Здається, найходовіший товар нині — штучні квіти, віночки, гірлянди, якими прикрашаємо прибрані до Великодня, Провідної неділі могили рідних...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Здається, найходовіший товар нині — штучні квіти, віночки, гірлянди, якими прикрашаємо прибрані до Великодня, Провідної неділі могили рідних.
Знайома щороку спеціально приїжджає в цю пору з Італії і завжди, побувавши на яскраво заквітчаному сільському кладовищі, каже: «У Європі це не модно, там несуть одну квіточку-дві»… Але йде й купує оберемок, як усі. Біля «дрейфуючого» острівка торгівлі під супермаркетом у Луцьку літня жінка вибирає ядуче-кольорові синтетичні троянди, жоржини, хризантеми… Довго лічить гроші, бо набрала того добра більш як на 200 гривень. Оглядається і, ніби вибачаючись, що затримує, виправдовується: — До Чорнобиля «на гробки» поїду. Два роки вже не була, бо хворіла. А там же і батьки, і дід із бабою, і дядьки рідні… Хто вцілів, кого по світу розкидали, з’їжджаються «на гробки», ті маленькі горбочки землі цілують, хрести обіймають, бо то ж такий біль, що й не сказати. Тітка-продавець, розжалобившись, вертає уродженці Чорнобиля, як оптовому покупцю, одну зім’яту двадцятку. Нарікає, що через ту кляту аварію на атомній і сама постраждала: «Бачите, яка щитовидка? Роблю на таблетки, боюся, щоб не стало гірше… І в дітей тепер стільки онкозахворювань, ніколи такого не було: скрізь оголошення про збір коштів на лікування. Казали ж, що та клята радіація через 20 — 30 літ себе почне проявляти…». Купувати неживі квіти завжди сумно, а тут ще й ці болючі чорнобильські спогади, і чергова сумна річниця аварії. Згадалася героїня однієї давньої публікації — Валентина Михайлівна Соколовська, родом із села Залісся Чорнобильського району, ліквідатор наслідків катастрофи. Жінка працювала дозиметристом, попросилася на цю роботу сама. Розповідала, як порушуючи інструкцію, повертаючись із зміни у Прип’яті, і у 86-му, і у 87-му, завжди навідувала батьківську хату і обов’язково — кладовище в селі. Фарбувала, прибирала, садила квіти на могилах, хоч і знала, що рівень радіоактивного опромінення зашкалює. Здавалося, як же можна інакше? Бути поруч — і обминути рідні могили! І навіть згодом тут, у Луцьку, ставши пацієнткою онкодиспансеру, жінка сумувала за своїм Заліссям і заздрила людям, яким не потрібно до місць останнього спочинку рідних добиратися в «зону» за сотні кілометрів. На жаль, здається, ця обставина не має вирішального значення для тих, хто на кладовище вибирається раз на рік, а то й рідше. Лінуємося, забуваємо про свій обов’язок перед спочилими, хоч вони і поховані близько, і жодних загроз нема, щоб їх провідати. Стоять сиротами деякі могили, хоч покійні були не бездітними. У багатьох селах, містах зараз влаштовують толоки, щоб впорядкувати старі цвинтарі, викорчувати хащі, якими заросли безіменні похилені надгробки. У Луцьку на міському кладовищі у Гаразджі відразу око вирізняє сектор поховання колишніх підопічних будинку престарілих. Але таких «нічийних» могил, які самотньо ждуть, щоб і до них хтось підійшов, вирвав бур’янину, поклав квітку, на кожному цвинтарі знайдеться багато. — Не знаю, хто похований поруч із моїми батьками, нема ні таблички, ні жодного напису. За 11 років нікого не бачила, щоб хтось навідався. Тож щоразу сама порядкую, чорнобривці сію, інакше совість не дозволяє, — розказує колега, повернувшись із Гаразджі. Пам’ятати, поминати молитвами, виривати полин байдужості… Як люблять повторювати ветерани: «Це потрібно не мертвим, це потрібно живим». Завтра пом’янемо «чорнобильців», 9 Травня — жертв воєнного лихоліття, а там — поминальні служби за всіх спочилих. На них йдуть сім’ями, з дітьми, внуками, аби молоді знали коріння свого роду, шанували прадавні звичаї. І не в дороговартісних надгробних пам’ятниках, не в кількості прикрас і квітів на могилах справа. Головне, щоб не забур’янювались наші душі Чорнобилем безпам’ятства, бездуховності.
