ПІВСТОЛІТТЯ У ВУЛИКУ ЗБЕРІГАВСЯ… ЩОДЕННИК ПОВСТАНЦЯ

Житель села Іванчиці Рожищенського району Степан Самосик випадково знайшов у придбаному ним вулику рукописи, серед яких — «Нарис визвольної боротьби Рожищенського району», створений у 1965 році не розкритим спецслужбами СРСР — УРСР учасником цієї боротьби, одним із провідників місцевого повстанського руху 1940 — 1950 років.

Петро БОЯРЧУК

«ЧУМАК» ЗАЛИШИВСЯ НЕВЛОВИМИМ
Себе у цих спогадах зниклий без сліду повстанець іменує «О. А. Пархомчуком», хоч деякі свідчення спонукають до думки, що був Степаном Олексійовичем. А підписався псевдонімом «Чумак». Загальний обсяг рукопису — 288 сторінок. У лютому 2009 року я отримав його від тепер уже колишнього начальника дільниці Луцького заводу будівельних конструкцій, жителя села Іванчиці Рожищенського району Степана Самосика. До нього ж він потрапив за років сім перед тим. Так, наче лист, що забарився в дорозі.
Маючи пристрасть до бджільництва, Степан Самосик вирішив розширити пасіку. Щоби прискорити задумане, попросив дружину, котра продавала одержаний ними мед на ринку в Луцьку, дізнатися, чи хтось не хоче збути вулики. То ж коли жінка, яка назвалася Лесею, запропонувала Юлії Самосик придбати у неї чотири вулики, що «стоять порожні в Луцьку на гнідавських дачах», з покупкою не барились. Але всі ті вулики вимагали ремонту, і Самосик привіз їх у столярний цех заводу, де тоді працював. Наступного дня робітники, з якими домовився, взялися до діла. А через годину–другу котрийсь прийшов до Самосика, тримаючи в руках схожий на поштову бандероль пакунок із воскованого паперу, і сказав:
— Дивіться, що ми в одному вуликові знайшли.
У пакунку, який усе ще беріг у собі запах бджіл, лежало кілька товстих «загальних» зошитів. У 60–х роках минулого століття такі найчастіше використовували для конспектів студенти вузів. Та й нотатки в одному–другому–третьому більше нагадували короткий виклад давніх газетних повідомлень, що, коли не аналізувати їх глибше, в очах нашого часу інтересу вже не становили. Інакше було з четвертим. Але не тільки тому, що закінчено «Нарис» (про це свідчить дата під ним) у 1965 році, а писала його особа, котра назвалася вигаданим ім’ям. Впадало в очі, що зошит зшитий зі стандартних учнівських, частина яких — «в лінійку», інша — «в клітинку», хоч фабричні «загальники» тоді дефіцитом вже не були. Чому, коли не через якісь особливі побутові умови, автор «Нарису» вдався до саморобки? І чи треба запитувати, чому він у більшості випадків не називає не те що прізвищ, але й імен чи ініціалів героїв своєї оповіді, а користується псевдонімами? Навіть про себе Чумак говорить так, аби зайвий раз не вказати на рідних і близьких йому людей. Наприклад, про його сім’ю довідуємося з написаного тільки те, що у 1941 році жив у рідному селі Рудка–Козинська разом із батьком та мачухою, був одружений і мав із дружиною чотирьох малих ще дітей. Що згадані в тексті учасники повстанського підпілля у ньому й загинули, що найближчі побратими по боротьбі Степан Миколайович Архипчук (він же Буревій, Байда, Буровий) і двоюрідний брат Чумака Степан Михайлович Пархомчук (він же Сірко), котрі «дня 6 листопада 1946 року відставили» його хворого і пораненого «в одне село», де автор «Нарису» «мав певних людей», «збудував криївку і засудив себе на одиночку», в 1948 році теж полягли. І що інший невідомий нам рожищенський «підпіляк» на псевдо Жук «загинув п’ятого травня 1957 р.»
Одне слово, «Нарис» привернув до себе увагу. І насамперед тих, хто, попри все на український національно–визвольний рух не дивився тільки крізь призму совєтських штампів. А ще тих, кому наведені в тексті псевдоніми, імена та назви про когось чи про щось говорили. Як, скажімо, прізвище не раз згаданого тут обласного провідника ОУН Козяра, якому тодішній технічний директор заводу будівельних конструкцій Валерій Горбатюк, з’ясувалося, є племінником. Він і заповзявся допомогти Степанові Самосику уточнити особу автора «Нарису» та вивідати долю його родини. Зрештою, кожен у тексті шукав щось своє.
