Її педагогічний стаж почав свій відлік із далекого тепер уже й неоднозначного в історії нашого краю 1939 року. Про це свідчить довідка, видана Олександрі Максимівні Романчук Новодвірською сільрадою, що в Турійському районі, 6 вересня 1952 року. Донедавна цей пожовклий від часу документ зберігався у домашній шкатулці, відтепер — у Волинському краєзнавчому музеї...
Її педагогічний стаж почав свій відлік із далекого тепер уже й неоднозначного в історії нашого краю 1939 року. Про це свідчить довідка, видана Олександрі Максимівні Романчук Новодвірською сільрадою, що в Турійському районі, 6 вересня 1952 року. Донедавна цей пожовклий від часу документ зберігався у домашній шкатулці, відтепер — у Волинському краєзнавчому музеї. Олександра Максимівна — не лише один із найстаріших педагогів-волинян, а й жінка дивовижної долі, про яку й тепер зі сторонніми людьми говорить неохоче. Змолоду ж мусила затямити: зайве слово може коштувати життя.
1. КОХАННЯ НЕ ПІДВЛАДНЕ ІДЕЙНИМ ПОГЛЯДАМ Їх у батьків було семеро. Звичайна на той час селянська родина, яких у Новому Дворі було чимало. Сіяли хліб, порали господарку. Олександрі ж завжди подобалося возитися з малечею. Мала подругу, в якої було дві менших сестри-близнючки, і якось так завжди виходило, що діти тягнулися саме до неї. Тому коли у 1939 році почула, що в Ковелі відкрилися курси для вчителів і набирають туди місцеву молодь, серце 16-річної юнки прискорено забилося: то був крок до її мрії! Наука була недовгою і вже у січні 1940 року молода вчителька молодших класів Олександра Максимівна — у дівоцтві Кухарук — працювала в школі. А відтак, стала комсомолкою, дуже хотілося не лише вірити у світле майбутнє, яке обіцяла нова влада, а й самій його наближати. Розуміла, що знань, набутих на короткотермінових курсах, для роботи з дітьми надто мало, тому займалася самоосвітою, багато читала, приятелювала з тими ровесниками, які також прагнули знань, займали, як тепер кажуть, активну життєву позицію. А саме така молодь часто поповнювала ряди ОУН — Організації Українських Націоналістів. Оскільки ж у молоді, як відомо, спочатку кохання, а потім — ідеологічні переконання, то й не дивно, що припав їй до серця Андрій на прізвище Коваль. Дарма, що сирота, жив біля тітки і мав лиш початкову освіту. Був не тільки гарний, а й розумний, винахідливий, такий, що, здається, із будь-якої халепи сухим вийде. Відслужив у польському війську, багато читав і їй книги приносив. Це з його рук вона потім прочитала й на все життя закарбувала у пам’яті й трагічну “Марію” Уласа Самчука, й “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського, цю чи не найяскравішу сторінку визвольної боротьби України. У 1940-ому році вони побралися: вчителька-комсомолка і керівник місцевого осередку ОУН. І не могли передбачити, які випробування готує їм доля.
2. ’ВІН БУВ МОЇМ ЗАХИСНИКОМ...’ Того дня небо стрясалося від гуркоту моторів. Кудись летіли й летіли літаки. Слово “війна” було у всіх на вустах. Було страшно. Із околиці, де жила, Олександра пішла до колеги-вчительки, яка мешкала в центрі села. А центральною вулицею, здіймаючи куряву, вже мчали німецькі мотоциклісти. Проте, на перших порах окупанти ще нікого не чіпали. Школу при німцях закрили, й Олександра, як і всі, зайнялася господаркою. Тим паче, що у 1942 році у них з Андрієм народився син Богдан. Але йому натішитися батьківством уже не довелося. Як і їй — своїм материнством. Бо треба було думати передусім, як вижити самій і вберегти свою крихітку. А звідки прийде напасть чергової темної ночі — ніхто не міг знати. Тому один мудрий поліщук з їхнього села наказав своїй дружині: нічого нікому не давати. Прийдуть — хай самі беруть! Навіть тепер, після всього пережитого, згадуючи про своє перше кохання, Олександра Максимівна мовить з особливою теплотою в голосі: — Він оберігав мене... Він був моїм захисником! Коли ми вже попрощалися з учителькою і їхали до Турійська, її донька від другого шлюбу Лариса, яка, власне, і вмовила маму розповісти кореспондентові про своє життя, пригадала й такий епізод. Коли вже після війни її батько, Іван Петрович Романчук, фронтовик, перший бригадир у новоствореному колгоспі, заготовляв у лісі дерево на будівництво хати, його перестріли “лісові хлопці”: — То ти той, що тепер живеш з учителькою? Гляди, посмієш її образити — пошкодуєш! У тій, зведеній його руками дерев’яній хаті, що причаїлася на вигоні в густому малиннику, Олександра Максимівна живе дотепер. — А в 43-ому,— згадувала своє нелегке життя жінка,— заварилася ота біда з поляками. Довелося з малою дитиною утікати. Спочатку до тітки в Осьмиговичі. А як напали поляки й на Ловище, то ми далі втікали, аж за Стохід. Якби зосталися в тітки, чи й вижили б. На Вовчаку були повстанці, а в Купичеві — поляки. Кажуть, що вони їхали