто – є місто. Там за кожним рогом може хтось бути. Навіть коли нам повідомляють звідки вони сунуть – не завжди можеш розгледіти. Тож орієнтуємось на голос, на слух, на рух. Особливо взимку, коли рано темніє, погано видно. Іноді на три-чотири метри підходили – але відбились. Як бачите – ми ще живі», – жартує Олександр.

…Людина яка сидить в обороні має головну перевагу – кажуть бійці.

«У тебе завжди є перевага першого пострілу. Коли до тебе йдуть, а ти завмер, чекаєш. Першим побачив, першим прицілився, першим вистрілив. Ти, як мінімум, своєю дією їх деморалізував. Навіть якщо їх декілька, а ти вистрілив в одного. Тут головне – вміти прицільно стріляти, щоб економити патрони.

Хтось скаже, що краще поранити. Але це теж треба вміти робити. Влучиш по ногах – буде відстрілюватися. По руках – втече. Не влучиш взагалі – відійде, але вже буде знати, куди повертатись, звідки йти... Для мене варіант тільки один – це наповал. А далі – інші або злякаються, розбіжаться, або будуть намагатись далі штурмувати – але ти вже їх побачив», – зазначає Сергій.

«Я був в Торецьку 110 днів без ротації і переконався, що моральної переваги в них немає. Ми коли на шахті взяли полоненого, він розповідав, що їх примушували взимку, в мороз річки пішки переходити. По пояс у воді. Скільки разів чув по перехопленнях – їх свої ж бомблять, щоб вони у наступ йшли. Хочуть не хочуть – мусять йти», – розповідає Дмитро.

 «Поки ми не будемо мати тотальну перевагу в дронах, або хоча б дзеркально вражати їх логістику, нам буде дуже важко. І проблема не тільки в кількості БПЛА, а й в кількості навчених досвідчених пілотів. Зараз вони на вагу золота. Скажу як піхотинець – мені в дронщики не дуже хочеться.

Бо коли вичисляють точку піхоти – ну таке. Працюють міномети, арта, штурмують. Гарно викопана та обладнана позиція загалом дає від того сховатися. Але коли виявляють точку безпілотників – туди летить просто все. КАБи тощо. Якщо в них позиція гарна – великий укріплений підвал – добре. Але в полі пілотам дуже важко зберегтися», – ділиться спостереженнями Сергій.

 «Бувають ситуації, коли під час бою закрадаються думки, що все погано, не витримаємо і тут прибігає такий собі шибайголова: «Не дрейфить! Зараз все зробимо! Все буде добре, хлопці!». І ти відкидаєш свої страхи, морально стає легше, зосереджується на головному», – підкреслює Сергій.

«Як себе налаштувати на бойовий вихід? Треба згадати заради чого ти це робиш. Діти, сім'я, дружина, мама. Я їх сюди не кликав. Ніхто їх – цих «визволителів» сюди не кликав. Тож і робити їм тут немає чого», – твердо зазначає Олександр.

За рік активних штурмів армія РФ так і не змогла повністю окупувати Торецьк, тому наразі намагається обійти його з флангів.

Якщо населений пункт опиниться під повним контролем окупантів – військам країни-агресора відкриється прямий шлях з півдня на Костянтинівку.

Єгор ЛОГІНОВ, «Донбас.Реалії».