Як і я, коли текст до мене потрапив, шукав у ньому відповідь на запитання про причини тих змін, що відбувалися в поглядах населення краю, змушуючи мирних людей братися до зброї і жертвувати всім, що мали. З тексту, як і з манери письма та вміння викладати власні думки, бачилася в особі автора «Нарису» людина доволі високого для тогочасного селянина освітнього рівня, чесна, авторитетна, розсудлива у висновках і ретельна у справах, активна (за Польщі був одним із керівників місцевої «української споживчої кооперативи «Згода») у громадському житті. А головне — цілком толерантна в політичних поглядах. Переконують у цьому і такі от рядки про події в Рудці–Козинській після 17 вересня 1939 року: «Польська адміністрація розбіглась. Нас зібралося кілька десятків чоловік і почали роззброювати дезорганізовані відділи польської армії та поліції… громада… не чекаючи приходу московської власті, організувала… тимчасовий… комітет. Мене як посередника між націоналістами і комуністами… одноголосно обрали головою цього комітету (я… мріяв, щоб вся наша партійщина, всі… українці йшли до незалежності єдиним шляхом, під одним… прапором).
Але совєтська влада, яка української державної незалежності навіть не припускала, враз поділила жителів Західної України на «своїх» і «чужих», та взялася добирати таких (до їх числа потрапив і Пархомчук), хто повинен був стати секретним співробітником її спецслужб і доносити на своїх же односельчан. Ухилявся від цього, як міг, і щораз більше усвідомлював суть репресій, обсяг яких остаточно збагнув у 1941 році. Написав: «Арештовано тільки в нашім селі відразу дев’ять хлопців… огортає страх». Коли ж після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР і короткого перебування в Червоній армії добирався додому, щоразу більше дізнаючись про моторошні наслідки здійснених сталінщиною перемін, сам собі зарікався «ніколи не… належати ні до яких організацій, не займатись ніякими громадськими справами, а тільки глядіти свою родину, свою маленьку господарку. Але, як узнав, що всі політв’язні… села розстріляні, лиш один Степан Архипчук повернувся раненим, то… помимо волі… народилась жадоба помсти».
Відтак — зустріч з Архипчуком, тверде становлення на позиціях українського націоналіста, повернення до громадської та політичної роботи, активна участь в організації українського місцевого самоврядування, обов’язки коменданта сільської, потім районної поліції, відхід весною 1942 року до кооперативних справ, які давали більшу можливість займатися організацією мережі ОУН, до 24 березня 1944 року, коли знову прийшли совєти, — обов’язки «районового адміністратора» цієї мережі. І партизанська боротьба під гітлерівською окупацією, під час якої у 1943 році цілий ряд сіл Рожищенського району «німецькій адміністрації не підлягали», оскільки «тут адміністрація була Української Повстанчої Армії». А спостерігаючи весною 1944 року, як вже совєтська озброєна варта жене дорогою до Рожищ, час від часу пострілюючи їм над головами, «змобілізованих Москвою без жодної докторської комісії» всіх «мужчин від сімнадцяти до п’ятдесяти років», залишивши у селах тільки «жінок, стариків, дітей і… калік», як услід за ними жене табуни забраної у селян худоби, повнився тими ж почуттями, що й у 1941, коли довідався про енкаведистський розстріл у Луцьку і страчених односельчан. То ж від початку 1945 до осені 1946 років, коли передав їх Буревієві, — знову був у боротьбі, виконуючи обов’язки «районового провідника» ОУН. І довіку залишився нерозкритим спецслужбами СРСР — УРСР «підпіляком». Потайки жив у «певних людей» і потайки був ними похований після смерті? Чи легалізувався з їх допомогою під іншим ім’ям, прожив із тим ім’ям, скільки судилося, і з ним пішов у засвіти? Несумнівним є одне — доки існувало в районі підпілля, зв’язку з ним не розривав і Волинь не залишав ніколи.