на переговори, але поляки підступно розстріляли повстанців ще на підводі. Тільки один уцілів, він і дав знати своїм на Вовчак, отоді й рознесли польську колонію. Що тоді діялося у волинських селах та довколишніх лісах, важко було не тільки пережити, а й згадувати. Повстанці боронили села від нападів поляків. І як німці палили Туличів, то вони також вступили в бій. Тоді загинуло п’ятеро хлопців, серед них і її брат, Никифор Кухарук. Вони у Купичеві біля церкви поховані. А неподалік її нинішньої оселі у Вербичному — могила побитих поляків, з хрестом і огорожею. ... А що ж Андрій? Приходили за ним уже в 1944-ому. Вдома не застали, хтось сказав, що пішов до тестя. Коли Андрій зрозумів, що втекти не вдасться, зайшов на чиєсь пожарище і став розбирати вцілілі головешки. Коли його запитали, хто він, сказав, що господар цього обійстя, оце взявся наводити порядок. Так переслідувачі втратили його слід. Коли німців погнали і почалася перша мобілізація, зголосився у Червону армію, але під чужим прізвищем — Федюк. Мобілізованих звезли спочатку в Голоби, потім в Олику й почали відправляти на фронт, у Польщу. Але група хлопців тоді втекла. Відтоді Олександра Максимівна про свого першого чоловіка нічого не відає. Щоправда, ще у 1948 році дійшли до неї чутки, що його бачили живим. Але чи справді бачили, чи лиш комусь здалося? Втім, у Маковичах в Андрія була родичка, яку потім на 10 літ засудили. Чи не тому, що Андрія переховувала? Щоразу, коли доходили чутки про те, що десь у лісі в бункері повстанці підірвали себе гранатою, щоб не здатися в руки енкаведистам, серце її болісно стискалося. Здавалося, що там серед них і Андрій...
3. СЕРЦЕ ВІДДАЛА ДІТЯМ — Знаєте, я Тичину бачила,— всміхається своїм спогадам Олександра Максимівна, перебираючи старі, пожовклі фотокартки та папери. І простягає нам посвідчення учасника міжобласної наради активу вчителів західних областей України, підписане народним комісаром освіти УРСР Павлом Тичиною. Нарада та п’ять днів проходила у Львові у 1945 році. Окрім Тичини, були на ній ще й Андрій Малишко, Володимир Сосюра. А Турійський район представляли всього два делегати: наша співрозмовниця і Марія Федорівна Гетьман із Осьмигович. Життя помалу почало входити у мирне річище. Батька обрали депутатом сільради. Школу відкрили у хазяйській хаті, почали приїжджати вчителі зі східної України, а волинську молодь, навпаки, вербували на шахти Донбасу. Якось увечері, коли Олександра малювала лозунги до чергової річниці Жовтневої революції, у вікно постукали. Спочатку вона подумала, що то енкаведисти. Але прибульці зауважили, що дітей треба вчити Закону Божого, своєї, рідної історії, а не забивати голови чужими лозунгами. — А що вам ті лозунги заважають,— огризнулася до непроханих гостей. Чомусь не мала перед ними страху, а за свою працю стало кривдно. А ті, прощаючись, попередили: — Ото ти, батьку, і ти, вчителько, глядіть, якщо завтра про нас знатиме НКВД, то... НКВД не довідалося, хоча вони добре знали, що брат господарки оселі, в якій тепер містилася школа,— у бандерівцях. І сусідська дівчина, Галина Січкарук, має зв’язок із хлопцями з лісу. То їй дали завдання вбити начальника Купичівської міліції Гаркушу. Вона те завдання виконала. — А як же ви, невже ваше одруження з Андрієм Ковалем радянська влада вам простила?— не втримуюсь від запитання. — Де там! Весь час жила під ковпаком, весь час викликали, погрожували висилкою в Сибір... З Нового Двора перевели мене у віддалену Вільку Вербичанську, стежили за кожним кроком — чи не маю зв’язків із бандерівцями? Тепер уже нема там ні школи, ні села, а я 15 років туди виходила на роботу,— зітхає жінка. — Як і кожен сільський учитель, тримали з чоловіком господарку, ростили дітей — Богдана, Василя й Ларису. Ось уже вісім літ, як зосталася вдовою, похоронила і старшого сина. Нинішнього року, саме на день святого Валентина, відзначила своє 80-ліття. Були вітання від колишніх учнів, теплі слова від колег. Усе життя любила свою роботу, любила дітей і їм віддавала своє небайдуже серце. П’ять разів її обирали депутатом сільської ради і якось тодішній голова колгоспу, а родом він був зі Східної України, натякнув, що пора би вже їй вступати в партію. Не міг зрозуміти, чому їй туди дорога закрита. Втім, партквитка вона таки отримала, але значно пізніше. Коли їй виповнилося вже 50, у середині 80-их влада нарешті повірила у її лояльність. ... Щоразу, коли стає на поріг вересень, заквітчаний айстрами, жоржинами й гладіолусами, якось неспокійно-тривожно стискається серце. Мимохідь приходять на пам’ять імена учнів... Скільки їх, мов тих лелечат, розлетілося по світу! І в тім, що чимало з них стало саме вчителями, без сумніву, є і її заслуга. Валентина ШТИНЬКО. На фото: Олександра Максимівна Романчук. Фото Володимира ДРОБОТЬКА