СИН ПОБОЯВСЯ ДІЗНАТИСЬ «БАТЬКОВУ ПРАВДУ»
А Степан Самосик першочергово кинувся з «Нарисом» до Лесі, у котрої купив вулики, припускаючи, що для неї Чумак аж ніяк не є чужою людиною. І довго не міг отямитися, коли почув, що до знайдених «паперів» жінці байдуже. Та ненароком призналася — чула від своєї на ту пору покійної вже матері, що в одному їхньому вуликові начебто є «тайник». І не оминула нагоди запитати у Самосика, чи не було там якихось цінностей, що їх він привласнив. Степана Олександровича, якого з повстанським рухом єднає родинна пам’ять, це образило. Відверта розмова, на яку сподівався, не відбулась. Поїздка до сільської ради в Рудку-Козинську тільки додала гіркоти. Але напитав одного Пархомчука, котрий був Чумакові стрієшним братом. Чоловік, який доживав останні дні, не підводячись із ліжка, розповів, що в 1944 році Чумакову дружину совєти вислали на російську Північ. Звідти вона втекла назад у своє село, але схопили і відправили в Сибір. Повернулася в Україну через кільканадцять літ, жила в Ківерцях, де і скінчила вік. Із Чумакових дітей, котрі в 1944 мурахами розповзлися по родичах, когось на ту пору вже також не стало. Один із його синів — Володька — малим обертався біля нього, стрієшнього свого дядька, в Рудці-Козинській. Батька він майже не знав, а той у роках 1945 чи 1946 повідомив, що хоче когось із своїх дітей побачити. Тоді дядько підманув Володьку й удвох пішли до річки «вибовтувати в’юнів». Вони ловили вербовою колискою в’юнів, а Чумак ходив другим берегом, здалеку поглядав на сина і боявся навіть озватись, щоб не накликати на них біди. Ходив так довго, що Володька щось запідозрив і дядько крадькома мусив дати Чумакові знак, аби той забирався геть. Після того Чумак більше у них не появлявся. А Володька живе десь у Клевані…
З Володькою Степан Самосик зустрівся через кілька днів. Стояв перед ним із знайденим у вулику пакунком. «Ось, — говорив, — це вашого батька правда». А у відповідь почув: «Мені нічого не треба, я навіть в руки цього не візьму». Спробував чоловікові щось пояснити, але знову те саме: «Я сказав, мені воно не треба». Так у роботі з «Нарисом» залягла кількарічної довжини пауза, під час якої були неодноразові намагання третіх осіб перетворити документ на вигідний бізнес–проект, але Самосик на це не погодився і згодом передав рукопис мені. Моя ж поїздка до Клевані Рівненської області, проведена по його слідах, виявилася марною. Володька, з яким він зустрічався, звідти виїхав. А Леся, з котрою я розмовляв по телефону, спочатку сказала, що батько її був у колгоспі пасічником і разом із мамою займався бджільництвом, а звідки той вулик узявся в нього на пасіці, вона не знає. Потім у розмові раптово замкнулася і не те що прізвища не схотіла назвати, а навіть сказати, в якому селі жили її тато з мамою. Врешті важко зітхнула: «Ой, ну для чого те все ворушити? — сказала. — Хай вже воно залишиться так, як є. Нічого не хочу говорити». Моє довге очікування, що все ж зацікавиться рукописом, відтак через щось у собі переступить і перегодом зателефонує, виявилося марним.
Я не знаю, яким на вигляд був автор «Нарису», але здається і зараз він дивиться навстріч очі в очі. Без осуду, без докору, без каяття. Не він винен, що не міг приділити належної уваги своїм дітям, котрих система виховала, як хотіла. Але він таки добре знає, що у кожного є право вибору, за яким — або скріплена історичною пам’яттю рішучість бути господарем власної долі і змагатися за це до останку, або покірна готовність гнутися і гнутися у безпам’ятстві. Він свій вибір зробив. 

Уривки зі щоденника — в наступному четверговому номері «Волині-нової»